Міф і епос — найдавніші форми відображення дійсності родового та раннього класового суспільства
Найдавнішою формою відображення та пояснення світу природи і людини була міфологія (від грец. тіШоз — старовинна легенда, оповідь та 1о§оз — слово, вчення, оповідання). Міф — складне явище й об'єкт нескінченних дискусій про його сутність, природу, функції, про що свідчить наявність близько 500 спроб визначення міфа. І це не випадково, оскільки міф — явище поліфункціональне; в ньому уособлюються примітивний світогляд людини, спроби пояснення природи і сутності різноманітних явищ дійсності, релігійні уявлення, певні ідеологічні функції, складне сплетіння вигадки, віри, знання та ін., проте сутність міфа не зводиться до жодного з них. Міф — фантастичне відображення людиною світу на стадіях родового та раннього класового суспільства, в якому явища дійсності виступають у вигляді чуттєво-образних уявлень, де суб'єктивний образ (уява) ототожнюється з об'єктивним чи суб'єктивним предметом, явищем чи процесом. У міфі всі явища природи та суспільства відтворюються в персоніфікованій формі, художньо узагальнених наочних образах. О. Ф. Лосєв виділяє кілька характерних ознак міфа: міф — чуттєва уява, але на відміну від звичайних чуттєвих уявлень міфологічна фантазія наповнена чудесами; міф — завжди узагальнене відтворення певного роду явищ; він — безпосередній предметний збіг загальної ідеї та чуттєвого образу, де ідеальне тотожне матеріальному. Міфологія зображувала дійсність у тій чуттєвій формі, через яку її творець сприймав навколишній світ. Не виділяючи себе із світу природи, людина сприймала її такою, як і систему власних родообщинних відносин, в яких вона ж:іла. Тому природа — земля, небо, рослинний та тваринний світ — у її уяві були аналогічними родовій общині і 7
мислились як живі, розумні, родинно споріднені між собою істоти. Звідси — анімалізація (одухотворення) та антропоморфізація — наділення людськими властивостями (олюднення) всіх предметів і явищ природи, а також надприродних істот (духів, богів). Міф — форма синкретичного світосприйняття, в якій органічно поєднані матеріально-практичний і теоретичний досвід родового суспільства — практичне, художнє, моральне, пізнавальне освоєння світу, який сам по собі був для людини фантастичним і загадковим. Міф переводив загадковість і таємничість буття на мову зрозумілого чуттєво-образного сприйняття — персоніфікований, уособлений, узагальнений образ. Наше раціоналістичне мислення не може повністю усвідомити міфологічне світосприйняття, для якого міф був не стільки способом пояснення світу, скільки злиттям, ототожненням з ним: міфом була сама реальність, а реальність ототожнювалася з міфом, ідеальне — з матеріальним і навпаки. У ньому персоніфікувалось і матеріальне (природа — Пан), й ідеальне (мудрість — Афіна, доля— мойри, чи парки), соціальні та містичні процеси (дотепність, мандри, торгівля, супроводження душ померлих— Гермес). Ми наводимо приклади з міфології давніх греків та римлян як найбільш відомих у культурі європейських народів. Але всі етноси мають свою міфологію. Пік її розквіту випадає на період розвитку родообщинних відносин. З цією епохою пов'язано утворення найвідоміших міфологій— Веди, Махабхарати (Індія), Іліади та Одіссеї (Греція), Авести (Іран), німецької, скандинавської, слов'янської та інших міфологій. У міфах кожного народу, як правило, розглядаються питання походження Сонця, Місяця, зірок, Землі (космогонія), земної природи — гір, лісів, тварин, води і т. п.; особливе місце належить міфам про походження людини, її фізичний та духовний світ (кохання, сім'я, доля, походження вогню, ремесел, мистецтв і т. д.) — (антропогонія). Тому не випадково, що в різних народів трапляються схожі міфологічні образи, наприклад подібність культу слов'янської богині Лади та її дочки Лелі до культу грецької Деметри та Кори-Персефони. В інших образах сучасні дослідники вбачають прямий чи опосередкований зв'язок пізніших міфів із давньою міфологією. Так, відоме загальнослов'янське божество Перун розглядається в контексті загальноіндоєвропейського походження як паралель індійського міфологічного образу Індри, від якого виводять 8
Зевса-громовержця, германського Тора, балтського Перку-наса та ін. Міфологія не розташовує події в часі, хоча в деяких з них існує міфологема про> першопочатковий час, період перших доленосних подій, час створення світу тощо. Первісні часи в міфології мають велике значення; з ними пов'язується все найкраще та найістотніше в житті людини. Тому не випадково теперішнє і майбутнє орієнтовані до минулого, соціальна історія проектується на екран першопочаткових часів, часів «золотого» та «срібного» віків, коли люди вели райський спосіб життя, не знали воєн, братовбивства і чвар (Гесіод «Роботи і дні»), жили довго й щасливо. В ці часи вони навчилися добувати вогонь, створювати знаряддя праці, будувати житло, використовувати лікарські трави та ін. У міфі теперішнє і майбутнє не є предметом особливого інтересу, оскільки вони фаталістично запрограмовані й жорстко детерміновані вже в далекому минулому, їхня доля визначена заздалегідь. Цікаво, що така орієнтація ідеалу на минуле тривалий час правила за зразок для різноманітних соціологічних і філософських концепцій, у яких минуле було овіяне романтичним ореолом. Досить згадати ідилічні картини