Раціональність як вимога сьогодення: специфіка некласичної раціональності
Як уже зазначалося, раціональність та історія цивілізації поєднані внутрішньо-глибинними зв’язками. Водночас цивілі- зація сторіччя, котре щойно минуло, позначена, з одного боку, небаченим розквітом науки, науково-технічного прогресу, ці- лераціональності, а з іншого, — не меншою, багатоаспектною та різнорівневою кризою розуму як порушення чогось засадни- чого у самих підвалинах людського існування, у стосунках між людьми. Відтак впродовж усього цього минулого сторіччя від- бувався постійний пошук нової, некласичної раціональності, здатної подолати визначальні вади та соціокультурні наслідки раціональності класичної. Про цей, непростий пошук таких її форм, котрі виходять за межі до того панівних однобічно-технологічних, сцієнтистських її форм та які спрямовані на ствердження людиномірного у бутті, на плекання розумного, доброго, по-справжньому вартіс- ного, і йдеться у тексті підрозділу. Всеосяжна і багатоаспектна криза класичної раціональності, котра простежувалася у європейській цивілізації до закінчення Другої світової війни уже впродовж багатьох десятиліть, зневіра у її гуманістичному потенціалі, протиставлення розуму і сво- боди базувалися на соціокультурному втіленні, об’єктивації пе- реважання ідеї ефективності, техніко-операційної складової раціональності над її смисловою, ціннісно-орієнтаційною спря- мованістю, на розростанні відчуження, монадологізації та усамітнення, була спричинена низкою практик минулого сто- річчя, особливо практик першої його половини, практик тота- літарних та авторитарних режимів, котрі часто базувалися на вульгаризаторському витлумаченні гуманістичних по суті ідей 80класичної раціональності. До цього додалися практично обер- неність, протилежність у європейській цивілізації того часу за- декларованого та сподіваного і того, що було отримане насправді. Це також наслідки НТР, а також засилля масової культури і електронних засобів інформації, що знайшло свою розгорнуту оцінку у низці концепцій критичної раціональності як ірраціональних у сенсі негативу, як щось негуманне, що перебуває за межами людського розвитку і розуміння — і сто- совно буття людини у світі у цілому, і стосовно негараздів дов- кілля — зокрема, але не в останню чергу. Але при цьому слід наголосити на наступному. Які б пригоди історично не супроводжували ідею раціона- льності, особливо у першій половині минулого сторіччя, вихід із цієї ситуації певної кризи розуму бачиться у наступному: не у відмові від ідеї раціональності, а у її раціональному переос- мисленні, у випрацюванні «уявлення про її різноманітні ку- льтурно-історичні типи і форми, у пошуках таких її форм, котрі не були б односторонньо-технологічними та вузько сцієн- тистськими» 68 . Вихід бачиться у пошуках некласичної раціональності, узятої в усій різноманітності її проявів і її творчо-пошукової спрямованості. Чому знову — раціональності? Бо ж розум, який історично виконував стосовно цілісної людської життєдіяль- ності свою подвійну функцію: і як підвалини самоствердження людини у бутті, центрального засобу розвитку цивілізації і ку- льтури, і, в силу постійних історичних катаклізмів, як прок- ляття людини (адже усі рішення людина завжди приймає зважено і продумано), цей розум все одно, нехай і в радика- льно трансформованому вигляді, залишається опорою сподівань людства. Бо лише через поєднання ціннісної сен- соутворюючої раціональності і техніко-операційної раціональ- ності, тобто через таку цілераціональність, яка ґрунтується на цілепокладанні засадничих для людини вартостей та смислів, через постійне колективне промислення, обговорення та прий- няття взаємоузгоджених, а отже, і відповідальних рішень, від- бір і схвалення найбільш оптимальних, людиномірних і результативних із них людина може сподіватися на свій пода- льший поступ та й просто існування. 