Угоди між державами є одним з основних джерел міжнародного права. Звичаєве право, що походить від звичаєвих норм поведінки в міжнародних відносинах, звичаю, судових рішень, загальних принципів права, спільних для основних світових правових систем (рома-но-германської, англо-саксонської, ідеологічно-релігійної та традиційно-общинної) тощо, як правило, відстає від нагальних потреб міжнародного співробітництва. Право міжнародних договорів - це галузь міжнародного права, норми якої визначають порядок укладення, зміни, припинення дії міжнародного права. Поняття «міжнародна угода» може мати різні назви: договір, конвенція, тосіиз УІУЄПЙІ (спосіб мирного співіснування), конкордат, хартія, декларація, пакт, статут тощо. Обмін нотами, також один із видів міжнародних угод, був особливо популярним за часів існування Ліги Націй у 1920-1945 рр. З 4850 договорів 25 % були на рівні обміну нотами. Серед зазначених міжнародно-правових актів виділяють такі, які формулюють права і | обов'язки відповідних суб'єктів (конвенції, пакти, угоди, договори тощо), а також такі, які норм, правил поведінки звичайно не вміщують, прав і обов'язків безпосередньо не формулюють (декларації, заяви, меморандуми)1. Право міжнародних договорів є в достатній мірі кодифікованим. Необхідність кодифікації цієї галузі міжнародного права зумовлена тим, що міжнародний договір є одним з основних джерел міжнародного права, а тому повинна бути встановлена єдина процедура його укладення, уніфікований порядок припинення дії договору тощо. 1 Рабінович П. М. Основи загальної теорії держави та права.— К., 1994.— С. 9. 92 РОЗДІЛ 7
Кодифікація цієї галузі була досягнута укладенням у Відні в 1969 Р- Конвенції про право міжнародних договорів та в 1986 р. Конвенції про право міжнародних договорів між державами І міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями. На сьогодні ці дві конвенції є головними джерелами цієї галузі. Неофіційно їх називають «договори про договори». Чому виникла необхідність у прийнятті двох названих вище конвенцій? Якщо в ході історичного розвитку міжнародних договірних відносин завжди традиційно їх головними учасниками були суверенні держави, то починаючи з середини XX ст., і особливо після 1945 р., дедалі активнішими учасниками міжнародних договірних відносин стали міжнародні організації. Отже, Конвенція 1969 р. визначала основні принципи права міжнародних договорів для держав, а Конвенція 1986 р. надала міжнародним організаціям право стати рівноправними з державами -суб'єктами міжнародного договірного права. При цьому, як зазначає С. В. Шульга, міжнародні організації отримали право рівноправних договірних відносин як з державами, так і між собою !. Серед норм обох Конвенцій є як імперативні, так і диспозитивні. Конвенції набули чинності на умовах ай геїегепсіит, тобто з обов'язковою ратифікацією вищими органами представницької влади країн-учасниць, а також з офіційним підтвердженням участі в Конвенції 1986 р. міжнародних організацій: тобто Конвенція 1986 р. у ст. 14 встановлює новий інститут міжнародного договірного права - «видання акта офіційного підтвердження», оскільки через відсутність парламенту міжнародна організація не може видати ратифікаційну грамоту. У статті 30 Конвенції 1986 р., яка розвинула і конкретизувала норми Конвенції 1969 р., встановлюється імперативна норма, згідно з якою зобов'язання учасників договору за Статутом ООН мають перевагу над договірними зобов'язаннями, Що встановлюються цим договором. Оскільки міжнародна організація на відміну від держави не має власного законодавства, Конвенція 1986 р. вводить поняття «правила міжнародної організації» - сукупність норм, які визначають правила поведінки робочих органів і співробітників у їх відносинах з самою організацією і можуть розглядатись як «внутрішнє законодавство міжнародної організації». Відповідно до Указу Президії Верховної Ради УРСР від 14 квітня 1986 р. Україна приєдналась до Віденської конвенції 1969 р. з такими застереженнями й заявою: «УРСР не вважає себе зв'язаною положеннями статті 66 Віденської конвенції 1 Шульга С. В. Сравнительньїй анализ Венских Конвенций 1969 и 1986 го-Дов // Международное публичное и частное право.- 2001.— № 2.- С. 76. 93. право міжнародних договорів
про право міжнародних договорів і заявляє, що для передачі | будь-якого спору між Договірними сторонами про застосування чи тлумачення статей 53 або 64 на вирішення Міжнародного Суду або будь-якого спору про застосування чи тлумачення будь-якої іншої статті частини V Конвенції на розгляд погоджувальної комісії необхідна в кожному окремому випадку згода всіх сторін, які беруть участь у спорі, і що мировими посередниками, яких включають до складу погоджувальної комісії, можуть бути лише особи, призначені учасниками спору за їх спільною згодою», і Друге застереження стосується п. З ст. 20 (застереження до договору, що є установчим актом міжнародної організації, І вимагає прийняття його компетентним органом цієї організації) та пункту Ь ст. 45 Конвенції (неможливість посилатись на підставу недійсності або припинення договору, якщо з огляду на поведінку держави вона мовчазно погодилася з тим, що І договір є дійсним, зберігає чинність або й далі діє). Такі норми, як зазначала УРСР в застереженні, суперечили міжнарод-1 ній практиці, що склалася. Крім того, УРСР зробила заяву з приводу того, що вона зберігає за собою право вживати будь-яких заходів щодо охорони своїх інтересів у разі недодержання іншими державами положень Віденської конвенції'. До проголошення Декларації про державний суверенітет України наша держава фактично не укладала міжнародних двосторонніх договорів, хоча й мала таке право відповідно до ! Конституцій УРСР та СРСР. З осені 1990 р. і особливо після референдуму 1 грудня 1991 р. за два роки (1991-1992) Україна уклала 35 міждержавних та 88 міжурядових угод. За 1993-1 1994 рр. ця цифра значно зросла. Тільки за січень 1993 р.| Україна уклала 23 двосторонніх договори. На сьогодні поло-І вина законів, прийнятих Верховною Радою України,- це за-кони про ратифікацію міжнародних договорів.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Міжнародні договори як джерело міжнародного права» з дисципліни «Міжнародне публічне право»
