Реферати статті публікації

Перспективи розвитку українського фондового ринку фахівці оцінюють по-різному. Іноземні інвестори, не дочекавшись споді-ваного зростання ринку, втрачають інтерес та залишають його. Так, наприкінці 2000 р. ліквідувала дочірню компанію в Києві міжнародна компанія «Wood company», яка однією з перших (ще 1996 р.) почала працювати з українськими акціями [93]. Про від-плив іноземного капіталу з ринку цінних паперів, який розпочав-ся ще наприкінці 1998 р., свідчить і аналіз платіжного балансу України. Так, чисте розміщення корпоративних цінних паперів у третьому кварталі 1999 р. зменшилося у вісім разів проти відпо-відного періоду попереднього року і дорівнювало лише 6 млн дол. Від’ємне сальдо за статтею «Портфельні інвестиції» у цей період становило 43 млн дол., у т. ч. за статтею «Вітчизняні цінні папе-ри» — 36 млн дол. [42, с. 15]. Несприятливі тенденції тривали і протягом 2000 р., адже за статтею «Портфельні інвестиції» від’ємне сальдо у першому кварталі досягло 483 млн дол., у т. ч. за стат-тею «Вітчизняні цінні папери» — 479 млн дол. [19, с. 35].
Вітчизняні аналітики складають оптимістичніші прогнози. Так, зростання ПФТС-індексу на 42,1 % у 2000 р. вважається не-поганим результатом з урахуванням темпів девальвації гривні (4,2 %), хоч це і менше ніж у 1999 р, коли індекс зріс на 81,2 %, але й темпи девальвації гривні досягли 52,2 % [93, с. 34]. Позити-вні зрушення спостерігаються в динаміці макроекономічних ін-дикаторів. Зростання внутрішнього валового продукту (ВВП) у 2000 р. становило 5,4 %, приріст промислового виробництва — понад 12 %, девальвація гривні була найнижчою за останні три роки — всього 4,2 %, а в 2001 р. почалася ревальвація, суттєво зріс обсяг експортних операцій, зокрема, приріст експорту в Ро-сію за рік перевищив 40 % [24, с. 23]. У 2000 р. розроблено Про-граму розвитку фондового ринку України на 2001—2005 рр., спрямовану на його лібералізацію, зокрема на послаблення опо-даткування операцій із цінними паперами.
У 2001 р. позитивні макроекономічні тенденції збереглися. Так, темпи зростання внутрішнього валового продукту були до-сить високими і становили 9,1 % (за перше півріччя 2001 р.), а темпи інфляції, навпаки, рекордно низькими — 5,3 %. Це спону-кало уряд до перегляду прогнозованих рівнів макроекономічних індикаторів. Зокрема, прогнозний рівень зростання ВВП було збільшено з 4 % до 6,2 %, показник рівня інфляції знижено з 13,6 % до 12,3 %, а середньорічний валютний курс гривні — з 5,75 до 5,48 гривень за долар США [23, с. 42]. Тривало зниження відсоткових ставок за кредитними операціями: на міжбанківсь-кому ринку в середньому до 20 %, на небанківському — 30 % (станом на липень 2001 р.). Це робить привабливішими цінні па-пери, адже їх внутрішня вартість зростає за умови зниження від-соткових ставок на ринку.
У 2001 р. банки почали виявляти активність на ринку держав-них облігацій, що пов’язано насамперед із запровадженням Національним банком України таких механізмів, як щоденне прове-дення операцій РЕПО (продаж держоблігацій із зобов’язаннями їх зворотного викупу в будь-який момент) та рефінансування комерційних банків виключно під заставу держоблігацій. За перше пів-річчя 2001 р. обсяг вторинного ринку процентних облігацій внут-рішньої позики (операцій з купівлі-продажу та операцій РЕПО) перевищив 1 млрд грн. [23, с. 41]. Нагадаємо, що в 2000 р. для реструктуризації боргу перед НБУ на суму 10 млрд грн. Мініс-терством фінансів було випущено процентні облігації внутрішньої позики (ПОВДП) номіналом 1000 грн. із термінами обігу від 16 до 124 міс. та купоном, що давав 18,86 % доходу. На той час це була досить низька дохідність, адже темпи інфляції у 2000 р. ста-новили 25,8 %. Ще менш привабливо ці інструменти виглядали на вторинному ринку, оскільки на тендерних РЕПО-аукціонах, які проводилися НБУ, їх дохідність сягала лише 13,5 %.