81Водночас слід підкреслити, що у ході минулого сторіччя виникла потреба у раціональності саме некласичній, відповід- ній до реалій сьогодення, і більш адекватній дійсній людській природі. У підвалини випрацювання концепції некласичної раціо- нальності було покладено низку ідей, випрацюваних різними напрямками філософії та психології минулого сторіччя, серед яких виокремимо наступні. Йдеться передовсім про такий фундаментальний висновок теоретичного й практичного ґа- тунку, як те, що межа між людиною і твариною пролягає не зовні, а всередині самої людини. Людська природа (і душі, й тіла) не лише дійсно існує, але й займає в сукупній життє- діяльності значно більше місце, ніж це уявлялось раніше, і визначає цілий спектр різноманітних процесів цивілізації та культури. Через це у людському світі пізнання взаємодіє зі сферою вар- тостей, раціональне — із ірраціональним, сфера дійсного — зі сфе- рою бажаного, причому бажане може мотивуватися надзвичайно урізноманітненими, іноді, здавалось би, абсурдними чинниками. Так у людському світі суперечливо взаємодіють фактори розуму й емоцій, совісті й голого розрахунку, егоїзму й альтруїзму, жорсткого детермінізму і потягу до свавілля, різного роду архе- типи колективного несвідомого, символічної сфери. Набагато більше значення, аніж це уявлялося у ХІХ сто- літті, у світі людської культури мають стереотипи поведінки, що детерміновані різноспрямованими аспектами душевного життя, схильністю до нарцисизму, а то й некрофілії, наси- льства і руйнації, а не лише біофілії, життєствердження, на- лаштованості на творення і продукування. Зрештою, для адекватного розуміння місця антропокуль- турних чинників світовідношення велике методологічне зна- чення має усвідомлення принципової недовершеності людини, трансцендентності людського єства, постійного прагнення лю- дини до самооновлення, з одного боку, а з іншого — усвідом- лення марності спроб радикального поліпшення цієї людської природи, тих чи тих її параметрів. У такому загальному контексті відбулася радикальна смис- лова і змістово-парадигмальна переорієнтація в осмислені проб- 82лем свідомості та самосвідомості. Насамперед це сталося завдяки зусиллям представників таких напрямів філософської та психо- логічної думки, як філософська антропологія, феноменологія, ек- зистенціалізм, психоаналіз, герменевтика, постмодернізм, комунікативна філософія. Питання про самоочевидність і досто- вірність, що відкривалися у досвіді рефлексії, набували нового, некласичного звучання. Йдеться не про здобування із елітарної, абсолютної свідо- мості універсальних, загальнозначущих істин, істин — керів- ництва до дії для мас (у цьому була суть ідеології Просвітництва, класично-просвітницього проекту світоустрою). Йдеться, нав- паки, про прояснення свідомості, яка є закинутою у світ пов- сякденності й, отже, яка відчуває на собі її постійний тиск. Відтак внутрішня достовірність, вірогідність свідомості, її іс- тини виступають як стрижневі утворення цієї свідомості й людської суб’єктивності взагалі, з перспективою виходу на інтерсуб’єктивні виміри людського буття, котрі у цілому забез- печують їхню цілісність, міцність, інтегрованість, здатність про- тистояти зовнішній маніпуляції, залишатися людині самою собою за умов будь-якого тиску і життєвої необлаштованості. Рефлексія при цьому мислиться як спосіб бачення особливого роду внутрішнього буття. Вона відкриває людині її саму як об’єкт, що відчуває постійний вплив зовнішнього світу і який за- кинутий у ситуацію постійних життєвих випробувань. Характерним є те, що сама структура внутрішнього світу людини, людської психіки почала розумітися у такому кон- тексті по-іншому. Були виокремлені як фундаментальні за своєю роллю в цілісному життєвому процесі поруч із «чистою» свідомістю такі компоненти душевного світу людини, як нес- відоме і підсвідоме, що, сублімуючись, справляють неабиякий вплив на усю мотиваційну сферу поведінки людини. Принципове значення для осмислення внутрішнього світу людини, її суспільного самопочування та її прагнень і споді- вань мають психологічні концепції останнього сторіччя. Зви- чайно, це величезний масив досліджень, тому коротко зупинимося лише на окремих концептуальних підходах, що мають найбільше відношення до проблеми, котра піднімається у підрозділі. 