Шпаргалки! - Педагогіка. Методика викладання економіки (МВЕ)

85. Активізація навчальної діяльності: поняття, призначення, методи і прийоми.
Для того, щоб активізувати навчальну діяльність слід у формах організації спільноі діяльності суб’єктів пізнання розгорнути в модельному вигляді зміст навчання, "зобразити" професійну діяльність в максимально можливій повноті і тим самим адекватно засвоїти, а точніше, присвоїти професійну діяльність. Знания при цьому засвоюються не заради самого засвоення або успішного складання екзаменів
За такої організації навчання перехід від навчальної діяльності до професійної забезпечується поступовою трансформацією мотивів з навчальних у професійні Накладення системи нових знань, що їх потрібно засвоїти, на своерідну матрицю типових професійних ситуацій, оріентація на предметний і соціальний зміст практичної діяльності якраз і забезпечуе виникнення пізнавальних і професійних мотивів та інтересів студентів, осмисленість засвоення знань, активну позицію по відношенню до свого загального та про-фесійного розвитку.
Модульна структура організаціі навчання, що передбачає розподіл материалу дисципліни на логічно завершені відносно автономні модулі — частини теоретичного, практичного та дослідницького характеру з відповідними системами навчально-пізнавальної діяльності, інформаційно-методичного забезпечення, діагностики та контролю навчального процесу, вимагає чіткого визначення обсягу навчального материалу, обсягу індивідуальних завдань, вимог до знань та вмінь, які студент має отримати и продемонструвати. Усе це сприяе систематичній ритмічній роботі студентів, планомірному засвоенню навчального матеріалу, а також дає змогу урізноманітнювати використання форм та методів навчальної діяльності шляхом створення методичних систем, що забезпечують досягнення мети навчання.
У процесі реалізації описаної технологи навчання переосмислюються і перебудовуються всі форми навчальної діяльності студентів: лекції семінари, організація самостійної роботи, система контролю і оцінювання знань студентів, заліків і екзаменів, взаємовідносини викладачів і студентів. Лекції інформативного характеру втрачають своє виняткове значения, що вони його мають в умовах традиційного навчання. Перевага надається концептуально-аналітичним, проблемним, оглядовим та настановчим лекціям. Широко використовуються такі типи лекцій, як: лекції-бесіди (діалог з аудиторіею), лекції з елементами колективного дослідження, лекції з аналізом конкретних ситуацій і т. ін. Застосування прийомів активізації навчальної діяльності студентів дозволяе виявити наявний рівень їхніх знань і досвіду, підвищити ефективність сприйняття навчального матеріалу, забезпечуе розвиток аналітичного мислення, зв'язок теорії з практикою.

86. Мотивація, стимулювання та активізація навчальної діяльності: порівняльна характеристика.

2)Мотив - це внутрішня спонукальна причина дій і вчинкік людини, переживання чогось особисто значущого для індивіда шлях вибору варіанту досягнення мети. Інколи відбувається підміна понять “мотив” та “стимул”, що неприпусти. Мотив - це будь-яке психічне явище, то збуджує до дії, а стимул - явище, що діє на людину і викликає відповідну реакцію. Стимул може стати мотивом, але за умов, що його буде «перероблено» особистістю і відображено свідомістю. Через це один і той самий стимул у різних особистостей може викликати різні мотиви.
Для того, щоб активізувати навчальну діяльність слід у формах організації спільноі діяльності суб’єктів пізнання розгорнути в модельному вигляді зміст навчання, "зобразити" професійну діяльність в максимально можливій повноті і тим самим адекватно засвоїти, а точніше, присвоїти професійну діяльність. Знания при цьому засвоюються не заради самого засвоення або успішного складання екзаменів

