Екологізація науки (пізнання) — є вихідним моментом, з якого починається екологізація всіх інших сфер людської діяльності. Насамперед екологізація торкнулася тих наук, всередині яких екологія і започаткувалася, тобто життєзнавства. Сучасне життєзнавство являє собою глибоко диференційовану систему знань. Йому притаманне виключне розмаїття об'єктів дослідження: від вірусів як перехідної ланки між живим і неживим, до людини — носія атрибутів соціальних та метафізичних; від молекулярно-генетичних структур до біосфери як живої оболонки планети. Диференціація життєзнавства викликається і розширенням горизонтів наукового пошуку, переходом у пізнанні на нові рівні, потребами повнішого та всебічного відображення феномена життя. Тому ця диференціація має свої онтологічні та гносеологічні підстави, оскільки вона викликана як складністю об'єктів пізнання, так і зростаючими можливостями самої людини осягнути світ. Практично диференціація життєзнавства проявляється в існуванні двох великих груп наук: по-перше, галузевих дисциплін, котрі вивчають ті чи інші властивості, ознаки, прояви живого; по-друге, об'єктні науки, предметом яких є ті чи інші рівні організації живого, його типологічні форми чи групи. Обидва способи предметно-об'єктної диференціації життєзнавства зазнають нині істотного впливу з боку екологічного підходу як загальнонаукового засобу пізнання. Розглянемо, наприклад, яким чином відбувається екологізація наук, що вивчають суборганізовані рівні живого — фізіології, гістології, морфології та ін. Необхідність екологічних досліджень поведінки тварин, особливо екологічного підходу вивчення вищої нервової діяльності, обгрунтував ще І. П. Павлов. Прикметний результат подібних пошуків — метод умовних рефлексів, котрий став потужним інструментом пізнання формування норми реакції організму на довкілля, становлення адаптивних механізмів, функціонування головного мозку як координатора та організатора такої діяльності, в тому числі й головного мозку людини. Екологічний підхід охоплює і морфологію тварин, спочатку в палеонтології (праці В. О. Ковалевського), а потім і в зоології (школа О. М. Сєверцова). Екологізація набуває широкого поширення, формується навіть така наука, як екологічна фізіологія, а на межі між екологією, фізіологією та гістологією — екологічна гістофізіологія. Крім того, екологізація охоплює науки, які вивчають найтонші субстанції життя. У результаті виникають екологічна біохімія та хімічна екологія тварин. У першому випадку пильну увагу привертають проблеми вивчення біохімічних основ адаптації тварин і рослин до чинників довкілля, екологічних обставин біохімічної еволюції, з'ясування біохімічних критеріїв міжвидової диференції та формотворення загалом, складних форм поведінки; у другому — важливі проблеми молекулярної екології організмів та особливостей молекулярного рівня еволюційних трансформацій, зокрема нейтральності та формування прихованого фонду генетичної мінливості. Наразі й екологічна біохімія, і хімічна екологія — суть два практично тотожні напрями дослідження, які в кожному конкретному випадку акцентують більшу увагу на одній із сторін — чи то біохімії, чи то екології. Слід зазначити, що з усіх перерахованих суміжних наук, найусталеніший статус та досягнення має, очевидно, екологічна фізіологія. Вона охоплює практично всі напрями фізіології рослин і тварин, концентруючи свою увагу на механізмах забезпечення сталості внутрішнього середовища в умовах тиску середовища зовнішнього, переважно змінного. Тому особливої уваги заслуговує вивчення еволюційних та екологічних механізмів адаптації організму до екстремальних умов, коли мобілізуються всі потенції та ресурси його, з тим щоб утримати коливання життєвоважливих параметрів (температури тіла, енергетики, ваги, забезпечення киснем тощо) в прийнятних межах. Створючи наростаючу множину екстремальних ситуацій і дедалі більше часу перебуваючи в таких умовах, людина зазнає зростаючого тиску довкілля. Отже, саме вона поступово стає одним з головних об'єктів екологічної фізіології. У цьому зв'язку класичними вже стали дослідження О. Г. Гінецинського, П. Я. Коржуєва, X. С. Коштоянця, Л. А. Орбелі та багатьох інших учених, присвячені аналізу кисневого вмісту крові та його динаміки, механізмів зміни гуморальної регуляції, стереотипів та інновацій поведінки в різних умовах проживання. Особливого поступу екологічна фізіологія набула відколи почалися модельні експерименти щодо виживання людини в екстремальних природних та штучних умовах довкілля (Арктика, Антарктика, пустелі, печери, гори, підводні бази, космічні польоти тощо). Можна сказати, що лише тепер стає зрозумілим справжній механізм реагування організму на конкретні умови довкілля, котрий так наполегливо, хоча й хибно, намагалися розв'язати, наприклад, представники ламаркізму.
