Статистика
Онлайн всього: 11 Гостей: 11 Користувачів: 0
|
 |
Шпаргалки! - Словник філософських термінів |
|
Пошук по сайту
Пошук по сайту |
Головна » Шпаргалки! - Словник філософських термінів
Абсолют (лат. absolutus—довершений, безумовний, необмежений) — те, що нічим не зумовлене, ні від чого не залежне. У філософії під абсолютом розуміють Бога, субстанцію, ідею (Гегель). Абсолютне протилежне відносному (зумовленому, залежному).
Абстракція (лат. abstractio — віддалення) — мислене відокремлення окремих властивостей предметів і перетворення їх на самостійні об'єкти (наприклад, електропровідність, твердість, вартість тощо). Більшість наукових понять утворені в такий спосіб.
Абсурд (лат. absurdus — немилозвучний, безглуздий) — нісенітниця, позбавлена сенсу дія. У філософії Камю — одне з головних понять, яке характеризує життя людини.
Агностицизм (грец. agnostos — непізнаний) — напрям у філософії, прихильники якого заперечують пізнаванність суті речей, об'єктивної істини (Юм, Кант, позитивісти). Агностики протиставляють світ як він нам даний (пізнаваний) і світ сам по собі (принципово недосяжний). Знання, з їх точки зору, не дає відображення сутності дійсності, а в кращому разі обслуговують утилітарні потреби людей. Корені агностицизмув принциповій незавершеності процесу пізнання.
Аксіологія (грец. axios — цінний) — вчення про цінності, філософська дисципліна, яка вивчає ціннісне ставлення людини до світу — етичне, естетичне, релігійне та ін.
Аксіома (грец. ахіота — значуще, сприйняте положення) — твердження, яке при побудові теорії приймається за очевидну істину, на якій грунтуються інші твердження.
Аксіоматичний метод — спосіб побудови наукової теорії, коли за її основу беруться аксіоми, з яких усі інші твердження цієї теорії виводяться логічним шляхом (доведенням).
Алогізм — непослідовність у міркуваннях, зумовлена порушенням законів логіки.
Альтернатива (лат. alterno — чергую, змінюю) — вибір між двома суперечливими можливостями.
Альтруїзм — моральний принцип, в основі якого бажання блага іншому. А. протилежний егоїзму.
Аморалізм — нігілістичне ставлення до моральних норм.
Аналіз — метод пізнання, який полягає в розчленуванні цілого на частини.
Аналітична філософія — на прям у сучасній західній філософії, який зводить філософську діяльність до аналізу мови.
Аналогія — умовивід, в якому на основі схожості предметів за одними ознаками робиться висновок про їх можливу схожість за іншими ознаками. А. складає основу моделювання.
Антиномія (грец. antinomia — суперечність у законі) — суперечність між двома твердженнями, в основі якої не логічні помилки, а обмеженість системи тверджень, з якої вони виводяться. Зустрічаються у філософії (Кант) і математиці. Поняття А. близьке до апорії.
Антитеза (грец. antitesis — протиставлення) — твердження, яке заперечує тезу (вихідне твердження).
Антитетика — метод зведення суперечливих тверджень (тез, антитез) жодному з яких неможливо надати переваги.
Антропологізм — філософська концепція, яка всі світоглядні проблеми (що таке світ, суспільство, Бог та ін.) розглядає крізь призму людини. Людина є мірою всіх речей (Протагор).
Антропологія філософська — філософське вчення про людину (Шелер, Гелен, Тейяр де Шарден), яке виводить культуру зі специфіки природи людини.
Антропоцентризм —філософський принцип, згідно з яким людина вважається центром Всесвіту, найвищою метою всього, що відбувається у світі.
Апологети (грец. apologetikos —захисний) — ранньохристиянські письменники (Юстін, Тертулліан, Оріген) III ст., які захищали від критики християнське вчення; захисники певних течій, учень.
Апорія (грец. ароrіа — непрохідність, безвихідь) — проблема, що важко піддається вирішенню, пов'язана із суперечністю між даними спостереження і досвідом та їх аналізом у мисленні; суперечність у міркуванні, корені якої перебувають за межами логіки. Відкрив А. Зенон з Елеї (апорії руху — Ахілл і черепаха, простору і часу). Поняття А. близьке за змістом до антиномії.
Апостеріорі (лат. a posteriori— з наступного) — знання, набуте в процесі досвіду.