щасливого дитинства людства, коли панувала свобода та рівність між людьми, «природне право» і «природний стан», який ще у- XVIII ст. переоцінював видатний французький мислитель Жан Жак Руссо. Моделлю діяльності, взаємодії міфологічних героїв є тип родообщинних відносин етносу — тзорця відповідної системи міфів, норм, моралі, взаємостосунків, уява про світ якого знаходила своє відображення в міфах. Проте земне, соціальне за допомогою вимислу і фантазії перетворювалось у надсоціальне та надприродне, ставало чудесним і загадковим. Людина та її діяльність тут знаходяться на останньому плані і лише в тій мірі, в якій виступає об'єктом, іграшкою діяльності міфологічних сил. Пасивний, споглядальний характер діяльності родової общини, її залежність від природних та соціальних сил у міфології видаються за немічність і безпорадність самої людини. У міфі історія твориться богами; лише з їхньої волі чи за приреченням невблаганної долі діють герої. Вони борються, помирають або відправляються в далекі й небезпечні мандри, перемагають чудовиськ і долають інші небезпеки, засновують нові держави. Події в міфі відбуваються поза історичним простором і часом і мають сакральний, священний характер. 9
Міфологія була першою системою світогляду, яка по-своєму пояснювала світ, причинно-наслідкові зв'язки, розповідала про добро та зло, в доступній формі художнього наївного образу орієнтувала людину в її діях та помислах. Проте в цій формі уявлень про дійсність переважало не раціональне, а фантастичне знання; людина займала скромне місце статиста. З розвитком суспільства, що знаходить своє відображення насамперед у зменшенні залежності людини від природи, відбувається поступовий перехід від міфологічного сприйняття дійсності до інших форм відображення. У різних народів це відбувається по-різному і на різних історичних стадіях їхнього розвитку. Виникають нові форми світосприйняття, де фантастичні образи поступово замінюються людськими, на перший план виходить людина, яка не сприймає покірно визначену долю, бореться з фатумом, приносить себе в жертву заради інших людей або ж перемагає ворогів. Виникає нова форма соціального знання — епос. Героїчний епос. Поняття епосу має два значення — як різновид художньо-літературної творчості (оповідання, роман, поема тощо) і як героїчний епос. Предметом нашого аналізу буде саме героїчний епос як особлива форма історичної пам'яті народу. В одних народів він виникає на пізніх стадіях розкладу родового ладу, в інших — за умов рабовласницьких чи феодальних відносин. У різних народів епос має свої форми та авторство, хоча переважно він є продуктом народної творчості. Існують великі за обсягом оповіді — книжні епопеї «Іліада» та «Одіссея» Гомера (XII—VII ст. до н. є., Греція), «Махаб-харата» В'яса (друга половина II тисячоліття до н. є., Індія); протягом століть мали місце такі усні епоси, як вірменський героїчний епос X ст. «Сасунці Давид» («Давид Сасунський»), киргизький «Манас» (близько 0,5 млн віршованих рядків), калмицький «Джангар», тюркський «Алпамиш» та ін. У Західній Європі героїчний епос мав форму балади, у слов'янських народів — історичних пісень та оповідей: югославських юнацьких пісень, російських билин, українських історичних пісень та дум тощо. Характерною для героїчного епосу є така деталь: чим пізніше він виникає, тим менше міфологічних елементів містить у собі і тим більше картин історичного побуту, відображення реальних історичних явищ несе слухачеві. Епос — це оповідь про минуле, що відтворює картину народного життя, його ідеали, моральні норми, прагнення. 10
Вони уособлюються в образі історично реального або вигаданого героя-богатиря, наділеного незвичайною силою, розумом, хитрістю, здатного долати всі перешкоди, що виникають на його шляху. В центрі епосу — людина-герой, історичний чи псевдоісторичний персонаж. Уособлюючи в собі добро та справедливість, він бореться проти зла і неправди, які символізує його супротивник, міфічний чи історично реальний. Боротьба найчастіше ведеться на фоні історичних подій та осіб. Так, у «Пісні про Байду» («В Цареграді на риночку»), на думку багатьох дослідників, мова йде про засновника Запорозької Січі на Хортиці та Томаківці черкаського старосту князя Дмитра Вишневецького, який у середині XVI ст. двічі ходив на Крим. Пізніше попав у полон, був виданий турецькому султанові, який за нищення турецьких володінь велів почепити козака на гак, де той прожив ще три дні, знущаючись над султаном та його вірою. Згідно з легендою, турки вирвали у Д. Вишневецького серце і з'їли його по шматочку, щоб пройнятися лицарською силою та зневагою до смерті. За іншими даними, Байді обіцяли життя, якщо він відмовиться від християнської віри і прийме магометанство, на що той не погодився і пішов на мученицьку смерть. Існує версія, за якою прототипом Байди був Самійло Корецький, котрого стратили турки 1622 р. Та незалежно від того, хто саме став прототипом козака Байди, в цій історичній пісні є всі характерні ознаки епічної оповіді про народного героя — мужнього, хвацького, байдужого до багатства, влади, не здатного на зраду своєї віри та народу. І тому на пропозицію «царя турецького»:
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Міф і епос — найдавніші форми відображення дійсності родового та раннього класового суспільства» з дисципліни «Історія соціології»
