СКОВОРОДА Григорій Савич (03.12(22.11).1722—09.11(29.10). 1794) — філософ, поет і музикант. Н. в с. Чорнухи в сім’ї козака; імовірно, після початкової школи-«дяківки» 1734 прийнятий до Києво-Могилянської академії. Вибув із класу філософії 1742 у зв’язку з тим, що був відправлений на конкурсний відбір до придворного хору рос. імп. Єлизавети Петрівни. 1744 у складі хору супроводжував імператрицю в її подорожі на Україну, звідки в столицю не повернувся і відновив заняття в Києво-Могилянській академії. Наступного року поїхав у складі місії генерал-майора Ф.Вишневського до володінь австрійс. Габсбургів у м. Токай (нині місто в Угорщині); повернувся в Україну, імовірно, у зв’язку із закінченням п’ятирічного контракту. На запрошення переяслав. єпископа працював учителем у Переяславському колегіумі, але після конфлікту з приводу змісту його лекцій звільнений з роботи консисторським судом і відновив навчання в класі богослов’я. Не закінчивши класу, поїхав у с. Каврай (нині село Золотоніського р-ну Черкас. обл.) до місц. поміщика С.Томари, де працював домашнім учителем. Приблизно в цей час С. перечитав і переосмислив Біблію і став відомим в Україні як автор духовних пісень (кантів). Звідси він переїхав до Харкова, де викладав у Харківському колегіумі в класі поетики. У відповідь на настирливі пропозиції єпископа прийняти чернецтво С. покинув викладацьку роботу і з 1764 перейшов у статус «старчика», мандрівного філософа і поета. Остання спроба перейти на постійну викладацьку роботу в Додаткових класах при Харків. колегіумі (1768— 69) закінчилася конфліктом з єпископом у зв’язку з тим, що С., на думку останнього, надто вільно тлумачив катехізис. Упродовж віків С. залишається однією з найбільш шанованих постатей укр. к-ри. Про нього в народі розповідали різні правдиві та неправдиві історії, що ілю-
Г.С. Сковорода. Гравюра середини 19 ст.
стрували його дотепність, незалежний характер і колюче правдолюбство; довго співалися створені ним, а іноді й безпідставно приписувані йому пісні-канти, а особливо популярною стала його сатирична пісня «Всякому граду свой нрав и права». У пам’яті народу С. залишився мандрівним філософом, який свідомо відмовився від спокус світу, від власності, дому і сім’ї та вчив удовольнятися найпростішими життєвими радощами і плекати в спільноті любов і взаємоповагу. Ці справедливі заг. оцінки, однак, лише дуже наближено окреслюють внесок С. в українську і світову філос. думку. С. — вершина староукр. к-ри. Вихованець Києво-Могилянської академії, С. мислив і жив у тому інтелектуальному й образному просторі, який створений Біблією. Але характерно, що він називав світ Біблії не священним, а символічним. З одного боку, С., як і
С.Д. Скляренко.
Сковорода Г. «Наркісс». Перед 1767. Перший аркуш. Автограф.
608 СКОВОРОДА
Сковорода Г. «Разговор, называемый алфавит, или букварь мира». Друга половина 1774. Аркуш. Автограф.
Національний літературномеморіальний музей Г.С. Сковороди у с. Сковородинівка Золочівського району Харківської області. Фото 2011.
європ. протестанти, ідеалізував Біблію як універсальний культ. фонд. З другого боку, в Біблії є дух, а є і обманна «тварна» плоть, взята з повсякденності сюжетнообразна система. Подвійна характеристика Біблії є наслідком визнання С. її символічної природи. У староукр. школі риторики та богослов’я визнавалася багатошаровість смислу будь-якої символіки. Однак провідні теологи різних напрямів завжди наполягали на буквальному, літеральному смислі тих текстів, які С.Яворський зараховував до істор. частини Біблії. Ф.Прокопович, симпатизуючи зх. ліберальнопросвітницьким тенденціям, обирав відносний критерій: оскільки для християнства вся старозавітна частина Біблії є не більше, ніж передвісник і символ Нового Завіту, то в Старому Завіті можуть бути сприйняті буквально тільки ті тексти, які мають більш-менш прямі відповідники в новозавітних. Для більшості староукр. богословів Святе Письмо залишалося буквальною оповіддю про історію Всесвіту та
Боговтілення. На цьому прямо наполягали, крім С.Яворського, св. Димитрій Ростовський (Туптало) і учитель богослов’я в класі С. Г.Кониський, а сучасник С. П.Величковський закликав триматися тексту Святого Письма «крепце, аки слепец за тын». С. пішов далі найсміливіших прихильників критичного мислення в теології: не заперечуючи священного і богонатхненного характеру Біблії, він повністю відкинув прямий сенс «історичних» частин Біблії. Для нього всі бібл. образи, не виключаючи оповідей апостолів, були не більше ніж «фігури», символи із глибоким непрямим, інакомовним смислом. Символічний, знаковий характер Біблії означає, що до вічності належить тільки глибокий метафоричний та алегоричний сенс її, а не сюжетно-образний ряд. Напрям мислення С. був радикально критичним щодо текстів та буквального смислу Святого Письма, у чому він розходився з усіма староукр. філософами та богословами. С. не шкодував сарказму, щоб висміяти наївне буквалістське вірування в Біблію як реальну історію світу, починаючи від опису творіння і Божого суботнього відпочинку. Ін. словами, Біблію С. розглядав як рукотворний текст, створений людьми із притаманними їм слабкостями та обмеженостями, але наділений глибоким і вічним сенсом. Сама по собі така ідея не означала розриву з релігією і християнством. У протестантській літературі критичний аналіз текстів Нового Завіту розпочався ще за життя С., у 1770-х рр., працями Г.