Апріорі (лат. a priori — з попереднього досвіду) — ідеї, форми пізнання, які, на думку деяких мислителів, наявні в свідомості до досвіду, не набуті з досвіду. У філософії Канта категорії проголошуються апріорними формами мислення. Апріоризм близький до концепції вроджених ідей. Протилежним до А. є поняття апостеріорі.
Архетип — первинні, вроджені психічні структури, первинні схеми образів фантазії, що містяться в так званому колективному несвідомому й апріорно формують активність уяви; складають основу загальнолюдської символіки, виявляються у міфах і віруваннях, снах, творах літератури тощо.
Аскетизм (грец. asketes — добре навчений, подвижний) — моральне вчення яке пропагує крайнє обмеження потреб людини, відмову від життєвих благ. Протилежне гедонізмові.
Атман — дух, душа, активне свідоме начало в індійській ведичній традиції.
Атрибут (лат. attributum —додане)— невід'ємна властивість речі, субстанції. За Декартом, А. матерії є протяжність, душі — мислення.
Атрибутивні відношення — різновид змісту самосущого буття або субстанції в інтерпретації Арістотеля.
Безкінечне — протяжність, кінець якої безперервно віддаляється. Діалектично пов'язане з конечним складається з конечного.
Безперервність — зв'язок, стирання граней між розрізненим, дискретним (роздільним) перервним.
Біблія — священна книга християнства та іудаїзму, створена протягом І тис до н. е. та IIII ст. н.е. шляхом відбору, редагування та канонізації текстів, які іудейські, а пізніше християнські традиції вважали богонатхненними. Складається із двох частин — Старого Завіту, визнаного іудеями та християнами, та Нового Завіту, котрий визнається священним лише християнами. Мовами Біблії є давньоєврейська та арамейська у Старому Завіті та грецька (койне) у Новому Містить сакралізовану історію світу та людства, наголошує на їх залежності від волі Бога — творця і промислителя. Основою людського життя, за Біблією, є правдиве боговшанування та богопоклоніння. За своєю суттю Біблія — одна єдина книга, хоча й складена вона з багатьох книг, а тому характеризується величезною жанровою та тематичною різноманітністю виклади міфологічних систем, історичні оповіді, релігійна публіцистика, філософське моралістичні твори, лірична поезія, зразки релігійної містики.
Історія Біблії в Україні розпочинається з часів появи на її землях перших християнських місіонерів, які, поширюючи християнство, при несли із собою і книги Святого Письма, які з часом перекладались церковнослов'янською мовою. Найдавнішою в Україні книгою Святого Письма є Остромирове Євангеліє (1056—1057). Найціннішим із перекладів на народну тогочасну мову є Пересопницьке Євангеліє (1556— 1561), що вийшло з монастиря в Пересопниці (Волинська область). Дуже популярною в Україні книгою Старого Завіту був Псалтир, який вживався не тільки як богослужбова, а й як навчальна книга для домашнього читання. Популярними були й книги Нового Завіту Четвероєвангеліє і Апостол У 1581 p. побачила світ повна збірка книг Біблії церковнослов'янською мовою — Острозька Біблія, надрукована 1. Федоровим у м. Острозі Перший переклад Біблії живою народною літературною мовою здійснили П. Куліш, І. Пулюй та І. Нечуй Левицький (XIX ст). Протягом XX ст повний текст Біблії у перекладі українською мовою здійснили І. Огієнко(1912), І. Хоменко(1963).
Брахман — світова душа, духовне абсолютне начало в індійській ведичній філософії.
Буддизм — одна з трьох світових релігій (поряд з християнством та ісламом) Виходячи з положення, що життя є страждання, в основі якого лежать бажання, буддизм пропонує свій шлях подолання страждань. Учить про перевтілення душі (сансара), про закон відплати за вчинені проступки (карма). Метою життя буддиста є досягнення нірвани — злиття з божественною першоосновою Всесвіту.
Буття — 1) найзагальніша визначеність речей, з якої розпочинається процес пізнання (Гегель) Перш ніж визначати, яка річ, відбувається констатація її буття, 2) найзагальніша властивість всього сущого (і матеріальні речі та ідеї, і цінності мають буття й об'єднуються людиною в єдиний світ), 3) буття як об'єктивне існування на противагу фантому, ілюзії.
Великі соціальні групи (мікросоціальні спільноти) — довготривалі, ста лі спільноти людей, що існують у масштабах усього суспільства.
