Шпаргалки! - Культурологія, етика, естетика

КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ ТЕРМІНИ XIX ст.
«Декларація прав людини і громадянина» — програмний документ Великої французької революції, прийнятий Установчими зборами в 1789 р. Повністю ввійшла до першої Конституції Франції (1791). Декларація проголосила «народний суверенітет», «природні та невід'ємні права людини», загальну рівність громадян перед законом, їх право на «свободу, власність, безпеку та опір гнобленню», свободу особистості, совісті, слова, друку.
Опера спасіння — жанр французької опери періоду Великої французької революції. Характерні риси — нагнітання драматичної напруженості, але обов'язкова щаслива розв'язка (звідси назва).
Сентименталізм — течія в європейській та американській літературі й мистецтві другої половини XVIII—початку XIX ст. Проголосив домінантою «людської природи» не розум, а почуття. Шлях до нормативно-ідеальної особистості вбачав у вивільненні й удосконаленні «природних почуттів»; звідси — значний демократизм і відкриття багатого духовного світу простолюдина.
Предромантизм — комплекс ідейно-смислових тенденцій у літературі європейських країн та США кінця XVIII—початку XIX ст., які визначили романтизм. Зберіг деякі риси сентименталізму, однак започаткував безкомпромісне заперечення просвітницького раціоналізму. Характеризується пафосом самовизначення, самоствердження особистості, інтересом до середньовіччя й природного суспільства, яке не зіпсоване цивілізацією.
«Готичний роман» — «чорний роман», роман «птахів» у прозі предромантизму. Містить таємничі пригоди, фантастику, містику, а також соціальні мотиви. У центрі твору — демонічна особистість («Італієць» А. Радкліда, «Мельмот-мандрівник» Ч. Метьюріна).
Романтизм — ідейний та художній напрям у європейській та американській духовній культурі кінця XVIII ст. — першої половини XIX ст. Відобразив розчарування в підсумках Великої французької революції, в ідеології Просвітництва та буржуазному прогресі. Основа романтизму — болючий розлад ідеалу та соціальної дійсності. Ствердження духовно-творчого життя особистості, протесту співіснують з мотивами «світової скорботи», «світового зла».
«Хибна готика» (псевдоготика) — напрям в архітектурі XVIII—XIX ст., який відроджував архітектурні форми та декоративні мотиви готики й мав передромантичний декоративний характер (наприклад, будови В. Байнтенова і М. Казакова).
Реалізм XIX ст. — форма художньої самосвідомості, провідними принципами якої е: 1) об'єктивне відображення суттєвих сторін життя в поєднанні з піднесеністю та істинністю авторського ідеалу;
2) відтворення типових характерів у типових обставинах при повноті їх індивідуалізації; 3) життєва вірогідність зображення поряд
з використанням умовних форм художньої фантазії (міфу, притчі, гротеску); 4) переважаючий інтерес до проблеми «особистість і суспільство» (у їх єдності та протистоянні). Реалізм XIX ст. всебічно розвинув і поглибив сприйняту від романтизму критику матеріального, бездуховного прогресу і буржуазної цивілізації. Тому його називають критичним реалізмом (визначення М. Горького). «Класичний період» — Ф. Стендаль, О. Бальзак, І. Геккерей, Ч. Діккенс.
Утилітаризм — напрям кінця XIX ст., який проголосив користь основою моралі та критерієм людських учинків. Основоположник — Бенталі, який уважав основою моралі користь, ототожнюючи її з насолодою. Призначення моралі вбачав у сприянні природному прагненню людини відчувати насолоду й уникати страждань.
Анархізм — суспільно-політична течія, що виникла в 40-х роках XIX ст. Для неї характерні індивідуалізм, волюнтаризм, прагнення покласти дрібну приватну власність в основу майбутньої соціальної організації, негативне ставлення до будь-якої державної влади.
Основоположники: М. Штирнер («Єдиний та його власність», 1845), Прудон, якому належить сам термін «анархізм» («Що таке власність?», 1840—41), та Бакунін.

ДІЯЧІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ XVIII—XIX ст.
Гердер Й. Г. (1744—1803) — німецький філософ, просвітник. Гердер репрезентує новий етап просвітництва в Німеччині, підкреслюючи роль почуттів у людській особистості і у зв'язку з цим — багатоманіття творчих проявів людини та різних народів. У зрозумілій формі сформував ідею органічного розвитку світу, простежуючи її в неживій і в живій природі, у житті і в історії людства, що є різними рівнями єдиного світового організму. Головні твори: «Про походження мови» (1772), де мова розглядається як породження людського розуму, і «Ідеї філософії історії людства» (1784— 1791), де виклад розпочинається з картини поступового формування Землі й завершується нарисом історичного розвитку людства.