Ситуація суттєво поліпшилася у 2001 р., адже встановлена Мініс-терством фінансів на цей період відсоткова ставка за ПОВДП (17,01 за умови реальних темпів інфляції (5,3 була цілком прийнятною для інвесторів. Щоправда, активізацію банківської діяльності на ринку держоблігацій фахівці не схильні пов’язувати з відновленням довіри до цих інструментів. Так, О. Береславська зазначає: «Не можна стверджувати, що до значних обся-гів вторинного ринку держоблігацій спонукало зростання довіри та інтересу до паперів уряду. Це пов’язано з тим, що НБУ з квітня поточного року проводить рефінансування комерційних банків виключно під заставу облігацій» [23, с. 41]. Із цим важко не по-годитися. Дані про обсяги рефінансування (квітень — 346 млн грн., червень — 512 млн грн.) свідчать, що комерційні банки до-сить активно використовують цей механізм, що й спонукає їх до поступового збільшення обсягів ПОВДП у своїх портфелях. Так, за 9 місяців 2001 р. вкладення банків у цінні папери збільшилися на 54,7 %, і становлять 7,1 % в структурі активів. У цілому назва-ні тенденції дають підстави сподіватися на дальше поліпшення інвестиційного клімату та збільшення українського ринку цінних паперів.
Але поки що внутрішній фондовий ринок перебуває на етапі становлення, а з цього логічно випливає той факт, що незважаю-чи на різноманітність сучасних теорій та методів інвестиційного аналізу, далеко не всі з них можуть бути використані для оцінки цінних паперів в Україні. Більшість запропонованих зарубіжними вченими методик потребують перевірки, адаптації, коригування, адже їх орієнтовано на високоліквідний ринок з мінімальним регу-ляторним впливом. Умови функціонування вітчизняного фондового ринку суттєво відрізняються від світових, і це не може не позначати-ся на динаміці ринкових індикаторів. Тому досить часто фактичний розвиток подій і зміни окремих показників на внутрішньому фондо-вому ринку відхиляються від теоретично обґрунтованих.
Значні труднощі як теоретичного, так і практичного характеру спричиняє адекватне визначення безризикової ставки відсотка (про що йшлося вище), яка застосовується в більшості аналітич-них моделей, розроблених зарубіжними вченими для визначення вартості цінних паперів. У методичному аспекті важливим пози-тивним зрушенням щодо встановлення ринкових орієнтирів від-соткових ставок є рішення НБУ про визнання ставки КІВОR (Kyiv Interbank Offer Rate) нормою альтернативної дохідності ін-вестицій та використання її як бази для розрахунку теоретичної вартості цінних паперів в Україні [148].
Ставка КІВОR — це середньозважена ставка міжбанківського кредитування, що розраховується незалежним аналітичним агентством і має різні значення для різних строків дії. Згідно з мето-дикою, запропонованою НБУ для розрахунку резерву на від-шкодування можливих збитків банків від операцій із цінними папе-рами, КІВОR є показником ринкової норми дохідності для обчис-лення збитків унаслідок втрачених можливостей, а отже, може роз-глядатися як ринковий індикатор ставки відсотка й використовуватися в процесі аналітичних досліджень фінансово-го ринку.
Інвестиційна діяльність учасників фондового ринку в більшості країн світу регламентується органами нагляду, а для банків допов-нюється ще й регуляторними вимогами центральних банків. Зро-зуміло, що це відбивається на прийнятті інвестиційних рішень та формуванні портфеля цінних паперів банку. Для українських бан-ків у цьому сенсі важливими є два аспекти: установлення нормати-вів інвестування та формування обов’язкового резерву на відшко-дування можливих збитків від операцій із цінними паперами.
Норматив інвестування характеризує використання капіталу банку для придбання акцій, корпоративних боргових зобов’язань, вкладень в асоційовані та дочірні компанії (часток, паїв). Згідно з вимогами НБУ, які були чинними до 2002 р., сумарна величина цих інвестицій не повинна перевищувати 50 % капіталу банку [69]. Слід зазначити, що виконання нормативу інвестування не завдавало українським банкам особливих труднощів, оскільки корпоративний сегмент фондового ринку є не дуже різноманіт-ним, а ризик емітентів — досить високим. Так, на 01.01.2001 р. співвідношення обсягу портфеля цінних паперів та балансового капіталу в системі комерційних банків становило 29,6 %, а спів-відношення капітальних вкладень і банківського капіталу — ли-ше 2,2 %. Із цього випливає висновок, що норматив інвестування реально не впливає на діяльність комерційних банків на фондо-вому ринку.
У новій Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні [70, розд. VII] встановлено обмеження та нормативні вимоги до інвестиційної діяльності комерційних банків. Зокрема, банки мають право здійснювати прямі інвестиції за рахунок вла-сних коштів і від власного імені лише на підставі письмового до-зволу НБУ. Такий дозвіл не потрібен у тому разі, якщо: сума ін-вестицій становить не більше 5 % регулятивного капіталу банку; юридична особа, у діяльність якої інвестуються кошти, веде дія-льність виключно з надання фінансових послуг; регулятивний капітал банку повністю відповідає вимогам, установленим НБУ.