89. Прийоми і методи стимулювання і мотивації авчальної діяльності.
К таковым относятся методы формирования познавательных интересов и методы, направленные на формирование чувства долга и ответственности в учении.
Методы формирования познавательных интересов требуют применения таких приемов: создания эмоционально-нравственных ситуаций, ситуаций занимательности, занимательных аналогий, удивления (вследствие необычности приведенного факта, парадоксальности опыта и т. п.); сопоставления научных и житейских толкований, например явлений природы. Важнейшим приемом этих методов является эмоциональная, яркая, в какой-то мере художественная речь педагога, которая увлекает слушателей и стимулирует их учебно-познавательную деятельность.
Ценным методом стимулирования интереса к учению может быть метод познавательной деловой игры. Для образования игры важны прежде всего тем, что могут активизировать учебный процесс, а также служат средством развития теоретического и практического мышления, актуализации знаний.
К методам стимулирования и мотивации учения относится метод создания познавательного спора (учебные дискуссии, учебные диспуты). Его назначение — создание повышенного интереса к теме. Включение обучаемого в ситуации научного спора не только углубляет, его знания, но и вызывает на этой основе особый интерес к учебе.
Как видим, познавательный интерес к учению возникает не сам по себе;
он зависит от тех потребностей и мотивов, которые побуждают человека к деятельности. Мотивационная сторона процесса учения имеет три группы мотивов: внешние (поощрение и наказание); соревновательные (успех в сравнении с кем-то или с самим собой); внутренние (раскрываемые как поле для плодотворной деятельности). Внутренние мотивы обеспечивают наиболее стойкий интерес к учению. Поэтому правильное понимание мотивации служит необходимой предпосылкой продуктивной работы преподавателя, который, используя инновационные методы и подходы к обучению, активизирует, целенаправленно развивает и углубляет познавательный интерес к изучаемому предмету, вовлекая обучаемых в экспериментальную деятельность, применяя формы и методы активного обучения (проблемного и других видов).
В развитии и углублении познавательных интересов обучаемых немаловажное место занимают методы и приемы самостоятельной работы студентов. К ним относятся методы работы с учебником, справочной литературой, выполнения заданий по алгоритму, проведения опытов, анализа обучаемыми незнакомых для них ситуаций, генерирования субъективно новой информации, методика написания курсовых и дипломных работ.

90. Зміст навчання та його основні функції.
Зміст освІти — один із головних елементів у структурі процесу навчання.
Це категорія історична: вона змінюеться під впливом розвитку виробництва, науки, культури, а також у зв'язку з прогресом дидактики і методик, історичною є й теорія змісту освіти.
Наведемо кілька визначень поняття «зміст освіти»:
«Під змістом освіти розуміється система знань, умінь, навичок, оволодіння якими забезпечує розвиток розумових і фізичних здібностей школярів, формування у них світогляду і моралі та відповідну до них поведінку, готує їх до життя і праці».
«Зміст освіти являє собою точно окреслене коло систематизованих знань, умінь і навичок, які є основою для всебічного розвитку учнів, формування у них гуманістичного світогляду і пізнавальних інтересів».
Визначень змісту освіти існує кільканадцять, але вони за своїм категоріальним наповненням суттево не відрізняються від наведених.
Проблема змісту освіти знайшла теоретичне обгрунтування в концепції Лернера. Вихідне положения ціеї концепції полягає в тому, що глобальна функція навчання — передавання молодому поколінню змісту соціальної культури для її збереження (Відтворення) і розвитку.
Індивід стає особистістю, оволодіваючи цим змістом соціального досвіду.

91. Структура змісту навчання.

Структура учбового процесу складається з таких ланок:
Отримання інформації (40% учбового часу):
1. Постановка учбового завдання перед учнем
2. Викладання нових знань чи самостійна робота учнів по їх отриманню
Освоєння інформації (40% учбового часу):
1. Закріплення знань
2. Застосування знань, вмінь та навичок на практиці
Контроль інформації (5-10%)
Корекція процесу розбіжності з інформацією (10-15 %)
1. Перевірка їх засвоєння

