Виникнення і розвиток історіографії та її значення для пізнання соціальних процесів
В історії європейської культури міфологічне та епічне відображення минулого вперше витісняється розповідною історією у стародавніх греків та римлян. Цей процес відбувається в період VII—VI ст. до н. є., коли поступово зароджується якісно нова форма описування дійсності — 25
історіографія, яка розвивається паралельно з філософією. її поява збігається з виникненням класової структури і політичної організації суспільства. Історіографія та філософія змінюють попередні уявлення людини про природу, суспільство, відтісняючи поступово міфологію та епос на задній план. З виникненням історичної науки формується історична свідомість греків та римлян, а історична пам'ять цих народів матеріалізується в письмових джерелах і документах. Писана історія перетворюється в могутній фактор соціального виховання на прикладах героїчних подвигів предків, стає важливим компонентом ідеологічної і політичної боротьби. Історична наука вносить у порівнянні з міфом та епосом нові елементи відтворення подій та явищ: їх хронологічну послідовність, описування подій у просторі та часі, спроби розкриття їхніх причин, фіксацію одиничного й особливого без аналізу загального, оскільки останнє мис-лилось як подібність, аналог одиничного та ін. Розвиток історії йде паралельно з іншими пізнавальними процесами, оскільки ні міфологія, ні епос, хронологічно звернені до минулого, не могли розв'язати нові проблеми, що поставали з появою нової політичної організації суспільства — її соціальною структурою, системою нових суспільних та міждержавних відносин, новим світосприйняттям соціальних реалій. Суспільні потреби класового суспільства породжують нові форми їх відображення, обгрунтування та захисту, зумовлюють появу більш досконалих засобів аналізу соціальних проблем та методів їх розв'язання. Далі здійснюється спеціалізація розумової діяльності, що теж відбивається на розвитку пізнання. Виникають нові форми суспільної свідомості — політична, правова, філософська та ін. Філософія замінила споглядальне конкретнб-чуттєве, художньо-образне сприйняття дійсності в міфології та епосі раціональним, теоретичним пізнанням. З її появою буденний, емпіричний рівень відображення дійсності «добудовується» глибшим, фундаментальнішим — теоретичним. Відбувся перехід від чуттєвого знання до теоретичного, від одиничного відображення до загального. Про це докладніше піде мова при аналізі соціально-філософських проблем суспільства. Тут лише зауважимо, що усвідомлення тодішньою філософією цих проблем різко негативно відбилося на розвиткові історії як науки. Сьогодні ніхто не заперечує, що корінням генеалогічно- 26
го древа науки XX ст. є антична філософія (першофілосо-фія) — «мати наук». Це — тривіальна істина. Проте при більш ретельному аналізі виявляється, що вона не безперечна. Справа в тому, що майже паралельно з розвитком античної філософії VII—V ст. до н. є. (Фалес, Анаксі-мандр, Анаксімен, Геракліт) відбувається становлення історичної науки, пов'язаної з іменами перших представників давньогрецької історичної думки, названих логографами. З їх творчістю пов'язане виникнення першої історичної прози в Греції. Розрізняють два покоління логографів: старше (VI — перша половина V ст. до н. є.), до якого належать Кадм з Мілету, Скілак з Каріанди, Гекатей Мілетський, Євгеон із Самоса, Харон з Лампсаку та ін., і молодше (друга половина V ст. до н. є.) — Ксанф-лідієць, Гелланік з Лесбосу, Ферекід та ін. З діяльністю логографів антична традиція пов'язує перехід від усної розповіді про події географічного, побутового чи історичного характеру до їх писемного запису. Мілетянин Кадм вперше замість віршів передавав свої розповіді прозою, фіксуючи їх письмово. У творчості логографів відображені і генеалогії древніх родів, і географічні знання. На основі переосмислення легенд і міфів вони намагалися відтворити історію грецьких полісів, «варварських» (чужих) країн і т. д., про що свідчать фрагменти з творів Гекатея, Ксанфа, Харона, Гелланіка та ін. Але, на жаль, до нас не дійшло