Верифікація — у неопозитивізмі операція за допомогою якої встановлюють осмисленість висловлювання. Полягає у зведенні висловлювань до чуттєвих фактів. Неопозитивісти прийшли до висновку, що релігійні та філософські твердження, на відміну від наукових, не підлягають верифікації Поппер розвинув принцип В. до фальсифікації
Відчуження — стан напруги, ворожості щодо суб'єктивного і об'єктив ного, духовного і матеріального, розумного і стихійного, особистого і суспільного. У загальному значенні — це відношення між творцем і творінням, яке збунтувалось і живе власним життям, нав'язуючи свою логіку творцю, термін широко вживався в німецькій класичній філософії (Фіхте, Гегель, Фейербах) і марксизмі.
Відчуття — відображення у свідомості людини певних сторін, якостей предметів, які безпосередньо діють на органи чуття.
Віра — не обґрунтоване розумом прийняття існування чогось (Бога, долі, моральних чеснот іншого, Атлантиди, наукових об'єктів) за істину та дії, що відповідають цим прийняттям.
Волюнтаризм (лат. voluntanus — залежність від волі) — течія в метафізиці (і психології), яка в основу світових процесів (і психологічного життя людини) ставить волю як ірраціональне, тобто несвідоме начало. Найвідоміші представники —Шопенгауер, Ніцше, які проголосили основою всіх явищ світу і людського життя волю.
Вульгарний матеріалізм — течія в матеріалізмі XVIII—XIX ст. (Кабаніс, Бюхнер, Фохт), яка спрощено зводила свідомість людини до фізіологічних процесів. Особливості мислення вони визначали залежно від клімату, їжі та ін.
Гедонізм (грец hedono — насолода) — етичне вчення, яке проголошує метою життя людини насолоду (Епікур, просвітники та ін ).
Генетичний (грец genetikos — походження) метод — метод досліджен ня явищ на основі аналізу їх розвиткую.
Герменевтика (грец hermenevem —пояснювати, тлумачити)—філософський метод тлумачення та розуміння феноменів культури, зокрема текстів їх залежності від контексту культури, в якому він існував, і від культури суб'єкта, який здійснює інтерпретацію
Гілозоізм (грец hyle — тут, zoe — життя) — погляд згідно з яким мате рія наділена чуттєвістю, яка різною мірою властива неживим, живим тілам і людині (Бруно, Спіноза)
Гіпотеза — форма знання основою якого є передбачення, сформульоване за допомогою певних фактів, але це знання є невизначеним і потребує доведення
Гіпотетико дедуктивний метод — спосіб теоретичного дослідження, який передбачає створення системи дедуктивно пов'язаних між собою гіпотез, з яких виводять твердження про емпіричні факти.
Гносеологія — теорія пізнання, одна з головних філософських дисциплін яка досліджує закономірності процесу пізнання.
Громадянське суспільство — суспільство, в якому існує і постійно розширюється сфера вільного волевиявлення, яке сприяє розкриттю внутрішнього потенціалу людей і досягається через систему інституцій і відносин, покликаних забезпечити умови для самореалізації окремих індивідів та їхніх об'єднань.
Гуманізм (лат humanus —людяний) —1) ідейний напрям у культурі Відродження який обстоював право на існування незалежної від релігії світської культури, 2) риса світогляду, яка в розумінні людини виходить з “вічних цінностей” і “природних прав” Г. долає національні, расові, релігійні та соціальні обмеженості у ставленні до людини.
Дао — одне з основних понять китайської філософії, означає першопричину, що породжує речі, дорогу, долю, пустоту.
Даосизм — філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані не волі неба, а загальному божественному законові дао.
Дедукція (лаг deductio — виводжу) — метод пізнання, в основі якого рух думки від загального до одиничного.
Деїзм (лат deus — Бог) — філософське вчення, згідно з яким Бог створив світ, дав першопоштовх і надалі не втручається у справи.
Декадентство (франц. decadence, пізн. лат. decadentia — занепад) — загальна назва настроїв безнадії, несприйняття життя, індивідуалізму.
Державний суверенітет — верховенство, незалежність, повнота, загальність і винятковість влади держави, що ґрунтується на принципі права.
Детермінізм (лат determinans — той, що визначає, обмежує) — пояснення явищ на основі причинної зумовленості. Принцип Д. є провідним у науці та матеріалістичній філософії.