Лессінг Г. Е. (1729—1781) — німецький філософ, просвітник, письменник, критик. Обґрунтував принципи реалістичного художнього образу на противагу абстрактності алегоричних і умовних фігур мистецтва бароко та класицизму. У трактаті «Лаокоон. Про межі живопису й поезії» Лессінг здійснює аналіз сутності і засобів словесного та образотворчого мистецтва, чим започатковує роздуми про природу різних мистецтв. У своїх тезах «Виховання людського роду» Лессінг упритул підходить до ідеї органічного розвитку та поступального руху людства до досконалості.
Вінкельман І. (1717—1768) — німецький просвітник. Головний твір— «Історія мистецтва старовини» (1764), який є першим прикладом наукової історії мистецтва. У ньому розглядаються не окремі майстри,
а мистецтво в цілому, його виникнення, розквіт та занепад. Ідеал Вінкельмана — грецька скульптура епохи Фідія, її пластична досконалість, урівноваженість та гармонія. Вінкельман уперше вказав на загальну значущість та неминучу цінність грецького мистецтва і поезії; у їх класичній завершеності та глибоко людяному змісті він вбачав продукт соціальної гармонії, акт творчості вільного народу. Естетика Вінкельмана сприяла звільненню мистецтва від аристократичної майстерності та догматичних канонів класицизму XVII ст., де батьківщиною мистецтва проголошувався імператорський Рим, а жива античність підмінювалася зібранням абстрактних правил.
Гете Й. В. (1749—1832) — німецький поет, природознавець та мислитель. У сфері природознавства— прибічник еволюційної ідеї. Основні принципи діалектики Гете втілені в його художніх творах, передусім у «Фаусті». Головна рушійна сила історичного процесу, сенс людського існування — діяльність і праця. Мистецтво для Гете є наслідуванням природи, поняття якої охоплює талант і «природні» закони суспільства. Завдання художника — ухопити та виразити смисл природи. Мистецтво — це витвір людського духу, активна діяльність людини, що підноситься над природою. Гете розрізняє три види мистецтва: «просте наслідування природи», «манера» і «стиль». Перше означає відтворення окремих предметів природи (наприклад, натюрморт у живописі), манера є відтворенням деякої природної цілісності при ігноруванні її дрібних складових (наприклад, ландшафтний живопис); стиль— пізнання цілісності речей у тій мірі, у якій можемо пізнати її у видимих та відчутних образах. Це досягається за рахунок того, що художник, зображуючи центральний образ, підпорядковує йому інше; увага глядача зосереджується на основному, через яке створюється враження про ціле.
Джефферсон Т. (1743—1826) — державний та політичний діяч США, ідеолог буржуазно-демократичної течії під час війни за незалежність у Північній Америці 1775—1783 рр., філософ, юрист. Автор проекту Декларації незалежності 1776 р.
Франклін Б. (1706—1790) — американський учений, економіст та діяч національно-визвольного руху. Один з авторів Декларації незалежності (1776) та Конституції 1787 р. Відомий своїми працями з теорії електрики, відкриттям електричної природи блискавки й винайденням у 1752 р. громовідводу. У 1729 р. розробив трудову теорію вартості, визначаючи людину як тварину, що виробляє знаряддя. Відстоював сувору, практичну мораль, що базується на таких вимогах до людської поведінки: помірність, мовчазність, порядок, розсудливість, простота, щирість, справедливість, старанність, поміркованість, непорочність, скромність, охайність, спокій.
Шиллер Ф. (1759—1805) — німецький поет, філософ, історик. У його концепції одне з центральних понять — гра як вільне самодіяльне розкриття всіх сил людини, її сутності. Людина в грі творить реальність вищого порядку («естетичну реальність») і творить саму себе як всебічну гармонійну особистість, а суспільство як суспільство «естетичне». У грі Шиллер сподівається відновити внутрішню цілісність особистості, розколотої внаслідок розподілу праці, подолати історичну суперечність між реальним та належним у людському житті.
Бомарше П. О. К. (1732—1799) — французький драматург. Створив «міщанські драми» «Євгенія» й «Два товариша». Критикував класицизм, пропонуючи зробити театр виразником інтересів народу. «Севільський цирульник» (1775) та «Весілля Фігаро» (1784) започаткували сатиричну комедію у французькій літературі. У них показана приреченість феодального світу, а розбещеності аристократів протиставлена гідність простолюдина.