жодної завершеної, повної праці логографів. Найбільшою заслугою логографів, особливо їх молодшого покоління, є спроби описування історичних подій і процесів на основі легенд, оповідей, документальних матеріалів тощо. Вони намагалися відкинути містичне, ірраціональне, міфологічне, замінити все це раціональним осмисленням на основі здорового глузду. Історія була тоді єдиним нефілософським суспільствознавством, і її головні труднощі полягали в розмежуванні не з іншими сферами соціальних емпіричних досліджень (такі були відсутні), не з філософією (ця межа була очевидною), а з міфічним переказом, тобто з «пізнанням» історії, яке не містило в собі наукового елемента. Школа логографів у певній мірі поставила питання про достовірність історичного матеріалу. З нею безпосередньо пов'язана також проблема критичного ставлення до міфології. З діяльністю логографів можна пов'язати появу принципів відбору, класифікації та викладення фактів, що роз- 27
кривають історію окремих полісів-держав та народів. Вони першими почали використовувати документальні джерела та раціональні розповіді про минулі історичні події. Логографи, писав Діонісій Галікарнасський (грецький історик І ст. до н. є.), «...переслідували завжди одну мету: зібрати в одне ціле всі перекази для кожного народу або держави, які збереглись у місцевих жителів або були записані в релігійних і світських книгах». Для логографів характерне «раціоналістичне осмислення міфів та легенд, що свідчать про зачатки наукової критики»; в їх творчості використовувалися «власні спостереження та осмислення фактів, розпитування та дослідження». Значним науковим здобутком логографів є введення ними в історичне описування фактора часу. На основі хронік, списків посадових осіб^ зіставлення фактів логографи намагалися відтворити хронологічну послідовність минулих подій ранньої історії греків, викладали сучасні їм історичні явища в хронологічній послідовності. В їхніх працях події розгортаються від минувшини до сучасності, як наприклад, в «Генеалогіях» Гекатея Мілетського. І це — дуже важливий набуток культури та науки того часу. Адже в міфах час, по суті, не фіксувався; в епосі він консервувався лише в межах зображуваних подій далекого минулого, а соціальні орієнтації на ідеали теж були спрямовані в минулі часи «золотого віку». Цим грішили і міфологія, й епос. У праці Гелланіка «Аттіда» відображається хронологічно послідовний літопис подій і фактів, що відбуваються в Афінах та інших місцях Греції. Часова і просторова систематизація та групування матеріалів і фактів, критичне ставлення до" різноманітних інформаційних джерел та раціоналістичне переосмислення матеріалів, використання власних спостережень і розвідок — це принципово нові елементи, що були внесені в соціальне знання та пізнання логографами. їхній творчий доробок став фундаментом, на ■ якому зводилася власне історична наука, бо логографів ще не можна назвати істориками в строгому значенні цього слова, хоча з їх діяльності торується шлях до історичної науки. Логографи не спеціалізувалися на дослідженні історії, хоча й започаткували її. У такій же мірі їх можна вважати першопроход-цями, що заклали основи літературної прози стародавніх греків і були першими грецькими географами (оповідання Скілака про подорож до Індії, велика праця Гекатея Мілетського «Землеописання», яка містила багатий географічний матеріал країнознавчого характеру та, можливо, 28
карту із зображенням ойкумени — заселеної людьми частини суші). Логографів можна назвати енциклопедистами свого часу. Такі люди з'являються переважно на переломних етапах розвитку культури і започатковують не якийсь один, а різні напрямки духовної діяльності наступних поколінь. їхня творчість не позбавлена суперечностей. «Батько» історії Фукідід неодноразово згадує ім'я логографа, «сина Гегесандра» — «історика Гекатея», який під час «перебування в Фівах перерахував жерцям свій родовід (родоначальник якого, шістнадцятий предок, за його словами, був богом)... І ось, коли Гекатей послався на свою родовідну і в шістнадцятому коліні звів її до бога, вони