ДИПЛОМНІ КУРСОВІ РЕФЕРАТИ

Статистика






Онлайн всего: 5
Гостей: 5
Пользователей: 0



ИЦ OSVITA-PLAZA

Шпаргалки! - Культурологія, етика, естетика

Пошук по сайту

 

Пошук по сайту

Головна » Шпаргалки! - Культурологія, етика, естетика

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21

54.Людина і світ в сюрреалізмі
Настрої, які були спонукальним мотивом виникнення дадаїзму, сприяли появі сюрреалізму (франц. - надреалізм) - течії, що посідає одне з найпомітніших місць у складній культурній палітріXX ст. Перше ядро сюрреалістів утворювали молоді паризькі поети та письменники - Андре Бретон, Луї Арагон, Поль Елюар, Жак Превер, та ін., які групувались навколо журналу "Література", що почав виходити з 1919 р. Пізніше в угрупування влились художники М.Ернст, А.Массон, М.Дюшан, С.Далі та ін. Творча та. теоретична платформа сюрреалізму вперше була визначена у 1924 р. Як випливало зі змісту першого та наступних маніфестів та декларацій нової течії, її представники вирішили замінити реальний, наочний світ містичним світом підсвідомого. Сновидіння, галюцинації та божевілля визнавались єдиним джерелом натхнення. Розквіт сюрреалізму припадає на 1924-1938 рр. Найяскравішим представником сюрреалізму по праву вважається відомий іспанський художник Сальвадор Далі. Його картини являють собою ірраціональні комбінації суто реальних предметів, які мають натуральний вигляд, або парадоксальним способом деформовані. Це може бути людська фігура з картотечними шухлядами в животі ("Антропоморфна шафа", 1936 р.), годинник-серветка, що звисає зі столу ("Збереження пам'яті", 1931 р.), слони надовгих павучих ніжках ("Спокуса Св. Антонія", 1946 р.) тощо.

55. Людина в античній культурі.
Термін "античний" (від латинського апііяичх - "давній") було введено італійськими діячами епохи Відродження для означення давньої греко-римської культури. Історія античної культури розглядається наукою як історія формування, розквіту, подальшого розпаду та загибелі стародавніх суспільств, які існували в умовах рабовласницького ладу в районі Середземного моря, Причорномор'я та суміжних країн у період з НІ тис. до н.е. до середини V ст. н.е., і які у світовому культурному контексті вважаються носіями культурних цінностей, порівняно найбільш близьких до сучасної європейської культурної традиції.
Історію культури античного світу традиційно розподіляють на такі дещо умовні періоди:
І. Давньогрецька культура:
1. Найдавніший період: егейська (крито-мікенська) культура (III тис.-ХІ ст. до н.е.).
2. Гомерівський чи ранньоархаїчний період (ХІ-УШ ст. до н.е.).
3. Архаїчний період (УІІІ-УІ ст. до н.е.). '
4. Класичний період (V ст. - остання третина IV ст. до н.е.).
5. Елліністичний період (остання третина IV -1 ст. до н.е.). Давньоримська культура:
1. Період розвитку культури етрусків та інших племен Італії (ХІ-ІІІ ст. до н.е.), включаючи так званий "царський" період історії Давнього Риму (УІІІ-ІУ ст. до н.е.).
2. Республіканський період Давнього Риму (ІН-І ст. до н.е.).
3. Імператорський період Давнього Риму (І ст. до н.е.-У ст. н.е.). Щоб зрозуміти специфіку давньогрецької культури, треба взяти до уваги соціальні зрушення тієї історичної епохи. На відміну від країн Стародавнього Сходу, в Греції на момент її культурно-цивілізаційного розквіту (в класичний період) склався не монархічно-деспотичний, а республіканський тип рабовласницької держави. Містами-державами правили колективно їх вільні громадяни. Це була своєрідна рабовласницька демократія, яка виховувала у греків особливий світогляд. Ідеалом суспільства стає вільна і політичне активна людина. Саме вона була об'єктом і змістом культури.