Гайдн Ф. Й. (1732—1809) — австрійський композитор, один із засновників віденської класичної школи. Своєю творчістю утвердив жанри і форми інструментальної музики: симфонії, сонати, камерно-інструментальні ансамблі. Автор 104 симфоній, 52 сонат для фортепіано, 24 опер, 3 ораторій (серед них «Створення світу», 1789;
«Пори року», 1801).
Гендель Г. Ф. (1685—1759) — німецький композитор. Увійшов в історію музики передусім як творець опер і видатний представник класичного типу ораторії, монументальної за масштабом, демократичної за музичною мовою.
Глюк К. В. (1714—1787) — австрійський композитор. Реформатор опери XVIII ст. Відстоював принцип музичної драми, сповненої трагедійності та героїки в дусі передових ідей просвітництва XVIII ст. Попередник віденської класичної школи. Серед творів — опера «Орфей та Еврідіка», балет «Дон Жуан».
Дефо Д. (1660—1731) — англійський письменник та публіцист. Один із засновників європейського реалістичного роману. Автор всесвіт-ньовідомого роману «Життя й надзвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо» (1719). Серед творів: «Роксолана» (1794), «Не-упереджена історія життя та діянь Петра Олексійовича, нинішнього царя Московії» (1723).
Бетховен Л. ван (1770—1827) — німецький композитор, піаніст та диригент. У центрі творів (3-тя, «Героїчна», 5-та та 9-та симфонії") — образ борця проти насильства та тиранії, образ народних мас, що в боротьбі здобувають свободу. Останній з представників віденської класичної школи. Бетховен розширив форму сонатно-симфонічного циклу, створив серію обробок австрійських, англійських, угорських, іспанських, слов'янських та інших народних пісень; зробив обробку для голосу з фортепіано української народної пісні «Їхав козак за Дунай». Серед творів — 9 симфоній, 5 концертів для фортепіано з оркестром, 32 сонати для фортепіано («Патетична», «Місячна», «Апассіоната»).
Бах Й. С. (1685—1750) — композитор та органіст, один з творців німецької національної музики, найвидатніший представник поліфо
нічного стилю у світовій музичній культурі. Творчість Баха охоплює понад 1000 творів різних жанрів: світські та духовні кантати, меси, ораторії, хорали та ін. вокальні твори, написані переважно на релігійні теми. Однак їх музика сповнена реалістичним відчуттям життя, високим гуманізмом, філософською глибиною, драматизмом та оптимізмом.
Гольдоні К. (1707—1793) — італійський драматург, один із засновників національної комедії. Здійснив реформу італійського театру. «Мемуари Карло Гольдоні» (1784—87) — цінний документ з історії італійського театру XVIII ст.
Моцарт В. А. (1765—1791) — австрійський композитор, представник віденської класичної школи. Творчий спадок Моцарта (більш як 600 творів) охоплює всі жанри і форми музики: 16 опер, церковна музика, «Реквієм», близько 50 симфоній і т. д. У творах композитора переважають світлі настрої, яскрава і виразна мелодія, гармонія, темброве багатство оркестрування. Творчість Моцарта — вершина європейської музики XVIII ст.
Серед творів — «Весілля Фігаро» (1786); «Дон Жуан» (1787);
«Чарівна флейта» (1787).
Бальзак О. (1799—1850) — французький письменник-реаліст. Творча спадщина Бальзака різноманітна в жанровому плані: романи, повісті, драми, статті. Більшість романів та повістей об'єднані єдиним задумом і утворюють багатотомну епопею «Людська комедія», у якій Бальзак створив широку реалістичну картину сучасного йому французького суспільства.
Діккенс Ч. (1812—1870) — англійський письменник. Тема бідувань народу поряд з гострою критикою капіталізму є провідною для його творчості. («Пригоди Олівера Твіста», 1838; «Домбі та син», 1848;
«Девід Копперфілд», 1850.) Особливе місце у творчому спадку посідає роман «Тяжкі часи» (1854), який зачіпає найгостріше питання буржуазного суспільства — суперечність між працею та капіталом.
Скотт В. (1771—1832) — англійський та шотландський письменник. Створив жанр історичного роману — «Талісман» (1825), «Айвен-го», «Монастир», «Аббат» (1820). Перший з романістів зобразив народ як активну силу історії.