протиставили йому свої родовідні розрахунки і заперечували походження людини від бога». Жерці протягом багатьох століть вели облік родоводів царів та жерців і, за їх словами, за «11340 літ у Єгипті царствували тільки смертні люди, а не боги в людському образі». Жерці проілюстрували Гекатеєві свої аргументи на родоводі 345 поколінь земних людей — «піромісів», чи «прекрасних і благородних людей», де піроміс походив від піроміса і 345 великих статуй яких зберігалися в храмі. Це — цікава ілюстрація класичної ситуації, повторюваної в різні часи, за якої раціональні принципи аналізу та діяльності щодо інших об'єктів нерідко вступають у суперечність, коли вони спрямовуються до творця і зачіпають його особисті інтереси. Так і у випадку з Гекатеєм: раціонально переосмислюючи міфологеми заради істини, він сам, можливо і несвідомо, створював міфологему божественного походження засновника власного роду. І це не дивно: кожна епоха творить свої міфи, зумовлює людську причетність чи відмежування від них, у залежності від рівня їх соціального престижу, групових та особистих інтересів і т. д. Та скільки б не було суперечностей чи недоречностей в історичних творах логографів, які дійшли до нас, все ж вони ніяк не зменшують їхньої ролі у виникненні історичної науки. Логографів можна називати праісториками, протоісториками, попередниками істориків,— як завгодно. Вже в ^античній науці їх називали по-різному: логографами' (творцями літературного жанру), істориками, географами, мандрівниками (залежно від конкретних обставин і сфер їхньої діяльності). Що ж стосується процесу формування нової галузі суспільного знання — історії, то її витоки, генезис і принципи безпосередньо пов'язані з твор- 29
чістю тих логографів, що займалися проблемами історії суспільства, і саме в цій ролі вони є попередниками цілої плеяди грецьких учених, професійна діяльність яких зосереджувалась на історичних дослідженнях, написанні історії. На грунті історичного доробку логографів виникає перша наука про суспільство, яка спирається на емпіричний матеріал, дані спостережень учасників подій, на матеріали тогочасних документів, інші джерела. Розробляються перші принципи пізнання соціальних явищ, перші спроби осмислення логіки пізнання. Всі ці процеси пов'язані з виникненням історії як науки. Найпершим пам'ятником історичної науки є знаменита робота видатного вченого, «батька історії» Геродота «Історія». Геродот (між 490 і 480 — близько 425 р. до н. є.) у своїй праці, яка умовно була названа «Історія», описує гре-ко-перські війни з 509 Д° 478 р. до н. є., які вели вільні давньогрецькі міста-поліси проти східної перської деспотії і які завершились у 449 р. до и. є. перемогою греків і піднесенням ролі Афін у житті рабовласницької грецької держави як домінуючої політичної сили. Робота Геродота цікавить нас не як історичний документ, що розповідає про певні події. Це справа істориків. Для соціології вона цінна як певний пізнавальний документ, що містить ряд нових елементів, пов'язаних з науковими дослідженнями соціальних процесів. Велика заслуга Геродота полягає в тому, що він, як і його попередники-логографи, намагається раціонально переосмислити величезний історичний матеріал — генеалогії, місцеві хроніки, землеописання, письмові та усні легенди й оповіді, матеріали логографів, розповіді очевидців, свідків та учасників подій, особисті спостереження і т. д. І хоча в цій раціональності він не завжди послідовний, оскільки вважає, що важливіше передати розповідь про певну подію, а не визначати її достовірність, проте в ряді місць досить критично ставиться до відтворюваних фактів. Про характер роботи Геродота з джерелами інформації свідчить таке його зауваження: «До сих пір я розповідав про те, що бачив своїми очима, керуючись власними судженнями чи відомостями, котрі я збирав • особисто. Тепер я хочу повідомити те, про що дізнався з розповідей із єгипетської історії».
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Виникнення і розвиток історіографії та її значення для пізнання соціальних процесів» з дисципліни «Історія соціології»