56.Людина в середньовічній культурі
Розвиток культури середньовічної Західної Європи характеризується багатогранністю історичних і регіональних форм. Однак потенційне багатство культурного життя тільки частково виявило свої можливості. Розвинутись йому заважали громіздкі ієрархічні структури феодального суспільства, церковний догматизм. Подальші культурно-історичні епохи створять адекватні форми розвитку можливостей, закладених творчістю народів Середньовіччя. Головним надбанням середньовічної культури було те, що вона відкрила внутрішні сили людини, започаткувала гуманістичний світогляд. Саме на цій основі вросла блискуча культура Ренесансу. Люди виховувались і жили в дусі релігійно-аскетичного світогляду, кожен віруючий повинен був готуватися до перебування у вічному загробному світі, для чого церква рекомендувала покаяння, молитви, пости. Релігійний світогляд мав панівні позиції завдяки тому, що абсолютна більшість населення не знала грамоти, їй не були відомі природничі науки, а сама природа вважалася грізним явищем вищої сили. Бог уявлявся грандіозною космічною силою, що несе відповідальність за сталість небесних і соціальних сфер. У народній уяві Бог був тією силою, що посилала дощ або засуху, мороз чи тепло і т.д. Мовою учених теологів висловлювалося практично те саме. Згідно з тодішніми уявленнями власна не конформістська поведінка порушувала порядок природи – загрожувала розкладу суспільної стабільності та ритмів природи, тобто спричиняла катастрофічні наслідки. Якщо хтось не приймав віри більшості, він оголошувався єретиком.

57.Людина в епоху Відродження
Відродження або Ренесанс – одна з найбільш знаменитих епох в історії людської цивілізації. У галузі мистецтва й літератури вона виплекала таких велетнів як Данте, Петрарка, Боккаччо, Рабле, Сервантес, Шекспір, Леонардо де Вінчі, Рафаель, Тиціан, Мікеланджело, Донателло, Мозаччо. Їх твори й до сьогодні зберігають значення неперевершеного взірця. Саме слово “ренесанс” означає відмову від середньовічної культури й повернення, “відродження” культури й мистецтва греко-римської античності, зокрема відродження вироблених античністю уявлень про людину. Істотною характеристикою Ренесансу є відродження античного мислення та науки. На відміну від середньовічної культури Ренесанс є світською культурою і таким світоглядом, який базувався на земних уподобаннях людини. Ренесанс був перехідною епохою від середньовічної культури до культури Нового часу. Залежно від конкретних історичних умов у кожній західноєвропейській країні культура Відродження формувалася, розвивалася, досягала розквіту й переживала кризу пізнього періоду по-різному. Найповніше і найпослідовніше еволюція проходила в Італії, де чітко вирізняються чотири її етапи. Проторенесанс (остання третина ХІІІ – початок ХІУ ст.., період, під час якого з’явилися перші ознаки якісних змін у культурному процесі) та власне Відродження, у якому розрізняють Раннє (початок ХІУ ст. – 90-ті р. ХУ ст.), Високе (90-ті роки ХУ – початок ХУІ ст.) і Пізнє Відродження ( 40-ві роки ХУІ – початок ХУІІ ст.). Культура епохи Відродження містить величезні духовні цінності. Саме в цей час були закладені глибокі підвалини духовності суспільства. Ця культура збагачує нас загальнолюдськими, гуманістичними цінностями, розумінням того, що істинно творчий початок буття – людина. Ренесанс вселяє віру в безмежні можливості людини, у її вдосконалення. Як ніяка інша епоха, культура Відродження щедро породила плеяду геніальних митців, створила вищі духовні цінності. Тенденції культурного розвитку, започатковані епохою Ренесансу, знайшли своє продовження в культурах інших епох. Відродження – це унікальний період в історії культури, котрий репрезентує одночасно і епоху, і тип культури, і культурне явище.