92. Елементи змісту навчання та їх групи.
Зміст освіти визначається такими документами:
• навчальними планами;
• навчальними програмами;
• підручниками і навчальними пособниками.
Навчальний план — це державний нормативний документ, який визначає підсумоване навантаження учнів і його розподіл за етапами навчання і класами, тобто установлює перелік навчальних предметів, обов 'язковий для вивчення в усіх школах, а також рухомий компонент, що включає навчальні предмети, які вводяться за розсудом шкіл.
У навчальному плані подається розподіл дисциплін за роками навчання, кількість годин для вивчення кожного предмета в окремому класі, кількість годин на тиждень.
Навчальна програма — це державний документ, у якому розкривається зміст освіти з кожного предмета в кожному класі, визначається система наукових знань, світоглядних і морально-естетичних ідей, практичних умінь і навичок, що їх необхідно опанувати учням, а також кількість годин на їх вивчення.
Конкретний зміст освітнього матеріалу розкривається в підручниках і навчальних посібниках.
Підручник — це книга, в якій викладений основний зміст навчального предмета відповідно до програми.
У підручниках матеріал, що вивчається з кожного предмета, розчленовуеться на окремі теми, і дається фактичний його виклад. Підручники містять вказівки щодо організації навчальної роботи школярів.
Навчальний посібник — це книга, зміст якої або повністю відповідає навчальній програмі, або поглиблено розглядає окремі теми навчального предмета, або ж містить емпіричний матеріал, що служить закріпленню основного теоретичного матеріалу.
До навчальних посібників належать: довідники, хрестоматії, словники, збірники вправ і задач тощо.

93. Основні теорії змісту навчання.

Форми навчання – це засоби організації навчального процесу:
індивідуальна (дітей навчали батьки, а поступово почали наймати приватн.вчителів);
індивідуально-групове – отримало розповсюдження в середньовічн.школі; - класно-урочна (з 16ст);
Белл-Ланкастерська с-ма – Англія к 18-п.19.: навчання молодших школярів за допомогою старших;
с-ма Дальтон-план – поч 20ст. передбачала с-му, яка виключ. класи і передбачає працю в лаборатор. по індивід.плану;
бригадно-лабораторн.метод: 20р. в СРСР;
Мангеймська с-ма: концепція диференціації навчання. В Германіі, поділ дітей на 4 гр.: 1. Основні класи 50-60% - діти з середніми здібностями; 2. Класи для малоздібних д. 20-30%; 3. Допоміжні класи для розумовідсталих д. 2-2,5%. 4. Класи для здібних, талановитих до 20%, з них 1,2%- високо… Поділ дітей відбувався на базі результатів психометричних досліджень і хар-к вчителів. Термін навчання був різний: 1. – 8р, 2. – 3-4 роки, 3. – індивід., 4. – 6 років;
план Трампа – американ.форма навч, якій 40% часу відводиться на навч. в великих групах (100-150), 20% - в малих групах (10-15 осіб), 40% - на самост.роботу;
метод проекції: в експерименті в Чікаго. Замість традиц. предметів вести проекти – своєрідні тематичні центри, які поєднують працю і навчання і т.ч. стимулюють пізнавальну діяльність.

94. Критерії формування змісту навчання.

Таким чином, при побудові змісту навчання необхідно передбачити всі основні види діяльності, необхідні для розв'язання завдань, передбачених метою навчання. При цьому на перший план виступають предметна і соціальна компетентність майбутнього спеціаліста, його здібності, здатність до здійснення Цілісноі професійної діяльності, комплекс якостей особистості. Слід також зазначити, що навчальний матеріал не просто "моделюе" професійну реальність, а й створюе предметні умови для формування необхідних якостей особистості спеціаліста, для досягнення цілей навчання та виховання. Отже, завдання полягає в тому, щоб у формах організації спільноі діяльності суб’єктів пізнання розгорнути в модельному вигляді зміст навчання, "зобразити" професійну діяльність в максимально можливій повноті і тим самим адекватно засвоїти, а точніше, присвоїти професійну діяльність. Знания при цьому засвоюються не заради самого засвоення або успішного складання екзаменів, а мають цілком визначену смислову функцію, що зумовлюе комплекс пізнавальних та професійних мотивів студентів.