Дефініція (лат definitio — визначаю) — визначення поняття через підведення під ширше (родове) поняття і вказівку видових особливостей. На приклад, “береза — дерево з білою корою”.
Дилема (грец dilemma — подвійний засновок) — судження за принципом або або.
Дискретність (лат discretus — перервність) — розподільність, перервність.
Діалектика (грец. dialectike — мистецтво вести бесіду) — один з методів філософії, згідно з яким будь яке явище перебуває в зміні, розвитку, в основі якого взаємодія (боротьба) протилежностей (Геракліт, Гегель, Маркс). Основні ідеї Д. за Гегелем перехід кількісних змін в якісні, взаємопроникнення протилежностей і заперечення заперечення.
Діалектичний матеріалізм — термін, яким позначалась філософія К. Маркса в радянському марксизмі. Діалектика Гегеля була ідеалістичною, а матеріалізм Фейербаха був недіалектичним (метафізичним). Маркс поєднав матеріалізм і діалектику.
Досвід — сукупність переживань людини. Виділяють зовнішній досвід, зумовлений відносинами з іншими людьми чи речами світу, і внутрішній, в основі якого — саморефлексія, роздуми.
Дуалізм (лат. dualis —двоякий—світогляд який вихідними вважає два рівноправні та протилежні начала (матерію і дух світле і темне).
Дух — ідеальне начало (принцип) на противагу природі як матеріальному началу. В людині розрізняють тіло (матеріальне) душу (сукупність психічних процесів) і дух — настанова на всезагальне — моральні, релігійні та правові цінності, естетичні ідеали, світоглядні істини.
Евдемонізм — античний принцип життєрозуміння, пізніше в етиці — принцип тлумачення й обгрунтування моралі за яким щастя (блаженство) є найвищою метою життя.
Евристика (грец. heuristike — находжу) — наукова дисципліна, яка досліджує процес творчості й намагається віднайти його закономірності.
Егоїзм (фр. egoisme — себелюбство) — спосіб мислення і поведінки, в якому вихідними є власні інтереси.
Екзистенціалізм (лат. existentia — існування) — суб'єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часовість, інша людина та ін. ) виводяться з існування (екзистенції) людини.
Еклектика — (грец. eklektikos — той, що вибирає) — поєднання в одному вченні несумісних, часто суперечливих елементів Е. свідчить про кризу в духовному розвитку відсутність довершеної системи, яка б подолала ці суперечності.
Елеати — представники давньогрецької філософської школи VI—V ст до н.е., яка протиставляла мислення чуттєвому сприйняттю, висунула вчення про ілюзорність всіх помітних змін і відмінностей між речами про незмінну сутність справжнього буття. Виникла в м. Елеї.
Елемент— прийнятий у даній системі найпростіший компонент (атом, слово, норма іт ін. ). Взаємозв'язок елементів називається структурою. В сучасній науці на зміну дослідженню одноканальних причинних зв'язків при ходить багатоканальний (системний або системноструктурний) метод який допомагає найповніше відтворити всі зв'язки елементів.
Еманація (грец. emanatio — витікання) — у вченні неоплатоніків ви промінювання вищими формами буття нижчих.
Емпіризм — філософський напрям, який основою пізнання вважає чуттєвий досвід (емпірію).
Енциклопедисти — французькі мислителі просвітники (Дідро, Даламбер, Монтеск'є, Вольтер, Руссо та ін. ) які брали участь у виданні “Енциклопедії” — першого твору, що систематизував наукове знання того часу.
Епістемологія (грец. epistemologia — теорія пізнання) — частина філософи що вивчає загальні риси процесу пізнання та результат знання основи і межі, достовірність і недостовірність. Вживається переважно як вчення про наукове пізнання.
Естетика (грец. estetikos — чуттєво сприймане) — філософське вчення про прекрасне, про художнє освоєння дійсності. Основні категорії Е. “прекрасне”, “трагічне”, “комічне”. Основна проблема — специфічне оцінне ставлення людини до дійсності.
Есхатологія (грец. eschatos — останній) — вчення про кінцеву долю людства і світу; складова частина будь якої релігії.
Етатизм (франц. etatisme, від etat —держава) — активне втручання держави в економічну політичну, духовну та інші сфери суспільства.
Етика (лат etika — звичай, характер) — філософське вчення про мораль, походження і природу моральних норм, спосіб їх функціонування в суспільстві, теорія моралі.