Норматив інвестування в цінні папери окремо за кожною установою (Н11) визначається як відношення величини коштів, які інвестуються на придбання акцій (паїв, часток) окремо за ко-жним емітентом, до регулятивного капіталу банку. Нормативне значення не може перевищувати 15 %.
Норматив загальної суми інвестування (Н12) визначається як відношення суми коштів, що інвестуються (придбання акцій та інших цінних паперів з нефіксованим прибутком будь-якої юри-дичної особи в портфелях банку на продаж та на інвестиції, а та-кож вкладення в асоційовані та дочірні компанії), до регулятив-ного капіталу банку. Нормативне значення не перевищує для універсальних банків — 60 %, для клірингових — 10 %, для інве-стиційних — 90 %.
Як бачимо, нормативи інвестування спрямовано на реалізацію такого методу зниження ризиків, як диверсифікація. На нашу ду-мку, у разі раціонального підходу банків до формування своїх портфелів цінних паперів ці вимоги не впливатимуть негативно на їхню інвестиційну діяльність.
Щодо обмежень, пов’язаних із формуванням обов’язкового резерву на відшкодування можливих збитків від операцій із цін-ними паперами, то тут ситуація складніша. Призначення такого резерву полягає в компенсації реалізованих інвестиційних ризи-ків [148]. Тому логічно формувати резерв з огляду на величину можливих збитків за тими цінними паперами, які включено до банківського портфеля. І тут постає проблема адекватної оцінки ризиків, адже в процесі аналізу можуть бути застосовані різні підходи та методики.
У міжнародній практиці розроблено кілька методів оцінюван-ня якості цінних паперів. Серед найпоширеніших — фундамен-тальний і технічний аналіз, статистичні прийоми оцінки ризиків, комплексні методики визначення інвестиційних рейтингів еміте-нтів, що подаються відомими рейтинговими агентствами [27; 28; 83; 105; 106; 111; 118; 122; 130; 144; 210]. За умов вітчизняного ринку можливості застосування банками цих підходів суттєво обмежені.
Щодо методів оцінки ризику, то найпопулярнішими залиша-ються статистичні. Але одержати за допомогою цих методів достовірні результати щодо українських цінних паперів досить проблематично, оскільки переважна більшість емітентів тільки-но виходить на ринок, а тому історичної інформації про їхню діяльність та котирування їхніх акцій просто нема. У цьому зв’язку зазначимо, що для отримання надійних оцінок необхідно проаналізувати інфо-рмацію про динаміку ціни цінного папера за 20—30 років (щомісяч-ні або принаймні щоквартальні дані), а мінімальний період стано-вить не менше 36 місяців. Брак такого масиву даних спричиняється до того, що з переважною більшістю цінних паперів пов’язується досить високий ризик. Фактично, за умов вітчизняного фондового ринку можуть бути застосовані лише методи фундаментального аналізу, які базуються на результатах макроекономічного та галузе-вого аналізу, а також передбачають проведення аналізу фінансового стану емітента та прогнозування ціни конкретного виду цінних па-перів, на що і звертають увагу науковці [13, с. 228].
Слід зазначити, що оскільки більшість цінних паперів, які пе-ребувають в обігу на внутрішньому ринку, не мають регулярних котирувань (а отже, і об’єктивної ринкової оцінки), то для визна-чення їхньої теоретичної вартості спираються на принцип обач-ності. На практиці це означає, що багато цінних паперів у порт-фелях українських комерційних банків потребують створення значних резервів. Такий обережний і навіть консервативний під-хід НБУ спрямовано передовсім на захист самих банків від мож-ливих значних втрат, пов’язаних з високою ризикованістю вітчиз-няних емітентів.
Необхідність формування значного за обсягами резерву суттє-во стримує активність комерційних банків на фондовому ринку [99]. Натомість інших інституційних інвесторів такими обмежен-нями не обтяжено, а отже, умови конкуренції стають неоднако-вими. Так чи інакше, а необхідність створення резерву спонукає банки вже в процесі прийняття управлінського рішення щодо цінного папера аналізувати не лише дохідність, а й пов’язані з цим рішенням інвестиційні ризики. Отже, усі названі чинники впливають на формування стратегії управління портфелем цін-них паперів кожного комерційного банку, а інвестиційні рішення обґрунтовуються в процесі аналітичних досліджень.
Розгляньмо методичні засади аналізу таких основних характе-ристик банківського портфеля цінних паперів, як дохідність і ри-зик, а також їх співвідношення. Аналітичний процес складається з таких етапів:
• аналіз очікуваної дохідності портфеля;
• оцінка портфельного ризику;
• аналіз ефективності управління портфелем, у процесі якого оцінюється рівень компенсації взятих на себе інвестором ризиків величиною одержаних ним доходів.