58.Людина в культурі новітнього часу
У ХХ ст. виразно виявилися дві тенденції. З одного боку, помітною є криза духовності, яка характеризується передусім відчудженням мас від культурних надбань нації та людства, витісненням духовних цінностей на периферію людської свідомості, пануванням стереотипів масової псевдокультури. З іншого боку, посилюється протилежний процес, пов’язаний із прагненням частини суспільства повернутися до лона культури, зробити своє буття дійсно духовним. В океані пароксизмів безкультур’я нашого століття - кровопролитних світових та регіональних війн, ядерної загрози, національно-етнічних та релігійних конфліктів, політичного тоталітаризму, руйнування та знищення природи, зростаючої егоїзації індивідів - багато хто починає сприймати культуру як землю обітовану, як панацею, єдину рятівну силу, спроможну розв’язати проблеми сучасного людства. Індустріалізація культури стала однією з закономірностей нашого століття. Наслідки цього процесу є суперечливими в духовному відношенні: з одного боку, розвинута техніка репродукування та тиражування робить мистецтво доступним для широкої аудиторії, з іншого - загальнодоступність творів мистецтва перетворює їх на предмет побуту, знецінює. Полегшеність та спрощеність сприйняття робить непотрібною внутрішню підготовку до спілкування з мистецтвом, а це різко знижує його позитивний вплив на розвиток особистості. Серед процесів, які впливають на сучасну культуру, помітне місце належить індустріалізації і інституціоналізації. Розвиток техніки, транспорту, зв’язку, вичерпність природних ресурсів загрожують навколишньому середовищу, але водночас і сприяють зростанню взаємозалежності та взаємозв’язку усіх країн. При цьому саме культурне співробітництво перетворюється у фундаментальну необхідність виживання людства і є фактором світової рівноваги. Одночасно важливим є також захист культурної самобутності, повага національних культур, що є ключем до вирішення проблеми спілкування між людьми. Сьогодні діалог культур набуває воістину загальнолюдської значимості. Мистецтво ХХ століття зіткнулося з ускладненою дійсністю, з прискоренням і наростанням катастрофічності суспільного розвитку, з загостренням соціальних суперечностей, з колізіями, породженими розгортанням науково-технічної революції, з глобальними проблемами ( політичні, екологічні, моральні), які заторкують інтереси усього людства, і відповідно, з новими запитами аудиторії. Поруч із реалізмом активно розвиваються модерністські напрямки. До мистецтва модернізму можна відносити по-різному, але слід пам’ятати, що це всього лише внутрішнє хвилювання мистецтва, стурбованого завданням звірити свою епоху із забутим в метушні Вічним.

59. Мистецтво як феномен культури
Мистецтво здатне увібрати і передати всі можливі ситуації взаємодії людини і світу, всі ситуації взаємин людей, без будь-якого локального обмеження. Відображенню мистецтвом доступні як матеріальні, так і духовні сторони суспільного життя. Мистецтво цілісно відтворює дійсність: може у відбитому вигляді зберегти матеріальну сторону життя і ті людські стани, ті види людського реагування на дійсність, які з ними пов'язані. Величезна роль мистецтва у розвитку людства полягала в тому, що воно сприяло розвиткові творчих засад в індивіді. Мистецтво ж — за самою своєю природою і характером впливу на сприймача вимагає від людей творчості (добудова відкритої моделі, співвіднесення досвіду того, хто передає і того, хто сприймає; вплив думок і почуттів, закон уподібнення, розкріпачення при сприйнятті Таким чином, мистецтво виявилось і засобом, здатним найкращим чином передавати суспільне необхідну життєдіяльність за допомогою воскресіння її в індивіді, і засобом, що сприяє нейтралізації, або навіть певною мірою зняттю зоологічного індивідуалізму в поведінці. Культурна еволюція з виникненням мистецтва2 — цього універсального механізму збереження і передавання соціальної інформації від покоління до покоління — набула незворотного і прискореного характеру. Мистецтво — це самосвідомість культури. Універсальність мистецтва як засобу збереження життєдіяльності з віками не тільки не втратилась, а навпаки, зросла, тому що в ньому з'явились нові види і жанри. Стали різноманітнішими художньо-виражальні засоби, а це призвело до того, що життя суспільства, людини стало можливо втілити у мистецтві багатогранніше й досконаліше.