83Вирішальне значення у трансформуванні класично-мета- фізичного способу осягнення світу, філософії самосвідомості у ХХ ст. мало відкриття сфери несвідомого й підсвідомого, здійс- нене З.Фройдом. Це відкриття, як і подальше осмислення взає- мовідношення та взаємодії свідомого та несвідомого, стало подією не лише теоретичного плану (психоаналіз, аналітична психологія, неофройдизм тощо), але мало надзвичайно вагоме соціокультурне значення взагалі. Бо завдяки цьому відбулася значна культурна трансформація усього суспільства, почи- наючи від розробок екзистенційної психології до радикального впливу психоаналітичних ідей на творчість представників сві- тової літературної еліти, зокрема Джойса, Пруста, Кафки, Гессе, Т.Манна, культурології (К.Кереньї та М.Еліаде) і навіть теоретичної фізики (В.Паулі, Е.Шредінгер). Зрештою, йдеться просто про найширше прикладне застосування психоаналітич- них підходів, починаючи від масової, мільйонної психоаналі- тичної практики в усьому світі і закінчуючи активними спробами зомбування, створення психотропної зброї. Отже, завдяки зусиллям Фройда та його послідовників були виокремлені як фундаментальні за своєю роллю у ціліс- ному психічному процесі, поруч із «чистою» свідомістю, такі компоненти душевного світу людини, як несвідоме і підсві- доме. Несвідоме охоплює ту частину психіки, яка витіснена із системи передсвідомість — свідомість. Несвідоме складається із потягів до насолоди і смерті, які є підґрунтям усіх емоцій і переживань. Ці потяги утворюють Воно (Id) особистості і пос- тійно намагаються проникнути до Я (Ego) і над-Я (Super-ego), які здійснюють цензурну функцію, намагаючись витіснити еле- менти несвідомого із свідомості. На перехресті непримиримого конфлікту між нереалізованими потягами та вимогами соціа- льних та культурних норм і реалізується, згідно з Фройдом, кожна особистість. Що ж стосується підсвідомого, то тут слід виокремити як визначальну його ознаку те, що йдеться про психічні процеси, які відбуваються поза сферою актуальної свідомості, проте іс- тотно впливають на свідомі цілі суб’єкта. Підсвідоме охоплює ту частину несвідомого, яка утворює суб’єктивно-психологіч- ний контекст перебігу процесів свідомості. Воно охоплює ті 84елементи знань, переживань, спогадів, сприйняття, які асо- ціативно пов’язані із безпосередньо свідомою діяльністю суб’єкта і забезпечують її ефективність. Принципової ваги кроки в осмисленні сфери несвідомого були зроблені наступниками Фройда, «ревізіоністами» його концепції: Адлером, Юнгом та Фроммом. Особливо це стосу- ється аналізу надзвичайно важливої для реально функціоную- чого соціокультурного середовища символічної сфери, а також не менш важливого процесу взаємопереходу та взаємовпливу свідомого та несвідомого. Згідно з Фройдом людська поведінка значною (якщо не вирішальною) мірою визначається субліма- цією лібідо, тобто переорієнтацією потягів на іншу, далеку від сексуального задоволення, мету. Згідно ж з Адлером та Юнгом визначальні детермінанти людської поведінки дещо інші. За Адлером це передовсім соціальні фактори, які концентруються в індивідуальному несвідомому і справляють визначальний вплив на поведінку людини. Отже, якщо про підхід основоположника психоаналізу З.Фройда можна сказати, що він виступив як першовідкривач сфери витіснених інстинктів, їх сублімації, а отже, й сфери несвідомого, котра грає винятково важливу роль у системі життєсвіту людини, то набагато далі й принциповим чином пішов К.