Визначилися основні контури таких наук, як біофізична екологія, екологічна біогеохімія, екологічна біофізика, що свідчить, зокрема, і про тенденцію синтезу наук, які вивчають суборганізмові та суперорганізмові рівні організації живого. Природно й те, що пошук екологічних механізмів функціонування біосфери, екологічних підстав буття людини, ведеться також на клітинному, тканинному, молекулярно-генетичному, навіть атомовому рівнях. Потік ідей з однієї науки в іншу, взаємодія таких віддалених один від одного напрямів пізнання — переконливе свідчення єдності живого, цілісності та системності біосфери.
Так, біофізична екологія має на меті розшифрування біофізичного смислу фотосинтезу, біопродуктивності загалом, визначення інтенсивності обміну речовин, опис енергетичного балансу екосистем, вимір біологічного випромінювання. Однак важливим є і більш загальний аспект, а саме: вивчення природи збурень та флуктуацій у системах, їхнього впливу на впорядкування довкілля та зменшення ентропії. Цей універсальний підхід до живих систем як таких, що функціонують на основі законів самоорганізації, збереження та саморозвитку, дає можливість зрозуміти земне життя як прояв космогенезу загалом, а людське суспільство — як розвій його ан-тиентропійних тенденцій, тобто впорядкування довкілля.
Серед найважливіших проблем екологічної біохімії — природа біохімічних процесів сигнальної взаємодії між біосистемами (клітинами, організмами, угрупованнями), використання природних сполук для регулювання та оптимізації штучних ценозів, стимуляції продуктивності та поживності порід тварин та сортів культурних рослин. Істотне значення тут має і розкриття значення тих природних речовин, які виділяють живі істоти і які мають організуюче значення для популяції, виду, екосистеми в цілому, вивчення механізмів біохімічної адаптації в онто- та філогенезі, набутті хімічних засобів захисту та нападу, посилення резистентності до умов навколишнього середовища.
Вже досить значні здобутки та історію має й екологічна біогеохімія. У серпні 1979 р. в м. Канберра (Австралія) відбувся 4-й Міжнародний симпозіум з екологічної біогеохімії. Ця наука особливо цікава тим, що синтетичні тенденції спостерігаються в науках, які об'єктом свого традиційного вивчення мають досить віддалені одну від одної структури — хімічні елементи та сполуки, геосистеми й екосистеми. А тому досвід її повчальний з погляду екологізації пізнання в цілому. Екологічна біогеохімія виростає з трьох "материнських" наук — біології, геології та хімії і пов'язана, таким чином, з ними. З біологією її ріднить спільність проблематики: сам феномен життя, існування організмів в екстремальних умовах, розкриття особливостей протікання процесу адаптації та формування норми реакції, обгрунтування нових методів селекції тварин і рослин, створення нових форм живого засобами генетичної інженерії. З геологією її пов'язує, наприклад, обгрунтування ідеї біогенного походження деяких покладів корисних копалин (марганцієвих конкрецій тощо), оцінка біологічних ресурсів у геологічній перспективі, зрештою — осягнення функціонування живої речовини як геологічної сили. Спільними сферами дотику екологічної біогеохімії та хімії є аналіз газового складу атмосфери, вивчення кругообігів таких елементів, як азот, вуглець, фосфор, кисень, динаміка водних ресурсів тощо. Водночас екологічна біогеохімія не поглинається іншими науками, бо має і власну понятійно-категоріальну базу, і предметне поле, і коло закономірностей. Блискучим прикладом досягнень на цій ниві є вчення про біогеохімічні провінції та їхній вплив на розмаїття і розвій живого.
