ЛІВШИЦЬ Бенедикт Костянтинович (первісно — до хрещення — по батькові — Наумович; 06.01.1887(25.12.1886)—21.09. 1938) — поет, перекладач, мемуарист. Н. в м. Одеса в заможній єврейс. родині. Початкову освіту здобув удома під наглядом гувернера-бельгійця. Читав франц. поезію, знав на пам’ять багато творів О.Пушкіна, зокрема в 7літньому віці вивчив «Полтаву». Від 1897 навч. в Рішельєвській гзії. Захоплювався грец. міфологією й «Метаморфозами» Публія Овідія Назона. Перекладав Квінта Горація Флакка. Тоді ж почав писати власні вірші (згодом, 1907, як зазначив у автобіографії, знищив усі ці рукописи). 1905 закінчив г-зію із золотою медаллю і поступив на юрид. ф-т Новорос. ун-ту (Одеса). Перебуваючи під впливом сучасних йому радикальних ідей, брав участь у студентських заворушеннях, пов’язаних з революц. подіями 1905— 07 в Російській імперії (див. також Революція 1905—1907). За це був виключений з ун-ту. 1907 переїхав до Києва і продовжив навчання на юрид. ф-ті Київ. ун-ту. 1908 брав участь у київ. «студентських заворушеннях» і знову був виключений з ун-ту, однак невдовзі поновлений. Познайомився з художницею О.Екстер, захопився вивченням живопису, особливо сучасного йому франц. малярства. 1909 вперше були надруковані його вірші в збірнику «Антология современной поэзии», випущеному у світ у Києві. Наступного року на запрошення М.Гумільова (чоловіка А.Ахматової) став співробітником журналу петерб. видавця С.Маковського — «Аполлон» (1909—19). Друкувався також у київ. «Студенческом альманахе» (1910, кн. 1). Наступного року в Києві оприлюднив збірку віршів «Флейта Марсия» (одразу після її тиражування цензура конфіскувала
увесь наклад — 150 примірників — через нібито «богохульство» автора, але невдовзі арешт був знятий). Як згодом згадував сам Л., у той час він повністю був «захвачен работой над стихом, живя по-настоящему только литературными интересами», однак «не допускал мысли, что это может стать профессией, и продолжал, правда чрезвычайно медленно, двигаться по рельсам, на которые попал еще в девятьсот пятом году, поступив на юридический факультет». Наприкінці 1911 О.Екстер познайомила його з художником і поетом Д.Бурлюком (1882—1967). Тоді ж на запрошення останнього він гостював у родинному маєткові Бурлюків на Херсонщині — у с. Чорнянка (на той час Нижньо-Дніпровського пов. Таврійської губ. (нині село Каховського р-ну Херсон. обл.); тут був адміністративно-госп. центр Чорнодолинського заповідника, що належав свого часу графу М.Мордвинову). Там познайомився з братами Д.Бурлюка — Володимиром (1886—1917; був художником) і Миколою (1890—1920; був поетом). Розбирав разом з ними рукописи поета і філолога-словотворця В.Хлєбнікова (незадовго перед цим останній кілька разів гостював у Чорнянці; 1914 Д.Бурлюк на основі цих та ін. рукописів В.Хлєбнікова опублікував однотомник «Творения»). Саме під час перебування Л. в Чорнянці в нього разом з Бурлюками з’явився задум на стикові поезії й живопису створити нову школу в мистецтві (її назвали за давньогрец. іменуванням тутешніх, ще скіф., земель — «Гилея»; див. Гілея). 1912 закінчив Київ. ун-т з дипломом 1-го ст. Від жовтня цього ж року як доброволець (що давало змогу скоротити строк обов’язкової служби до 1 року) служив у 88-му піх. Петровському полку (дислокувався в с. Медвєдь (нині село Новгород. обл., РФ). Перебуваючи на службі, не раз відвідував Санкт-Петербург, зустрічався там з Д. і М. Бурлюками, познайомився з В.Маяковським, який приєднався до складу створеної Бурлюками (як реалізація «чернянського задуму») групи кубофутуристів-«будетлян». Звільнившися зі служби, брав участь у першому публічно-
