Статистика
Онлайн всього: 5 Гостей: 5 Користувачів: 0
|
 |
Матеріали для курсової |
ДІАГНОСТИКА ТА ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ ТЕРАПІЇ
|
| 27.09.2014, 20:34 |
| Загальним принципом діагностики аутоімунних захворювань є виявлення аутоантитіл або
сенсибілізованих лімфоцитів (див. табл. 62). Проте, як було зазначено вище, наявність цих факторів
спостерігається і в здорових, і в пацієнтів з аутоімунними розладами без клінічних проявів. Саме
тому діагностика таких хвороб є досить складною.
У лікуванні аутоімунних хвороб сьогодні існує три підходи. По-перше, протизапальна терапія, що
може зменшити ушкодження тканин, зумовлені аутоімунною відповіддю; по-друге,
імуносупресивна терапія, яка має знизити аутоімунну відповідь; по-третє, терапія має бути
спрямована саме на ту систему органів, яка уражена захворюванням, наприклад, діабет, що
спричинюється імунною атакою клітин підшлункової залози і лікується інсуліном. Протизапальна
терапія аутоімунних хвороб полягає у застосуванні антицитокінових антитіл; анти-ФНП-α, антитіла
зумовлюють значну тимчасову ремісію при ревматоїдному артриті. Антитіла можна також
застосувати для блокування міграції клітин до ділянок запалення, наприклад, анти-CD 18-антитіла
запобігають щільній адгезії лейкоцитів до судинного ендотелію та знижують ефект запалення У
дослідах на тваринних моделях хвороби. Кінцева мета імунотерапії аутоімунних захворювань —
специфічне втручання з метою відновлення толерантності до аутоантигенів. Існує два
експериментальних підходи до цього питання, які нині перебувають на стадії розроблення. Перший
підхід полягає у блокуванні специфічної відповіді на аутоантигени. Один із шляхів досягти цього —
ідентифікувати специфічні рецептори Т-клітин або молекули імуноглобулінів, що їх несуть на собі
лімфоцити, які спричинюють захворювання, а потім зробити на них мітку антитілами,
спрямованими проти ідіотипічних детермінант на Т-клітинах або імуноґлобулінах. Другий шлях
полягає в ідентифікації певних молекул МНС першого чи другого класу, що здатні презентувати
білки аутоантигенів, та інгібувати їх антигенпрезентувальну функцію вибірково з антитілами або
блокувальними білками. Цей підхід був успішним при застосуванні на деяких тваринних моделях
аутоімунних захворювань, наприклад експериментального аутоімунного енцефаломієліту (ЕАЕ).
Припускають, що при цьому захворюванні обмежена кількість клонів Т-клітин реагують на
сигнальний пептид, який спричинює захворювання. Хоча аутоімунні хвороби людини і більшість
тваринних моделей перебувають під контролем поліклональної відповіді на аутоатигени Т- і В-
лімфоцитів. Саме тому імунотерапія, що ґрунтується на ідентифікації специфічних рецепторів, які
несуть на собі патогенні лімфоцити, очевидно, буде малоефективною. Імунотерапія, що спирається
на ідентифікацію певних молекул МНС, які керують аутоімунною відповіддю, має бути більш
ефективною, але така терапія все-таки пригнічуватиме захисну функцію імунної системи.
Другий підхід до лікування аутоімунних захворювань — це спроба обернути патологічну
аутоімунну відповідь на нешкідливу. Цей підхід є експериментальним, оскільки толерантність до
тканинних антигенів не завжди залежить від відсутності реакції Т-клітин; навпаки, вона може
активно підтримуватися цитокінами, що їх секретують Т-клітини, супресуючи шкідливу, запальну
Т-клітинну відповідь. Набір цитокінів, експресованих Т-лімфоцитами, є критичним у визначенні
стану збереження толерантності та проявів аутоімунних хвороб, але маніпулювання експресією
цитокінів відкриває шлях до їх контролю. Існує багато методів, відомих під назвою «імунна
модуляція», здатних змінити експресію цитокінів Т-лімфоцитами. Вони включають маніпуляцію
цитокіновим оточенням, у якому спостерігається активація Т-клітин, або маніпуляцію
презентування антигену, оскільки досліджено вплив цих факторів на диференціювання та
цитокінсекреторну функцію активованих Т-клітин.
Останні дослідження показали, що набір цитокінів, які синтезуються Т-лімфоцитами, дуже
складний; поділ Т-лімфоцитів на Тх1 і Тх2 субпопуляції є занадто спрощеним. Так, наприклад,
клітини CD4 були ідентифіковані у середовищі, багатому на IL-10, і, у свою чергу, секретували
високий рівень IL-10 та малу кількість IL-2 і IL-4. Такий набір секретованих цитокінів є свідченням
того, що на ці клітини впливають інші Т-клітини і супресують антигеніндуковану активацію інших
СD4-лімфоцитів. Ці клітини були умовно названі Тr1-клітинами (Т-регуляторними клітинами 1).
Додатковою проблемою є труднощі у модуляції імунної відповіді, що вже розвинулася. В
експериментах на тваринах показано, що антицитокінові антитіла (або введені антитіла проти
рекомбінантних цитокінів), які існують вже на час імунізації аутоантигеном, можуть інколи
відвертати патологічну імунну відповідь. На противагу цьому, при модифікації вже розвиненої
імунної відповіді значно складніше досягти успіху цим методом, хоча є кілька прикладів вдалих
експериментів. Значний інтерес становить використання синтетичних пептидних антигенів для
супресії патологічної відповіді при аутоімунних хворобах, пов'язаних з Т-клітинами. Відповідь CD4
Т-клітин, індукована пептидом, залежить від шляху, яким останній буде презентовано імунній
системі. Наприклад, введені орально білки переважно схильні до активації Тх2, які продукують IL-
4, -5, -10, або Тх3, які синтезують ТФР-β (без активації Тх1), або індукування великої кількості
антитіл. Зазначені імунні реакції у слизових оболонках мають відносно низький патогенний
потенціал. Зокрема, експерименти на тваринних моделях показали, що вони можуть протидіяти
індукованій аутоімунній хворобі. Експериментальний аутоімунний енцефаломієліт, індукований
ін'єкцією мієлінового основного білка в повному ад'юванті Фрейнда, був подібний до множинного
склерозу, тоді як колагеновий артрит індукували лише ін'єкцією колагену типу II і його прояви були
подібні до ревматоїдного артриту. Оральне введення мієлінового основного білка чи колагену типу
II інгібувало розвиток захворювання у тварин і мало певні позитивні наслідки при редукуванні
активності на попередній стадії хвороби. Спроби використати цей підхід на пацієнтах із множинним
склерозом та ревматоїдним артритом дали граничний терапевтичний ефект. Внутрішньовенне
введення білків також може пригнічувати запальну відповідь, що стимулюється тим самим
пептидом, презентованим в іншому вигляді. Коли розчинний пептид уводиться внутрішньовенно,
він приєднується переважно до молекул МНС класу II на В-клітинах, що перебувають у стані
спокою і схильні індукувати анергію у Тн1-клітин. Отже, ретельний підбір дози та структури
антигену або шляху його введення дасть змогу контролювати тип відповіді, що формується, тому ці
підходи можуть бути ефективними у маніпуляції сформованою імунною відповіддю, допомагаючи
людині позбавитися аутоімунних хвороб.
|
| Категорія: Імунологія | Додав: koljan
|
| Переглядів: 592 | Завантажень: 0
|
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ] |
|
|