-Г.Юнг. Фройд, розкриваючи специфіку репресивності етичного (вірніше — брехливо етичного) Понад-Я по відно- шенню до несвідомого, котре пов’язане із бажанням бути і ра- діти буттю, цим самим висуває найтяжче обвинувачення західній цивілізації. І у цьому його непересічна заслуга. Водночас його підхід базується на методології індивідуаль- ної психотерапії, а отже, усі інші компоненти людського життя, передовсім антропо- та соціокультурного ґатунку, відсуваються при цьому на другий план. А це, у свою чергу, призводило до не завжди продуктивного біологізаторства та індивідуалістського підходу в осмисленні процесів як душевного життя, так і ант- ропо- та соціокультурних процесів у цілому. У цьому плані концепція Юнга є значним кроком уперед, розкриває принципово нові грані в осмисленні підсвідомого та несвідомого. Значну роль при цьому відіграла його небачена, колосальна культурно-історична освіченість, починаючи іще із 85гімназичних років. Передовсім же йдеться про його неоцінен- ний внесок в осмислення взаємозв’язку та взаємопереходів свідомого та несвідомого, із індивідуальним підсвідомим — включно. Йдеться також про введення у науковий обіг та ос- мислення принципового й надзвичайно евристичного поняття колективного несвідомого. Стосовно першого, його підхід дозволив розкрити динаміку несвідомого як зовсім не усталеного, а динамічного процесу пе- регрупування сенсів, взаємопереходів свідомого та несвідомого компонентів, із антропо- та соціокультурною розшифровкою сновидінь — включно. Стосовно другого, тут здобутки Юнга не менш принципові та плідні. Аналізуючи колективне несвідоме, Юнг характеризує його як надзвичайно занурене в архаїчні культурно-історичні пласти, які, звісно, не зводяться до індивідуального досвіду і які мають величезну стихійну силу й непідконтрольні Я. Для осягнення колективного несвідомого необхідно підключати ве- личезний культурно-історичний масив знань і механізми розшифровки глибоко схованих смислів. Душевне здоров’я лю- дини відтак осмислюється Юнгом на перетині внутрішнього конституювання людини та розшифровки глибинних куль- турно-історичних кодів, архетипів колективного несвідомого. Незаперечною є також значущість тієї роботи, яку виконав Юнг у з’ясуванні специфіки і вагомості в антропо- та соціоку- льтурному середовищі символічної сфери. І, нарешті, слід сказати про величезний евристичний по- тенціал концепції архетипів колективного несвідомого за наших українських реалій націєтворення та принципової неможливості індивідуальної автентичності без національної самоідентифіка- ції. По-перше, адекватна особистісна автентичність, яка є одним із вирішальних чинників психічного здоров’я особистості, можлива лише за умови її залученості до багатства й драма- тизму історичної долі рідного народу, зануреної у глиб віків та тисячоліть. По-друге ж, лише увесь культурно-історичний досвід, уся сукупність та розмаїття знаково-символічного осяг- нення світу, починаючи іще із давніх, дохристиянських часів, є запорукою формування нормального світовідчуття, яке вклю- чає і розвиток, згідно з Юнгом, творчого потенціалу особис- 86тості, і цілу низку саме конструктивних рис, із екосвідомістю та розвитком високого художнього смаку — включно. До речі, один із найкращих аналізів поетичної творчості належить саме Юнгові. Специфічне бачення суперечливого буття людини у світі у середині минулого сторіччя запропонував Е.Фромм. Він вихо- дить із того, що людина зазнає постійної потреби трансценду- вання, перевищення свого становища пасивного створіння. Закинута у цей світ без її відома, згоди та поза її волею, лю- дина, проте, як наділена розумом та уявою, не може і не хоче змиритися із роллю такого створіння і намагається постійно переборювати межі самої себе, випадковість свого існування, прагне (і може) сама творити нові форми власного життя 69 . Лише людині, на відміну від тварини, притаманні мис- лення у його розгорнутій формі, духовність і водночас жорс- токість, якої зовсім немає у тварин. І у цьому — чи не найвищий драматизм існування людини, людського єства. Вод- ночас історія ХХ сторіччя характеризується як невпинним зростанням духовності (помноженої, як зазначав М.