Закон — об'єктивний, істотний, необхідний, сталий зв'язок або відношення між явищами.
Заперечення — протиставлення твердженню (тезі) протилежного за змістом твердження (антитези). Наприклад, теза “Ця подія — випадкова”; антитеза “Ця подія — не випадкова”.
Заперечення заперечення — один з основних принципів діалектики Гегеля, який полягає в тому, що друге заперечення (синтез) знімає протилежності тези і антитези (Ця подія і випадкова, і не випадкова).
Зміст — категорія філософії, те, що підлягає “формуванню” — елементи (складові) певної системи (форми). В процесі пізнання відбувається формалізація змісту (переведення його в графіки, формули).
Знак — предмет, який для людини заміщує інший предмет. Завдяки знакам отримується, зберігається і передається інформація.
Значення — зміст, пов'язаний з певними знаками, зокрема з мовними виразами.
Ідеал (фр idea — поняття, уявлення) — взірець досконалості, який є орієнтиром діяльності людини.
Ідеалізація — один з методів наукового пізнання, який полягає в абсолютизації певних властивостей предметів і перетворення їх в ідеальні об'єкти, наприклад, абсолютно чорне тіло тощо.
Ідеалізм — напрям у філософії, який первинним вважає ідеальне начало—Бога, дух, розум тощо. Згідно з І. духовна субстанція є творцем світу Відрізняють об'єктивний (Платон, Гегель) і суб'єктивний (Берклі, Мах) ідеалізми.
Ідеальне — протилежне матеріальному. До сфери ідеального відносяться поняття, цінності, ідеї, Бог. Матеріальні речі характеризуються речовинністю, просторовістю, часовістю причинністю, ідеальне позбавлене цих рис. Відношення між ідеальними предметами засноване на логічності
Ідеологія — сукупність поглядів нації, класу, суспільної групи на їх місце в світі, на розвиток історії та ін. І. подібна світській релігії, вона цементує соціальну одиницю, підносить її у власних очах.
Іманентний (лат immanens — властивий, притаманний чомусь) — внутрішньо притаманний предметам або явищам, той, що випливає з їх природи, напрям у філософії, який проголошує об'єктивний світ іманентним (внутрішнім) змістом свідомості суб'єкта.
Індетермінізм (лат in — не) — заперечення детермінізму, причинності.
Індивідуалізм — тип світогляду, сутність якого є абсолютизація позиції окремого індивіда в його протиставленні суспільству.
Індукція (лат inductio — наведення) — логічний умовивід від часткового одиничного до загального.
Інструменталізм — різновид прагматизму прибічники якого вважають свідомість (за Дьюі, інтелект) одним із засобів пристосування до мінливих умов середовища, а тому логічні поняття, ідеї, наукові закони, теорії —лише інструменти (звідси й назва), знаряддя, “ключі до ситуації”, “плани дії”.
Інтеграція (лаг integratio — відновлення) — момент розвитку, який полягає в поєднанні розрізненого в ціле.
Інтенція (лат intentio — стремління) — спрямованість акту свідомості на певний предмет. Наприклад, у сприйманні дерево, будинок, в міркуванні — числа, в фантазії — русалки і т. ін.
Інтерсуб'єктивний —такий, що існує лише в межах взаємодії суб'єктів. Інтерсуб'єктивними є, наприклад, моральні чи правові норми вони не суб'єктивні і не об'єктивні.
Інтроспекція (лат. introspectare —дивитися в середину) — спостереження за перебігом власних психічних процесів. Один з допоміжних методів пізнання в психології.
Інтуїтивізм— течія у філософії, яка абсолютизує роль їнтуіції в пізнанні (Шопенгауер, Бергсон).
Інтуїція (лат intueri —уважно дивлюсь) — безпосереднє схоплення сутності предмета. В основі I вроджена здатність (талановитість), тривалий досвід, які допомагають осягнути сутність явища, опускаючи опосередковані ланки.
Ірраціоналізм — вчення, згідно з яким основою світу є щось нерозумне (воля, інстинкт), а джерелом пізнання інтуїція, почуття.
Істина — адекватне відтворення дійсності в пізнанні, відповідність знання дійсному стану речей (див. конвенціоналізм і прагматизм). Гегель вважав, що I є системою знання, яка постійно перебуває в розвитку. Звідси поняття абсолютної (повної) і відносної (неповної) істини. Інші філософи не сприймають цієї концепції істини.
|
|
|
