Статистика
Онлайн всього: 8 Гостей: 8 Користувачів: 0
|
 |
Матеріали для курсової |
ГАНГСТЕРСЬКИЙ ФІЛЬМ
|
| 16.04.2014, 09:44 |
| ГАНГСТЕРСЬКИЙ ФІЛЬМ
[від англ. Gangster — гангстер, бандит] — розквіт гангстерського жанру припадає на кінець 20-х — початок 30-х років XX ст.. Американське кіно відобразило зростання організованої злочинності, виникнення гангстерських синдикатів та різного роду мафій в епоху «сухого закону» і Великої депресії. Поява звуку радикально змінила гангстерське кіно. Тріск автоматних черг, крики випадкових свідків і скрегіт шин автомобілів поряд із крутими діалогами зробили всю дію куди більш хвилюючою і динамічною. Прототипа-
ми екранних громил класичної гангстерської ери (1930—1933) часто були реальні гангстери, які орудували в американських містах. Багато сюжетів цих ігрових стрічок базувалися на кримінальній хроніці з газет.
У таких картинах, як «Маленький Цезар» (1930), «Ворог суспільства» (1931) і «Обличчя із шрамом», велике місто нагадувало міські джунглі, де небезпека чигала на людину буквально на кожному розі. Задля посилення відчуття постійної загрози більша частина дії розгорталася вночі. Неонові вогні, виблискуючи на мокрих від дощу тротуарах, надавали місту холодного і ворожого вигляду. Такий похмурий антураж мав пояснити глядачеві, що саме штовхнуло людину на злочинний шлях, і тому симпатії публіки зазвичай опинялися на боці гангстера. До того ж грали злодіїв зірки першої величини — Д. Кегні, Е. Дж. Робінсон і X. Богарт, що гарантувало цим фільмам касовий успіх. Оскільки наприкінці фільму їхні персонажі, як правило, гинули під градом куль, ці актори набули репутації трагічних героїв.
Імена «ворогів суспільства № 1» Аль Капоне і Джона Діллінджера, ватажків найві-
доміших злочинних організацій, стали ще популярнішими, ніж оспівані у вестернах образи бандитів-одинаків. У картинах «Маленький Цезар» (1930) М. Ле Роя, «Ворог суспільства» (1931) В. Веллмана, «Обличчя із шрамом» (1972) X. Хоукса, що стали класикою гангстерських фільмів, герої злочинці мали інші прізвища, але глядачі вгадували в них біографії Капоне і Діллінджера.
Кінематографісти не залишили поза увагою й інших реальних гангстерів, які грабували банки, наприклад, Бонні Паркер і Клайда Берроу («Живеш лише раз», 1937, Ф. Ланга).
Але час «біографічних» гангстерських стрічок, де бандити виведені під справжніми прізвищами або прізвиськами, настав лише після війни. Тобі з'являються «Діллінджер» (1945) М. Носсека, «Нельсон-немовля» (1957) Дж. Сігела, «Кулеметник Келлі» (1958) Р. Кормена. Завдяки зусиллям Кормена тема гангстеризму та історії життя окремих представників злочинного бізнесу продовжувала існувати на екрані й пізніше — у стрічках «Різанина вдень св. Валентина» (1967) про відому розправу Аль Капоне над конкуруючими угрупованнями,
«Кривава мати» (1970) про матусю Баркер та її чотирьох синів, які тероризували американців у роки депресії. А його учні замінили вчителя, який залишив режисерську діяльність, створивши нові розповіді про незабутніх героїв: «Діллінджер» (1973) Дж. Міліуса, «Капоне» (1975) С. Карвера.
Проте всіх затьмарив найкращий вихованець «школи Кормена» — Ф. Ф. Коппола, який увійшов в історію не лише американського, а й світового кіно, знявши три частини «Хрещеного батька» (1972, 1974 і 1990) -епічну гангстерську «родинну сагу». До речі, Ел. Пачіно, італоа-мериканцю за походженням, чудовому виконавцю ролі Майкла Корлеоне у «Хрещеному батькові», довелося зіграти відомого сучасного мафіозі, кубинського емігранта в Маямі, у фільмі «Обличчя із шрамом» (1983). Його режисер Б. де Пальма (теж італоамериканець) вступив у творче змагання не лише з Ф. Ф. Копполою, але і з уже згадуваною картиною 1932 року з цією ж назвою. Не «здолавши» епічного дихання протягом усього тригодинного фільму, заслуживши раніше славу «відданого послідовника Хічкока», він з другої спроби узяв реванш в ін-
146
147
шій гангстерській сазі «Недоторканні» (1987), змалювавши історичний портрет «епохи Аль Капоне». В ролі відомого гангстера з'явився ще один італоаме-риканець Р. де Ніро, який знявся у «Хрещеному батькові-2» в ролі молодого Віто Корлеоне. Крім того, Р. де Ніро блискуче зіграв бандита на прізвисько «Локшина» в гангстерському епосі «Одного разу в Америці» (1983) італійського режисера С. Леоне.
Крім епічної тенденції, що бере свій початок від етапного твору «Хрещений батько», умами американських кінематографістів у середині 60-х років XX ст. заволоділа антиміфотвор-ча, антигангстерська ідея, що вперше знайшла відображення у ключовому фільмі «Бонні і Клайд» (1967) А. Пенна. Історія грабіжників 30-х років натякала на зростання бунтарських настроїв молоді в Америці 60-х. Романтичний погляд на бунтарів Америки, які стихійно протестували проти порочних інститутів влади і підкорення особистості, був типовим для кінематографа тих років, коли наївно вірили, що бунт «блудних синів» дасть негайні результати, які докорінно змінять дійсність. Талановита стрічка А. Пенна про знехтуваних лю-
дей зазнала тверезої переоцінки у фільмах «Спустошені землі» (1873) Т. Маліка і «Злочинці, як ми» (1974) Р. Олтмена. В них герої бандити позбавлялися будь-якого легендарного ореолу, але старанно і вражаюче розкривалась людська драма, метафорично відтворювалося середовище проживання — як проекція внутрішнього стану персонажів, «перпендикулярно» до жанру гангстерського фільму розповідалася наближена до реальності сучасної Америки історія життя ізгоїв суспільства. Приклади фільмів: «Безвихідь» (1937), «Янголи з брудними обличчями» (1938), «Бурхливі двадцяті роки» (1939), «Біла спека» (1948), «Аль Капоне» (1958), «Бонні і Клайд» (1967), «Ділллінджер» (1973), «Одного разу в Америці» (1983), «Багсі» (1991). |
| Категорія: Кінословник | Додав: koljan
|
| Переглядів: 302 | Завантажень: 0
|
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ] |
|
|