Шелер, на образ життєвої фантазії, життєвий порив 70 ), так і — такою ж мірою — бездуховності, розмиванням чітких та випробуваних раціональних та моральних підвалин людського існування. І у цьому також драма буттєвої ситуації сучасної людини. Як з’ясувалося, у ХХ ст. у людському житті окрім знання, адекватного пізнання, не меншу роль відіграє ціннісна сфера, світ вартостей та смислів, пов’язаний не лише із відображен- ням зовнішнього світу, але і з проекцією внутрішнього світу людини на довкілля та інших людей, їх оцінювання з погляду тих чи тих потреб, інтересів, уподобань, вірувань суб’єкта (ко- лективного та індивідуального) суспільної життєдіяльності. Якщо З. Фройд — засновник концепції несвідомого як ре- зультату сублімації — за основу характеру і поведінки брав лише різні типи лібідозної організації особистості (що дало певні результати передусім у психіатричній практиці), то його наступники, зокрема Е.Фромм, акцент роблять на тому, що такою основою є специфічний різновид відношення людини і світу, котрий і зумовлює певний тип орієнтації людини у світі. Іншими словами, йдеться про глибинні, внутрішньо супереч- 87ливі та екзистенційно напружені, але історично зумовлені пласти людського єства та їх вияв через витіснення і субліма- цію у спонукальні мотиви низки феноменів людської пове- дінки. У цьому плані «люди схожі, адже усім нам дісталася єдина людська ситуація з її екзистенцій ними дихотоміями; люди унікальні, адже кожен по-своєму розв’язує свою людську проблему. Саме нескінченна різноманітність особистостей ха- рактерна для людського існування» 71 . Завершаючи розгляд концепції Е.Фромма, хотілося б звер- нути увагу на наступний момент, навіяний його підходами. Йдеться про те, що одним із вагомих аспектів психоаналітич- ної традиції є аналіз різноманітних статевих збочень. У такому контексті хотілося б привернути увагу до нас- тупної обставини: нині у повсякденному житті люди так рідко люблять одне одного, що це крутіше за усілякі збочення. Є над чим, причому міцно, поміркувати, звертаючись до нинішнього стану антропокультурної ситуації у суспільстві. Замислитися як над самим загрозливим наростанням згаданого явища, так і над масштабністю тих негативних наслідків, які випливають із зазначеної обставини. Нарешті, п’ятою вагомою концепцією, що має прямий сто- сунок до теми підрозділу, є концепція А.Маслоу. У центрі її — поняття самоактуалізації, яке підкреслює вирішальну роль особистісного прагнення людини як цілковито достатньої підс- тави для її повноцінного творчого розкриття. Підставою для такої постановки питання, такого рожево- оптимістичного бачення буття людини у світі є незадоволення Маслоу переважною більшістю сучасних йому психологічних підходів, які у той чи той спосіб були зорієнтованими на дос- лідження передовсім психологічних відхилень та проблем у функціонуванні людської психіки. Зрозуміло, що проблема змінених станів свідомості та їх подолання, різного роду нев- розів, депресій тощо дійсно існує, заслуговує на увагу і розв’язується як у теоретичному, так і у прикладному — ме- дичному, психоаналітичному плані. Проте сенс людського буття, життєствердження та творчої самореалізації, згідно з Маслоу, полягає якраз у самоактуалі- зації, у плеканні життєвого оптимізму, настрою на творення та 88позитивні емоції, підставою чого, вирішальним чинником якраз і виступає самоактуалізація. Маслоу виступає проти за- цикленості людини лише на конфліктності існування, боро- тьбі, коли вона віддається передовсім