Шатобріан Ф. Р. (1768—1848) — французький письменник і політичний діяч. Відіграв важливу роль у становленні французького романтизму. Належав до консервативних романтиків, прославляв католицьку церкву і монархію. Твори: «Подорож до Америки» (1827), «Атала» (1801), «Мученики» (1809). Філософські та літературні погляди узагальнив у «Замогильних записах» (1848—50).
Шопен Ф. (1810—1849) — польський композитор і піаніст. Творчість Шопена сповнена духом польської народної пісні, елементами народної музики інших слов'янських народів, у тому числі й украї-нців. Шопен створив стиль фортепіанного письма та виконання, новий жанр фортепіанної балади.
Золя Е. (1840—1902) — французький письменник. Використовуючи естетику І. Гена, створив теорію натуралізму, у якій пропонував зображувати соціально-біологічні закономірності людського буття («Тереза Ракен», 1867; «Мадлена Фера», 1868). «Жерміналь» (1885) — перший у Франції XIX ст. соціальний роман про боротьбу робітничого класу.
Россіні Дж. А. (1792—1868) — італійський композитор. Автор 38 опер, серед них— комічні (опери-буфф) — «Севільський цирульник» (1816), «Попелюшка» (1817); (опери) «Сорока-крадійка», «Отелло» (1816); «Вільгельм Телль» (1829). Творчість Россіні справила значний вплив на розвиток європейського оперного мистецтва XIX ст.
Роден Р. Ф. (1840—1917) — французький скульптор. Виступив проти академізму, надаючи створюваним образам життєвих рис, розкриваючи глибину емоційного стану моделі. Використовував новаторські образотворчі засоби, що наближує його до імпресіоністів («Три тіні», «Поцілунок», «Мислитель», «Вічна весна», «Думка», композиція «Ворота до пекла»).
Вагнер Р. (1813—1883) — німецький композитор, драматург. Естетик. Творчість Вагнера — вершина німецького романтизму в музиці. Естетичні принципи викладені в праці «Опера та драма». Музика, згідно з Вагнером, — мистецтво правдивого вирішення людських почуттів, мелодія відтворює внутрішній світ народу.

ОСНОВНІ ХУДОЖНІ СТИЛІ І НАПРЯМИ МИСТЕЦТВА
Візантійський стиль — стиль київської архітектури, який сформувався під впливом зодчих Херсонеса, Візантії, Малої Азії, досягнень візантійської культури, християнського світогляду. Характеризується сполученням базиліки з центральною будовою.
Романський стиль (лат. — римський) — напрям у мистецтві Х—XIII ст., що панував у Західній Європі та в Україні, витоки якого походять з давньоримської культури. В архітектурі — це використання простих, суворих, урочистих, масивних форм, склепінь та арочних конструкцій. У декорі великих соборів застосовувались експресивні багатофігурні скульптурні композиції та розпис фресками. Риси романського стилю характерні для Успенського собору у Володимирі-Волинському (1157—1160), а також Кирилівської церкви в Києві (1150р.), Успенського собору в Чернігові.
Готичний стиль (італ. — готи, за назвою племені готів) — художній стиль середньовічної Європи (X—XV ст.), який ґрунтується на народних традиціях готів (германців). В архітектурі характеризується вертикалізмом конструкцій, каркасним перекриттям, чіткістю ліній, незвичністю, використанням скульптур, вітражів. Стиль набув значного поширення в живописі. Шедевр готики — Нотр-Дам де Парі (собор Паризької Богоматері).
Відродження (Ренесанс) — епоха в розвитку європейського мистецтва XV—XVI ст. Естетичні ідеали Відродження — гуманізм, антропоцентризм, на перший план у світоглядній позиції виступає людина, відбувається переосмислення античності. Це урочиста пісня людині, під-несення її в живописі, літературі до рівня божества. Для архітектурного ренесансу характерна урівноваженість композиції, розвинений каркас, наріжні пілястри, обрамлення дверей і вікон. Ренесанс набув поширення в українській філософії, політичній думці, архітектурі, літературі.
Бароко (від італ. — чудернацький, дивний) — епоха в європейській, українській культурі, охоплює XVI — середину XVIII ст., виявилась у філософії, способі мислення, світогляді, літературі, архітектурі, скульптурі, музиці. Художній стиль бароко характеризується показовістю, багатством, експресивністю, емоційністю, пишністю, драматизмом, містичним відчуттям простору. У літературі — пишномовністю, багатством мовних засобів, образністю. В архітектурі — дивовижністю ліпних деталей, декору, динамікою. У філософії — прагненням добра, блага, справедливості, прагненням людської досконалості, пізнання істини і світобудови.