-Е.Лессінга, присвяченими проблемі розходження текстів чотирьох канонічних євангелій. Із того часу текстологічне вивчення євангелій як літ. творів, за аналогією з літописами та ін. архаїчними текстами, привело до визначних наук. результатів. Можна з упевненістю сказати, що С. перебував у тому річищі просвітницької критичної думки, з якого постали безсторонні наук. дослідження текстів Святого Письма. Тематика релігійного досвіду є найделікатнішою, оскільки йдеться про емоційний стан та
його репрезентацію в к-рі. Заг. концепція С. ґрунтується на християн. вченні про тіло і душу, розвинутому апостолом Павлом і означеному символікою серця. У цьому сенсі все християнство є «філософією серця». Але «серце» для християн. філософа є істотою людини не в сучасному поетичному значенні. С. керувався бібл. розумінням слова «серце», яке не збігалося з романтичним уявленням про протистояння «серця» і «розуму». У бібл. мові серце розглядається як «розумовий центр» особистості. С. не розрізняв у «серці» його чуттєвої і раціональної сторін: сковородинське «Всяк есть тем, чье сердце в нем» говорить не про чуттєвість і чутливість на противагу розуму, ratio, а про необхідну відповідність способу існування даної людини до її сутності. Посилаючись на пророка Єремію, С. говорить про серце якраз як про сутність людини. У необхідності поєднання сутності людини з її існуванням полягає вчення С. про «споріднену працю», що має паралелі із зх. вченнями про збіг сутності й існування, котрі стали передумовою європ. філос. романтизму. Рішучий поворот, який у розумінні теології і філософії здійснив С., полягав у відмові від традиційних претензій філософів на створення заг. картини світу, в зосередженні філос. думки навколо питання, що таке щастя і чи може його досягти кожен. Висловлюючись звичними сьогодні словами, С. вбачав осн. задачу філософії в побудові філос. антропології (вчення про людину), а філос. онтологію (вчення про буття), що її розвивали послідовники Г.-В.Лейбніца, не вважав шляхом до розв’язання проблем людини. С. можна вважати передвісником нової епохи — епохи укр. романтизму. П. під час мандрів у маєтку одного зі своїх приятелів в с. Пан-Іванівка (нині с. Сковородинівка Золочівського р-ну Харків. обл.). Тв.: Твори, т. 1—2. К., 1961; Повне зібрання творів, т. 1—2. К., 1973; Сочинения, т. 1—2. М., 1973; Твори, т. 1—2. К., 1994; Сочинения. Минск, 1999; Твори, т. 1—2. К., 2005; Григорій Сковорода. Повна академічна збірка творів. Харків—Едмонтон—Торонто, 2011.
Бібліогр.: Два століття сковородіани: Бібліографічний довідник. Х., 2002. Літ.: Багалій Д.І. Український мандрівний філософ. [Х.,] 1926; Чижевський Д.М. Нариси з історії філософії на Україні. Прага, 1931; Його ж. Філософія Сковороди. В кн.: Праці Українського наукового інституту: Серія філософічна, т. 24, кн. 1. Варшава, 1934; Попов П.М. Григорій Сковорода: Життя і творчість. К., 1960; Від Вишенського до Сковороди. К., 1972; Ніжинець А.М. На зламі двох світів. Х., 1972; Філософія Григорія Сковороди. К., 1972; Іваньо І.Ф. Філософія і стиль мислення Г. Сковороди. К., 1983; Драч І.Ф. та ін. Григорій Сковорода. К., 1984; Сковорода Григорій: Дослідження, розвідки, матеріали. К., 1992; Сковорода Григорій: Образ мислителя. К., 1997; Ушкалов Л. Українське барокове богомислення: Сім етюдів про Григорія Сковороду. Х., 2001; Сафронова Л.А. Три мира Григория Сковороды. М., 2002; Сковорода Григорій: Ідейна спадщина і сучасність. К., 2003; Чижевський Д.І. Філософія Г.С. Сковороди. Х., 2004; Попович М.В. Григорій Сковорода: Філософія свободи. К., 2007; Шевчук В.О. Пізнаний і непізнаний Сфінкс: Григорій Сковорода сучасними очима: Розмисли. К., 2008. М.В. Попович.
Сковородинівці (Музей Г.С. Сковороди, Харківська область). «УІЖ», 1968, № 9; Його ж. Сковородинівка, святиня України (Музей-заповідник Г.С. Сковороди, Харківська область). «Прапор», 1968, № 8; Балабуха К.Х. Музей-заповідник (Г.С. Сковороди) у Сковородинівці. «Українська мова і література в школі», 1974, № 2; Ніженець А.М. Григорій Сковорода — пам’ятні місця на Україні. К., 1984. П.І. Скрипник.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «СКОВОРОДА» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