негативним почуттям тривоги, суму, невлаштованості, знедоленості тощо. Натомість Маслоу пропонує звертати увагу та вивчати пе- редовсім життєвий світ тих людей, які є успішними у житті, які втілюють кращі зразки психічного здоров’я. Відтак їх успішність, їх творча продуктивність та, як результат, завою- вання стійких життєвих позицій, немалою мірою є пов’яза- ними із орієнтацією на щастя, спокій, душевну рівновагу та піднесення, жвавість, зрештою, на благополуччя — матеріальне й у плані особистої долі. Саме такі люди, щонайбільше схи- льні до самореалізації, повинні бути прикладом до насліду- вання. Саме ці люди здатні як переживати спонтанні екстаз та блаженство, «пікові переживання», так і є найбільш здатними до творчості, відповідальності, відкритості та справедливості. Отже, у цілому, як бачимо, прекрасна концепція про гарну, успішну й красиву людину. Звичайно, вона має право на існування, дай-то Бог. От якби ж то тільки усе у житті зале- жало лише від людини та від її зусиль і не існувало у людсь- кому бутті отих двох граней — позитивного та негативного — від яких людині, кожному із нас нікуди не подітися. Якби ж то не було тієї діалектики, тісного взаємозв’язку антропо- та соціо- культурного, коли не лише людське єство значиме для того чи того способу функціонування соціокультурного, але і саме це соціокультурне задає чіткі, а часом і жорсткі, параметри люд- ської самореалізації. Окресливши вихідні параметри проблеми «свідоме-несві- доме», слід за необхідності коротко зупинитися на проблемі співвідношення раціонального та ірраціонального. Як уже зазначалося, увесь різноманітний інтелектуальний досвід філософії та психології ХХ століття показав, що у люд- ському житті і світі людини, окрім знання, адекватного піз- нання, не меншу роль грає ціннісна сфера, світ вартостей та смислів, пов’язаних не лише із відображенням зовнішнього світу, але і з проекцією внутрішнього світу людини на дов- кілля та інших людей, їх оцінку з погляду тих чи тих потреб, 89інтере сів, уподобань, вірувань суб’єкта (колективного чи інди- відуального) суспільної життєдіяльності. Отже, людська поведінка мотивована найрізноманітнішими чинниками, які, як щойно було показано, далеко не завжди ціл- ковито зводяться до чисто раціональних. У людському світі, як уже зазначалося, пізнання взаємодіє із ціннісними налаштова- ностями, розум із афектами, совість із голим розрахунком, егоїзм із альтруїзмом, суспільна унормованість поведінки — зі свавіллям, індивідуальна суб’єктивність — із різного роду архе- типами колективного несвідомого тощо. Антропо- та соціокуль- турне середовище наскрізь пронизане найрізноманітнішими проявами ресентименту, а із творчим, життєствердним постійно суперечливо взаємодіє деструктивне, злостиве, руйнівне. Ба більше, усі свої злочини, кривди та убивства (із масо- вими — включно) людина здійснює не лише цілковито усві- домлено, але й (окрім поодиноких випадків перебування у стані афекту) планує наперед. Лише у людини, на відміну від тварини, вбивство є одним із елементів цілераціональності, котра довгі роки однозначно визначалася як найвище надбання та заслуга людини. Отже, йдеться про найтісніше переплетення у людському світі раціонального та ірраціонального. Проблема ірраціональ- ного має велику тяглість в історії філософії (досить згадати містиків Середніх віків та Нового часу). Проте із ХІХ сторіччя вона почала займати й самостійне місце як спроба усвідомити людський світ та світовідношення як підконтрольні засадам волі, інтуїції, містичних спалахів, уяви, інстинкту, несвідо- мому — зрештою, при цьому основою світовідношення і світо- розуміння оголошується дещо, котре існує поза розумом і яке є недосяжним для нього. Саме буття у такому зрізі починає виступати сферою не лише раціонального, у будь-якій його формі, а й ірраціональ- ного. Найчастіше як виразників ірраціональної позиції в філо- софії називають пізнього Шеллінга, Шопенгауера, Е.