60. Вплив глобальних процесів на розвиток культури.
Субкультурний поділ сучасного суспільства є одним з нормальних процесів, і, водночас, об’єктивним станом, що склався на той чи інший проміжок часу. Однак, за певних умов масова культура переходить у масове безкультур’я. Зокрема, має місце активно обговорювана останнім часом пропаганда кримінальної субкультури за посередництвом блатних пісень і телесеріалів із життя бандитів. Тобто явно маргінальний спосіб життя репрезентується певними ЗМІ як нормальний для „всіх”.
Масова культура потребує „високого” мистецтва як джерела нових ідей, школи кваліфікованих кадрів. Творець масової пісні чи масової книги за визначенням репрезентує в дещо спрощеному вигляді досягнення своїх попередників. Але він має бути хоча б приблизно знайомим із тим, що спрощує; тобто, крім відомих зразків жанру, в якому працює, з національною та світовою культурою у широкому розумінні. Людина, вихована тільки на хіт-параді популярних пісень, навряд чи стане автором справжнього „народного хіта”. Читач гарних детективів або й надалі лишиться тільки споживачем, або стане автором поганих детективів, „чтива”, якщо з літератури він знає тільки детективні історії.
Наслідування зразків, запозичених з інших культур, або історичних зразків національного мистецтва має розумні межі: воно потребує доповнення елементами індивідуального стилю у поєднанні з відчуттям автором свого часу і свого оточення.
Вплив східної культури на нашу цивілізацію теж важко переоцінити. Для об'єднання людства в єдине ціле на шляху побудови ноосфери діалог між Сходом і Заходом має чи не найголовніше значення. З вищесказаного може скластись думка, що Схід виключно переймав у Заходу досягнення матеріальної культури. Це правильно, але до певної міри, тому що та ж ідея найвищої цінності людської особистості, яка виникла в християнському середовищі ,сьогодні поволі, не без труднощів, але вкорінюється в Східних країнах. Європейське мистецтво, філософія мають там теж чимало поціновувачів. Таким чином, теза про те, що цей великий діалог пішов світові на користь, сумніву не підлягає. В крайньому разі, для становлення ноосфери користь від нього очевидна.
Хоча культурний діалог Сходу і Заходу є, так би мовити, найбільш глобальним, проте, звичайно ж , не слід забувати й про взаємодію культур окремих народів, адже ситуація тут є не менш цікавою. Те, що ноосфера є явищем глобальним і вимагає прояву людства як єдиного організму зовсім не означає, що в культурному плані всі народи рано чи пізно повинні об'єднатись в деякій мегакультурі і свої унікальні національні культури принести їй в жертву. Така ситуація є неприпустимою та, зрештою, й неможливою, Хоча подібна спокуса була і, очевидно, буде у сильних світу цього. Шлях до об'єднання людства в культурному вимірі ноосфери, полягає через діалог локальних, національних культур.
Звертаючи свій погляд на день сьогоднішній, слід зазначити, що прототип майбутньої єдиної світової культури вже існує і ним є так звана "західна масова культура". Це є, по-суті, перший тип культури, який поширився на весь світ.
Причиною того, що сьогодні, власне, західна (перш за все американська) культура здобула статус всесвітньої, на нашу думку, лежать на поверхні. І нею є, перш за все, економічна могутність Сполучених Штатів, завдяки якій вони стали на чолі світового прогресу і мають можливість донести свою культуру до всього світу. Ще однією причиною є те (і особливо це стосується України), що на цю культуру є попит, а, отже, відповідно й буде пропозиція. А тому нашим борцям за національну ідею слід докладати свої зусилля не до боротьби із західною культурою, а до розвитку власної. Те, що накопичувалось у нас віками, ті величезні здобутки, які ми маємо, треба ще вміти подати в належному вигляді, в такій формі, щоб це було цікаво людям, тоді й буде довгоочікуваний попит на національний "продукт".
Цікаві думки щодо майбутнього глобальної культури можна зустріти в зарубіжних авторів. В.Табачковський у статті "Гуманізм та проблема діалогу культур" наводить тезу Річарда Уілка про те, що "глобальна культура являє собою структуру спільних відмінностей...Структури та концепції такі як права людини, ідеали краси чи організаційні принципи знаходять всесвітнє розповсюдження. Проте їхнє втілення та застосування можуть мати безліч варіантів.(Брайденбах Й., Цуркіль І.)[6, c.19].
Неоднозачні процеси відбуваються і в царині культурної взаємодії, які пов'язані із вступом її в радикально нову глобальну фазу. Сьогодні діалог культур наближається до своєї кульмінації. Ми вже навіть маємо перший варіант єдиної світової культури, яким є т.зв. "західна масова культура", щодо якої не варто бути надто прискіпливими суддями, адже вона є першою в своєму роді. Слід ще раз наголосити на тому, що з позицій ноогенезу негативні явища, які його супроводжують, є минущими, а подальша глобалізація проходитиме на основі локальних ініціатив, доброї волі та поваги до національних відмінностей.

