ДЕРЖАВНИЦЬКИЙ НАПРЯМ В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ — провідна тенденція поступу укр. історіографії 1920— 30-х рр. Типовими передумовами для виникнення державницького напряму в історіографії тієї чи ін. країни є: об’єднання етнічних земель, трансформація багатонац. д-ви в нац., консолідація нац. еліти, ствердження ідентичності національної та ін. В укр. істор. науці державницький напрям сформувався під впливом: 1) української революції 1917—1921; 2) інтелектуальної та духовної кризи 1920-х рр. після Першої світової війни; 3) сусп.-політ. та наук. здобутків зх.-європ. думки поч. 20 ст., а також ідей, що розвивали укр. історики-народники, зокрема ідеї самостійності та безперервності укр. істор. процесу (схема М.Грушевського; див. Народницький напрям в історіографії). Засновники Д.н. в у.і. — В.Липинський та С.Томашівський. У 1920—30-ті рр. до цього напряму належали такі відомі історики, як В.Герасимчук, І.Джиджора, І.Кревецький, Д.Дорошенко, І.Крип’якевич, М.Кордуба, В.Кучабський, а також молоді дослідники М.Андрусяк, В.Заїкин, Б.Крупницький, Д.Олянчин та ін. Цей напрям справив помітний вплив як на студії істориків у Радянській Україні в 1920-ті рр. (О.Оглоблин, Л.Окіншевич та ін.), так і на укр. зарубіжну історіографію (1940—80-ті рр.). Д.н. в у.і. становив реакцію тогочасної укр. істор. думки на потребу українства в реконструкції власного істор. минулого, і був, по суті, різновидом наук. рефлексії, що фіксувала взаємовідносини між тодішньою реальністю та минувшиною. Окремі сучасні дослідники вказують на розмитість меж між народницьким і державницьким напрямами в укр. істор. науці 1-ї третини 20 ст., підкреслюючи абстрактність змістовного наповнення поняття «державницький напрям» (І.Гирич, Я.Дашкевич та ін.). Характерними для творчості укр. істориків-державників є: 1) пріоритетність дослідження «державницьких періодів» укр. історії (княжа доба; див. Київська Русь, Київське князівство), епоха України-Гетьманщини, українська революція 1917—1921 та грома-
дянська війна в Україні 1917— 1921); 2) контрастне висвітлення та контроверсійна інтерпретація (через призму цивілізаційного або культ. перехрестя) впливу різних істор. чинників (геогр., природничих, політ., етно- та соціокульт., психологічних, геополіт.) на процес виникнення, функціонування та руйнації державних організацій, які, як правило, фіксуються у формах дихотомічних протиставлень: народ (нар. маси) — аристократія (провідна верства), Схід — Захід, римо-катол. — візант.-правосл. світи, хліборобська — кочова к-ри та ін.; 3) зх.-європ. культ.істор. орієнтація, адаптування до укр. потреб інтелектуальних здобутків європ. думки; 4) особлива увага до теми ролі нац. еліти та визначної особистості в історії держ. будівництва. Літ.: Томашівський С. Українська історія: Нарис I: Старинні і середні віки. Львів, 1919; Липинський В. Історичні студії та монографії, т. 3. Україна на переломі 1657—1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім столітті. К.—Відень, 1920; Філадельфія, 1991; Дорошенко Д.І. Огляд української історіографії. Прага, 1923; (2-ге, англомовне вид.). Нью-Йорк, 1957; К., 1996; Кревецький І. Відродження національнодержавної думки в українській історіографії. «Літопис політики, письменства і мистецтва» (Берлін), 1924, № 3; Його ж. Українська історіографія на переломі. «ЗНТШ», 1924, т. 134—135; Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. Відень, 1926; Нью-Йорк, 1954; К.—Філадельфія, 1995; Крупницький Б. Історіознавчі проблеми історії України. Збірник статей. Мюнхен, 1959; Потульницький В.А. Історія української політології: (Концепції державності в українській зарубіжній історико-політичній науці). К., 1992; Пеленський Я. В’ячеслав Липинський — засновник державницької школи в українській історіографії. «УІЖ», 1992, № 2; Velychenko S. Shapіng Identity in Eastern Europe and Russia: Soviet Russian and Polish Acconts of Ukrainian History, 1914—1991. New York, 1993; Пінчук Ю.А. Народницький і державницький напрями української історіографії: спільне і відмінне. В кн.: Історична наука на порозі XXI століття: підсумки та перспективи: Матеріали Всеукр. наук. конф.: (м. Харків, 15— 17 листопада 1995 р.). Х., 1995; Ясь О.В. Державницький напрям в українській історіографії першої третини XX ст.: становлення, формування, вплив. В кн.: Історія українського середньовіччя: Козацька доба: Збірник наукових праць: (На пошану Олени
Михайлівни Апанович), ч. 1. К., 1995; Ісаєвич Я.Д. «Народницький» і «державницький» напрями української класичної історіографії в інтерпретації істориків кінця XX ст. В кн.: Історіографічна спадщина науки історії України (погляд з кінця XX ст.): Матеріали Всеукраїнської науково-освітньої конференції (Глухів, грудень 1996 р.). К. — Глухів, 1996; Водотика С.Г. Нариси історії історичної науки УСРР 1920-х років. К.—Херсон, 1998; Гирич І.Б. Державницький напрям і народницька школа в українській історіографії (на тлі стосунків Михайла Грушевського і В’ячеслава Липинського). В кн.: Михайло Грушевський і українська історична наука: Матеріали наукових конференцій, присвячених Михайлові Грушевському (Львів, 24—25 жовтня 1994 р.; Х., 25 серпня 1996 р.; Львів, 29 вересня 1996 р.): Збірник матеріалів конференцій. Львів, 1999; Дашкевич Я.Р. Михайло Грушевський — історик народницького чи державницького напряму? Там само; Ясь О.В. Державницький напрям української історіографії та його інтелектуальна спадщина. «Історіографічні дослідження в Україні», 1999, вип. 7. Пам’яті Федора Павловича Шевченка; Гирич І.Б. «Народництво» та «державництво» в українській історіографії: проблема змістовного наповнення понять. «Молода нація: альманах», 2000, № 4. О.В. Ясь.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ДЕРЖАВНИЦЬКИЙ НАПРЯМ В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