Гартмана, Ніцше, Бергсона, Дільтея та інших мислителів, передовсім пов’язаних із розробкою лінії філософії життя, котра перейшла потім у осмислення буття як сукупності екзистенціальних си- туацій та практик. 90Зрозуміло, що усі ці складові людського світовідношення (воля, безпосереднє почуття, інтуїція, містичні спалахи, інс- тинкти, несвідоме тощо) нікуди не поділися, були, є й завжди будуть. Тому у протиставленні раціонального й ірраціональ- ного, звісно ж, є свої резони, феномен ірраціонального заслу- говує такої ж уваги, як і суто раціональні виміри буття. Проте коли розглядати це питання у діахронному зрізі, то абсолютно безсумнівним є те, що у філософській думці ХІХ — початку ХХ сторіччя існував перебір, коли ті чи ті складові світовідношення оголошувалися найвагомішими у ньому й про- тиставлялися іншим його складовим, коли ірраціональне у ці- лому протиставлялося суто раціональному. Тоді як насправді у людському світі, світі культури, існує постійний взаємоперехід свідомого у несвідоме (й навпаки), їх сублімація й десублімація, взаємоперехід раціонального й ір- раціонального, бо не живе людина одним лише розумом. У її реальному бутті перетинаються усі сфери цього буття, як ра- ціональність у всьому розмаїтті її голосів, так і нераціональне та ірраціональне у неменшій сукупності форм їхнього існу- вання та проявів. Бо така вже людська природа. Ресентимент, наприклад, який був, є й завжди буде фундаментальною й непереборною рисою людського буття. Ну, звісно ж, ресентимент як роздратування, заздрість та відкладена помста не є, однозначно не є окрасою людини. Не є формою втілення розуму у людському бутті. Але ж цей ресентимент існує і до того ж є незборимим. Отже, він не є окрасою людини, а є її скоріше мукою, а відтак й не зов- сім опорою її розумної поведінки. Радше — навпаки. Проте це зовсім не означає, що завдяки ресентиментним явищам людське життя припиняється, заходить у глухий кут, у безвихідь. Ресентиментні явища, звісно, постійно супроводжують людське життя. Проте вони також постійно і знаходять роз- рядку, ті чи ті форми розв’язання породжених ресентиментом проблем та явищ. Те ж саме можна сказати і про інші явища життєвого світу людини та суспільної життєдіяльності, де розумне надзвичайно 91часто переплітається із зовсім нерозумним, а поведінка людини й різноманітні суспільні процеси демонструють, як величезне розмаїття взаємопереходів надзвичайно раціоналізованих мо- ментів та моментів деструктивних, моментів безладу, сліпої стихії, незрозуміло на чому зав’язаної люті, ненависті та аг- ресивності. Оце, мабуть, і є людський світ, у якому переплітаються усі грані буття. Усвідомлення саме такої багатовимірності людсь- кого єства, далі — світу людини і виступило підставою для усвідомлення тієї фундаментальної обставини, яку найкраще сформулював Ю.Габермас: єдність розуму у розмаїтті його голосів. Саме це формулювання і є основою для усвідомлення виз- начальних характеристик некласичної, сучасного типу раціо- нальності. Мабуть, треба розрізняти кілька зрізів взаємовідношення раціонального та ірраціонального: гносеологічний, антропоку- льтурний, соціокультурний та зріз на межі людини й загадко- вих сил природи та цивілізації. Гносеологічний зріз, коли йдеться про не завжди раціо- налізовані чинники духу, душі, тіла, емоцій, афектів тощо, котрі, звичайно, впливають на функціонування й образ ра- ціональності. Сюди ж, мабуть, відноситься і багатосторічна суперечка навколо божественності людської душі та тлін- ності тіла. Антропокультурний, коли йдеться про усі загадкові явища як діахронного, так і синхронного порядку: вірування, обряди, таїнства, магічні ритуали, дохристиянську та християнську містику, проблеми паралельних світів, енергетичних каналів, явища полтергейсту тощо. Сюди, звичайно, належать