Практично стала самостійною і наука, що виникла на межі хімії та екології — хімічна екологія. Свій відлік вона веде з 1966 р. — року появи книги М. Флоркена "Молекулярні аспекти адаптації та філогенії". Предмет цієї науки — особливості взаємодії між організмами, а також між організмами і зовнішньою абіотичною природою, яка відбувається на основі різних хімічних речовин. До таких речовин насамперед належать: феромони — сполуки комунікативної функції, за допомогою яких особини одного виду розпізнають одні одних; репеленти — речовини, котрі виконують функції захисту в боротьбі за існування від хижаків, паразитів та ін.; нейромони — зовнішні хімічні чинники взаємодії між організмами. Дія таких хімічних сполук інколи буває надзвичайної сили: достатньо згадати феромони деяких метеликів, котрі ідентифікуються на відстані декількох кілометрів (кілька молекул речовини в 1 м3 повітря), або репеленти типу зміїної отрути, найсильніші зразки якої практично миттєво умертвляють великі тварини чи людину. А чого варті статеві гормональні запахи, які є важливим організуючим началом репродуктивних та соціальних структур у тваринному світі, мають значення і в житті людини! Хімічна екологія має непересічне теоретичне і практичне значення. Для розвитку теорії, наприклад, важливим стало з'ясування еволюційної ролі хімічних сполук та взаємодій, які є одними з найдавніших на планеті, більше того — своєрідним реліктом ще хімічної еволюції. Пізнання цих особливостей відкриває можливість розуміння тонких механізмів і рушійних сил поступу, з одного боку, та регулювання життєдіяльності нинішніх біосистем, зокрема в боротьбі зі шкідниками рослин, хворобами тварин і людини, — з іншого. Оскільки біоценотичні зв'язки грунтуються головним чином саме на хімічних взаємодіях, то коректне використання таких залежностей створює можливість опти-мізації чи стабілізації екосистем та штучних ценозів — залежно від нагальної потреби.
Екологізація науки має вагоме значення і для власне екології. Справа в тому, що спочатку ця наука обмежувала свою компетенцію переважно вивченням відносин окремих організмів з оточуючим їх природним середовищем. Згодом утвердилася думка про те, що об'єктами її вивчення стають екосистеми будь-якого рівня — від кімнатного вазона до біосфери. Глибинна екологізація життєзнавства утвердила висновок про універсальність об'єкта екології, тобто тих ситуацій та обставин, де мова йде про біосистему (живу речовину) як систему відкриту, тобто залежну від свого оточення. Виявилося також, що такі взаємини забезпечуються структурами не лише власне екосистемного рівня, а й інших, у тому числі генетично-молекулярного та клітинного. Такі висновки мають непересічне значення для цілісного бачення феномена земного життя, реконструкції системності біосфери, аналітично почленованої і "розтягнутої" різними науками між собою (генетикою, фізіологією, цитологією та ін.), що є важливою передумовою для створення єдиної теорії живої речовини, теоретичного життєзнавства в широкому сенсі. Важливим наслідком екологізації науки є зміщення акцентів багатьох традиційних наук на власне екологічну проблематику. Особливо показовим у цьому плані є приклад з географією, концептуальний, понятійний та методологічний апарат якої трансформувався в напрямку саме екологічної проблематики.
Географія традиційно вважалася наукою, що досліджує закономірності генези, структури та функціонування об'єктів земної поверхні, тобто була наукою про просторове (в межах поверхні планети) розподілення макротіл. У XX ст. географія інтенсивно еволюціонувала ще в двох напрямах осягнення просторових вимірів розвитку суспільства (економічна географія, соціальна географія), з одного боку, та пізнання системної організації макротіл, зокрема екосистем — з іншого. Таким чином, інтереси географи та екології ВИЯВИЛИСЯ тісно пов'язаними. Досить зауважити, що фундаментальні поняття цих наук — "геосистема" та "екосистема" — позначають об'єкти, які часто взагалі не розрізняються. З наповненням географії екосистемним підходом ця наука стає на спільні з екологією методологічні засади. Тому синтез цих наук, який прогнозує багато фахівців, є цілком можливою і виправданою справою. Вже нині, до речі, в географії стали практично нормативними такі традиційно екологічні поняття, як "екологічна ніша", "навколишнє середовище", "чинники довкілля", "культурні екосистеми" та ін.
Отже, екологізація науки стає універсальним явищем. Це перетворює екологію у своєрідну "замовницю мод", а екологічний підхід — в парадигмальну епістемологічну систему, що має велику синтетичну спроможність та евристичність.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Екологізація пізнання» з дисципліни «Екологічна культура»