95. Форми реалізації змісту навчання.
Форма організації навчання – це засоби організації педагогічного процесу. Із зміною суспільства змінювалась і форма навчання.
1. Індивідуальне – найстаріша форма (характерна Стародавній Греції).
2. Індивідуально-групова – характерна для середньовічної школи.
3. Класно-урочна – Я.Штурм, Я.А.Коменський: 1) учні приблизно однакового розвитку (віку) та рівня освітньої підготовки об’єднані практично на весь період навчання в клас-групу постійного складу; 2) клас навчається по єдиному навчальному плану і єдиним навчальним програмам; 3)основна форма організації учбового процесу – урок по конкретному учбовому предмету, встроєний в розклад занять. Тривалість уроку регламентується уставом освітніх закладів з урахуванням гігієнічних норм; 4) урок планує, організовує і веде вчитель.
4. Мангеймська система – Й.А.Зіккінгер (1858 – 1930рр.) Німеччина. Мангеймська система – диференціація навчальним шляхом поділу учнів на основі психометричних обстежень: середні класи (50 – 60%); класи малоздібних (20 – 30%);
Особливості: малоздібні (не закінчують школи – 4 роки); розумово відсталі (додаткова програма – 4 роки); обдаровані – 6 років (далі не вчаться в середній школі); середні – 8 років.
5. Белл-Ланкастерська система – Белл, Ланка стер, ХVІІІ ст., поч.. ХІХ ст.
Белл-Ланкастреська система – вчитель не проводить заняття зі всім класом, він дає інструкцію старшим як вчити молодших, організовує навчання за допомогою старших. На Україні це відбувається в мало комплектних школах.
6. Дальтон-план – Елен Паркхерат (поч.. 20 ст.)
Дальтон-план – виключаються класи, завдання дається кожному учневі: 1) завдання на 1 день з певного предмету; 2) завдання диференційовані та індивідуальні; 3) вчитель нічого не розказує , а лише консультує; 4) в кінці дня – оцінка кожному учневі.
7. Метод проектів – Дьюї, У.Кілпатрік (1871 – 1965)
Головна ідея – вчити тільки тому, що треба в житті. Вимога цієї форми – дати гарну професію, яку можна застосувати в житті. Для уроку характерно: встановлений час; постійний склад учнів; однаковий рік і освітній рівень; фіксований розклад; урок вирішує 3 основні задачі: освітня, розвиваюча, виховна.
8. Бригадно – лабораторна система (1920 – 1925 рр. СРСР).
9. План Трампа - Трампа, 1956 – 1961 рр.
Суть: розподіл по групах учнів: великі групи (100 – 150 учнів) – 40% часу (лекції, конференції, диспути); малі групи (10 15 учнів) – 40%; самостійна робота – 20%.

96. Процес навчання та його основні етапи.

_ Процес навчання

97. Учіння і викладання як складові навчання.

Викладання та учіння являють собою два аспекти одного і того самого процесу і нерозривно пов'язані між собою. Це означає що процес навчання фактично роздвоюється, розпадається на дві діяльності.
Викладання — цілеспрямований вид діяльності, здійснюваний педагогом, організатором педагогічного процесу.
Упродовж кожного уроку вчитель дає учням дозовану частку певної науково-практичної інформації в педагогічно опрацьованій формі.
Зміст викладання зумовлюється рівнем розвитку наук і соціального досвіду людства, методи і форми — віковими та індивідуальними відмінностями учнів, потребами суспільства і школи передати своїм вихованцям максимум знань і вмінь із мінімальними затратами і в стислі строки.
Викладання є активним процесом, бо в його здійсненні намагаються не лише передати учневі певні знания, а й розвинути у нього прагнення і вміння самостійно набувати нових знань, досвіду.
Учіння — цілеспрямоване засвоення знань, умінь, навичок, соціального досвіду з метою наступного використання їх у практичному житті.
Учіння, як одна зі складових педагогічного процесу — діяльність учня під керівництвом учителя, тзумовлюється станом розвитку науки, навчальними програмами, підручниками, а методи і форми — специфікою матеріалу, що його засвоює студент, науковою скерованістю його матеріалу тощо.
Конкретно учіння виступає у формі інтелектуальних дій учня (читання літератури, слухання і засвоення того, що викладає вчитель, власні спостереження та експеримент, розв'язання різних навчальних задач тощо), а також у формі фізичних дій (уроки праці, робота в майстернях)
Кінцевою метою учіння є міцне засвоєння знань, вироблення практичних вмінь.