і проб- леми зомбування, магічного впливу на маси людей та ірраціо- нальна поведінка цих мас (скажімо, крики «За Сталіна!» при атаках під час Другої світової війни, і це при абсолютно чіт- кому усвідомленні у переважної більшості населення збоче- ності «вождя»). Сюди ж належить і релігійний фанатизм та фундамента- лізм. Поза всяким сумнівом — хоча багато буде й заперечень — дикою сумішшю раціонального та ірраціонального є й імпер- 92ське мислення у нинішню добу, скажімо, наших північних сусідів. Взагалі у сфері людського, антропокультурного, де коло- сальну роль відіграє традиція, поєднання та взаємоперехід ра- ціонального та ірраціонального не є чимось незвичайним. Скажімо, віра РУН-вірівців є раціональним чи ірраціональним феноменом? Дивлячись, із якого боку підходити. Далі такі феномени, як героїзм, сумління, стійкість, гнів, обурення тощо — це раціональні чи ірраціональні феномени? Ну і, нарешті, любов — чи не найпрекрасніше й найголов- ніше у людському бутті, те, що несе людину на крилах і надає найбільший сенс її життю. Що це — раціональний чи ірраціо- нальний феномен? Відповідь, вочевидь, самоочевидна: це най- більший прояв розумного, божественного у людському бутті і водночас найбільша таїна цього буття. У цьому ж ряду перебуває й знамените гамлетівське «бути чи не бути…». Зрозуміло, що йдеться про найголовніший у житті вибір, який і визначає, чи є твоє буття справжнім, чи ні. Ясно, що й тут раціональне та ірраціональне зовсім не є анта- гоністичними складовими. Соціокультурний зріз (який, звісно, найтісніше перепле- тений із антропокультурним). Народне терпіння, ліпше сказати — довготерпіння, це ра- ціональне чи ірраціональне явище? Мабуть, і те, і інше, хоча у цілому питання надзвичайно гостре на українській землі. Різні рухи: екологічний, антиглобалістський тощо. Яка по- ведінка учасників цих рухів — раціональна чи ірраціональна? З точки зору транснаціональних корпорацій чи олігархату вона ірраціональна, а з позицій пересічної людини — не лише ра- ціональна, але й суперраціональна. Небажання українського пролетаріату, у масі своїй, боро- тися за свої законні права — раціональне чи ірраціональне це явище? Мабуть, і те, і інше. Раціональне, бо у колишніх ра- дянських людей сидить глибоко захований страх, який похо- дить із гіркого історичного досвіду ХХ сторіччя, сталінської деспотії. І водночас до болю ірраціональне. Як можна не боро- тися за свої визначальні й законні права та інтереси? Що, це будуть робити за тебе інопланетяни? 93Ну і, нарешті, різноманітні загадкові явища: природні, іс- торико-цивілізаційні, антропокультурні. Наприклад: Шам- бала, Бермудський трикутник, тексти Ригведи, барельєфи давньоєгипетських храмів, таємниця зникнення неандерталь- ців (і, можливо, пов’язаний із цим зникненням найдавніший комплекс, комплекс провини сучасної людини), Благодатний вогонь, Атлантида, таємниці інших давніх цивілізацій (Шу- мерської, Трипільської, Давньоєгипетської, низки цивілізацій індіанців Америки тощо) та природних аномалій. Величезним, малорозшифрованим, утаємниченим, але надзвичайно цікавим для сучасної людини феноменом є дох- ристиянські вірування як спосіб буттєвого самовизначення то- гочасної людини, тобто сакральний світ дохристиянських цивілізацій. Далі, це явища, які досліджуються уфологами (прибульці, НЛО, паралельні світи, телепортація, телекінез, тепепатія та ін.), самоусвідомлення африканського племені догонів, фено- мени снігової людини, кораблів-привидів тощо. Звичайно, що тут багато містики та ірраціонального, але без усього цього світ значно б зблід, став прісним та малоці- кавим, утратив би значну частину своєї привабливості і заво- рожуючої утаємниченості.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Раціональність як вимога сьогодення: специфіка некласичної раціональності» з дисципліни «Інтелект у структурі людського буття»