61. Культурологічна концепція С. Хантінгтона.
У 1993 році в американському часопису було надруковано статтю директора Інституту стратегічних досліджень ім. Дж. Ояіна при Гарвардському університеті професора Семюела Хантінгтона " Сутичка цивілізацій 7 "Американський науковець, відносячи Укр.. до країн, які " менше Заходу майбутній розпад України, внаслідок того, що, як він вважає, її розрізав на дві частини східний кордон західного християнства. Насамперед його головна ідея містить неоднозначності. Ніде не стверджуючи, що світ у майбутньому очікує якесь згуртування країн і народів за цивілізаційною ( культурною ) ознакою, С. Хантінгтона, проте, заявляє, що приходять на зміну старим видам протиріч і конфліктів. Водночас, акцентуючи увагу на конфліктів, американський професор не відмовляється й від їх старих коренів: "які є найбільш впливовими в світових справах та найбільш суттєвими для розуміння і наділення сенсом світової політики, на бідні й частково допомогти, але лише частково... Я ... висуваю гіпотезу про те, що ... конфлікт між цивілізаціями прийде на зміну ідеологічним та іншим формам конфліктів в якості форми розлому між цивілізаціями це і є лінії майбутніх фронтів " Отже твердження С. Хантінгтона виразно указують, що він розглядає цивілізації як сторони майбутніх протиріч і конфліктів. А протиріччя, конфлікти
якщо тільки охоплюється вся сукупність аспектів культури! Бо, якщо має місце конфлікт, мотивований одним чи лише декількома цивілізаційними розходженнями ( з усієї великої множини таких розходжень ), то, як показує історичний досвід, це не є конфлікт між цивілізаціями, тому його слід кваліфікувати як такий, що має усього - на -всього цивілізаційне " підфарбування ". Трактуючи таким чином тезу С.Хантінгтона, ми, однак, не знаходимо доказу зародження і дії в людському співтоваристві - системі деякого механізму, який би " виштовхнув " цей новий -цивілізаційний - вид протиріч і конфліктів на
останньому життєву силу. Таким механізмом усередині " цивілізацій з утворенням цивілізаційних структур, подібних до групи державами, що увійшли до цих цивілізаційних
сцені. Джерелом конфліктів у самому загальному випадку є будь-яке розходження між суб'єктами конфлікту ( вія окремої людини до будь-якого об'єднання ). Це розходження
території, релігії, впливу, можливостей, інакше
цінність із погляду матеріального існування ( виживання ) суб'єкта конфлікту. І всі ці
широкому розумінні сенсу поняття " культура ". Так було завжди, так є зараз, так буде завжди. Бо як не змінюється характер конфліктогенності, так само не змінюється і
конфлікті кожен його суб'єкт виборює якісь матеріальні переваги, що має вилитися в перекроювання існуючого ландшафту розходжень на користь даного суб'єкта. В результаті всі конфлікти в людській історії мають єдину і незмінну матеріальну основу, і, мабуть, однакову форму прояву доти, поки є
причин, які на доказ своєї теорії наводить
С. Хангінгтон. Відмінності між цивілізаціями він називає не просто реальними, а найбільш суттєвими ". Але так було завжди і ніколи дотепер не конфліктували між собою цивілізації з цивілізаціями, або окремі компоненти цивілізацій - суб'єкти міжнародних
культурних ) відмінностей . Порівнюючи дві тези С. Хангінгтон а про те, цю найбільш тривалі й криваві конфлікти породжувалися
на розламі між цивілізаціями, переконуємося,
Можна подумати, що, певно, С, Хангінгтон все ж таки намагається вести мову про
сукупності аспектів культури і про протистояння небачених досі великих груп
ознакою і приналежних різним цивілізаціям. Та про необґрунтованість такого пророкування ми зазначили вище. Другою причиною конфліктів американський учений вважає, що внаслідок. посилення взаємодії проміж народами різних
самосвідомості, поглиблення розуміння відмінностей між цивілізаціями та спільності в
що уходять углиб історії або , принаймні, сприймаються як такі розбіжностей і ворожості. Як бачимо, С.Хавгінгтон" забуває або навмисно умовчує про зворотню тенденцію взаємопроникнення і, отже, розмивання цивілізацій. " Глобалізація, включаючи й гомогенізації планета " - підтверджує Мітель Венворка, керівник досліджень Школи вищих досліджень у галузі суспільних наук у Парижі [ З, стор. 135 ]. Тим більше, що у цивілізацій можна простежити у деяких випадках загальні корені. На наш погляд, головним і переважним локомотивом людського розвитку є технічний прогрес. Насамперед технічному прогресу світ
цивілізацій. Тому й взаємопроникнення цивілізацій прямою залежністю пов'язане з технічним прогресом. Але технічний прогрес розвивається по гіперболі , тобто зростає з часом не тільки рівень розвитку ( " цивілізованості " ) людства, але і швидкість. Отже й взаємопроникнення цивілізацій відповідатиме цьому закову еволюції. Чи можна протиставити цьому гіперболічному процесу також гіперболічний процес посилення ворожості (за С.Хангінггоном ) цивілізацій? С.Хантінгтон не приводить. Третю причину конфліктів американський учений вбачає у послабленні держави як джерела ідентифікації людей. Разом з тим він не заперечує десекуляризації сапу як одного з домінуючих
підвищення ролі релігії ( реванш Бога ) у створенні засад для об'єднання цивілізацій.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21


Онлайн замовлення

Заказать диплом курсовую реферат

Інші проекти




Діяльність здійснюється на основі свідоцтва про держреєстрацію ФОП