му виступі кубофутуристів у Москві 13 жовтня 1913, друкувався в їхніх виданнях «Пощечина общественному вкусу», «Дохлая луна», «Рыкающий Парнас», «Молоко кобылицы», «Союз молодежи», «Первый журнал русских футуристов». У цей час його захоплювали суто мистецькі проблеми пошуку нових можливостей творення поетичного тексту, який мав жити сам по собі. Разом з тим, дізнавшися про київ. Бейліса справу, написав 1913 сатиричного вірша «Оба юдофоба». Весною 1914 прийняв хрещення й став зватися за іменем свого хрещеного батька Карабажина (1866—1929; був критиком і літературознавцем) «Константиновичем». Улітку цього ж року, після початку Першої світової війни, призваний із запасу в діючу армію, воював у складі 146-го Царицинського полку, був поранений (поблизу с. Ходель Люблінської губ.) і контужений. За хоробрість нагороджений Георгієвським хрестом 4-го ст. Після одужання через непридатність до подальшої служби в діючій армії направлений до Києва для проходження служби в тилу. Мешкаючи в Києві, працював на з-ді. Продовжував писати. Після Лютневої революції 1917 брав активну участь у літ. житті міста, пропагував, зокрема, «стихи киевлянки Анны Горенко» (Ахматової), твори О.Мандельштама. Разом з І.Еренбургом і В.Ельснером створив мистецьке т-во «Поэтов, режиссеров, артистов и художников». Писати став менше, більше намагався філософськи й разом з тим поетично осмислювати долю індивідуального начала, що мало протистояти зануренню в колективну стихію буття. У зв’язку з цим, зокрема, написав такі рядки: «На что мне истина, пока она с поющим словом несоизмерима?», а також: «Не осуди моей гордыни И дай мне в хоре мировом Звучать, как я звучал доныне, Отличным ото всех стихом». Власні вірші, написані 1914—18 про тогочасний кам’яний мегаполіс — Петроград (нині м. С.-Петербург), об’єднав у книзі «Болотная Медуза». 1921 одружився з Катериною Скачковою-Гуриновською (1902—87). 1922 переїхав до Петрограда, продовжував писати поезії, однак займався переважно переклада-
ми. Свої переживання (здебільшого київ. періоду) колізій Сходу й Заходу, Слова й Буття, а також роздуми про долю мист-ва, про нову поетичну систему виклав у книзі віршів «Патмос» (1926). Друкувався в берлінській «Эпопее», у нью-йоркських «Русском голосе» та ж. «Россия». У листопаді 1928 опублікував збірку віршів «Кротонский полдень», до неї ввійшло майже все написане ним до 1927. 1929 відвідав Грузію, познайомився з місц. поетами. Згодом потоваришував з Т.Табідзе, Г.Леонідзе, П.Яшвілі, С.Шаншиашвілі. Наприкінці цього ж року був залучений до перекладів укр. поетів, переклав кілька творів М.Зерова і П.Тичини. 1933 опублікував мемуари «Полутораглазый стрелец», у них ідеться про історію рос. футуризму, дано портрети Бурлюків, В.Маяковського, В.Хлєбнікова, О.Гуро, І.Северянина, Н.Гончарової, М.Кульбіна та ін. Книга була піддана різкій критиці (кілька десятків років потому не перевидавалася). Весною 1936 став вивчати грузин. мову й перекладати грузин. поетів. Був одним з активних членів Секції грузин. літератури при Ленінгр. від-ні Союзу письменників СРСР. Із власних перекладів уклав одну з найкращих, на думку критиків, антологій франц. поезії «Французские лирики 19 и 20 веков» (Ленінград, 1937). Упродовж багатьох років збирав картини й малюнки Д. і В. Бурлюків, О.Екстер, М.Кульбіна, І.Пуні, В.Чекригіна, М.Шагала, Ф.Леже, І.Рабіновича та ін. 16 (за ін. даними, 25) жовтня 1937 заарештований за «контрреволюційну діяльність». Після тривалих допитів визнав себе винним. 20 вересня 1938 Військ. колегія Верховного суду СРСР, згідно зі «сталінським списком» від 12 вересня цього ж року, ухвалила вирок щодо його розстрілу. Страчений у м. Ленінград (нині м. С.-Петербург; в офіц. довідці, виданій його вдові 1953, зазначено, що Л. помер 15 травня 1939 від серцевого нападу). Реабілітований 24 жовтня 1957. 1989 — у рік 100-ліття від дня народження Л. — було опубліковано збірник його творів «Полу-
тораглазый стрелец: Стихотворения, переводы, воспоминания». Тв.: Волчье солнце. М., 1914; Из топи блат. К., 1922; Патмос. М., 1926; Кротонский полдень. М., 1928; От романтиков до сюрреалистов. Л., 1934 (2-ге доповнене видання: «Французские лирики 19—20 веков». Л., 1937); Картвельские оды. Тбилиси, 1964; У ночного окна: Стихи зарубежных поэтов в переводах Б.Лившица. М., 1970; Полутораглазый стрелец: Стихотворения, переводы, воспоминания. Л., 1989. Літ.: Шнейдерман Э. Дело Бенедикта Лившица. «Звезда», 1996, № 1. За: Нерлер П.М., Парнис А.Е., Ковтун Е.Ф. Примечания. В кн.: Лившиц Б. Полутораглазый стрелец: Стихотворения, переводы, воспоминания. Л., 1989. Д.В. Грузін.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЛІВШИЦЬ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