На першому етапі об’єктом аналізу є показники дохідності банківського портфеля цінних паперів. Банківський портфель цінних паперів — це сукупність усіх придбаних та отриманих ба-нком цінних паперів, право на володіння, користування та розпо-рядження якими належить банку [148]. Фінансові інвестиції пе-редбачають одержання доходів від вкладення капіталу в цінні папери: облігації, акції, векселі, паї, частки тощо. Доходи формуються за рахунок отримання дивідендів, процентів, дисконтів, торговельних та комісійних доходів. Згідно з нормативними ви-могами НБУ портфель цінних паперів українських банків поділя-ється на портфель на інвестиції та портфель на продаж. Такий поділ має на меті передовсім диференціацію методичних підхо-дів до формування резерву та до бухгалтерського обліку банків-ських операцій із цінними паперами [68].
Портфель на інвестиції формується з фондових інструментів, які придбано банком для утримання їх до строку погашення або для інвестування капіталу на строк понад один рік. Основні до-ходи за цим портфелем банк отримує у формі процентів, дивіде-ндів та капітальних приростів за рахунок зростання ринкової ці-ни. До портфеля на продаж включають цінні папери, придбані на короткий строк (менше одного року) з наміром дальшого пере-продажу та отримання зиску від короткострокових коливань ринкової ціни. У цьому разі доходи банку формуються за рахунок різниці між цінами продажу та купівлі (дисконтів, торговельних та комісійних доходів), хоч протягом періоду зберігання можуть бути отримані ще й процентні чи дивідендні доходи. Зрозуміло, що до банківського портфеля на продаж треба включати лише ті цінні па-пери, які обертаються на активному та високоліквідному ринку.
У цілому, однак, суттєвих відмінностей у методиці аналізу до-хідності цих портфелів немає. Відмінності стосуються насампе-ред підходів до оцінювання інвестиційних ризиків та формування резервів, оскільки портфель на продаж переоцінюють щомісячно на індивідуальній основі, тобто за кожним цінним папером окремо, а портфель на інвестиції — один раз на рік на портфельній основі.
У процесі аналізу портфеля цінних паперів банку застосову-ються абсолютні (дохід) та відносні (дохідність) показники. До-хід портфеля дорівнює сумі доходів, генерованих окремими фі-нансовими інструментами, які включено до його складу. Дохідність — це відносний показник, який у загальному випадку визначається діленням доходів на суму інвестицій. Підкреслимо, що дохідність портфеля цінних паперів, на відміну від його ризи-ку, є адитивною величиною. Середня дохідність портфеля (dp) визначається як середньозважена величина дохідності цінних па-перів, що входять до його складу:
, (6)
де di — дохідність i-ї групи цінних паперів (i = ); Wi — обсяг цінних паперів i-ї групи в портфелі; n — кількість груп цінних паперів у портфелі.
Заведено розрізняти фактичну та очікувану дохідність. У про-цесі ретроспективного аналізу фактичні доходи від операцій із цінними паперами визначаються за даними обліку та звітності. Дохідність портфеля цінних паперів за період обчислюють ді-ленням суми фактичних доходів на середню суму вкладень у цін-ні папери за звітний період. Показники фактичної дохідності мо-жуть бути орієнтиром для визначення доцільності включення тих чи інших цінних паперів до портфеля банку в майбутньому (за умови відносної стабільності ринку).
Очевидно, що аналіз фактичної дохідності портфеля — про-цедура досить проста, яка не потребує значних зусиль, а втім і не дає відчутної користі банку. Значно складнішою проблемою як з теоретичного, так і з практичного погляду є аналіз очікуваної до-хідності портфеля в процесі прогнозування інвестиційної діяль-ності банку. Як випливає з формули (6), для визначення дохідно-сті всього портфеля треба обчислити дохідність кожної окремої групи фінансових інструментів, котрі перебувають у портфелі. Під терміном «група» розуміють «цінні папери емітента однієї емісії та виду в одному портфелі банку» [148]. Група може скла-датися з одного чи більше паперів з однаковими характеристика-ми та властивостями.
Очікувану дохідність цінних паперів можна розрахувати різ-ними способами, які запропоновані в економічній літературі та застосовуються в практичній діяльності. Зрозуміло, що якість прогнозу суттєво залежатиме від вибору методики аналізу. Цей аспект має особливо важливе значення у вітчизняній практиці, адже показники очікуваного (оцінного) доходу та розрахункової вартості цінного папера характеризують не лише дохідність портфеля, а й використовуються для оцінки міри зниження вар-тості цінних паперів, з огляду на яку формується резерв для від-шкодування можливих збитків банків. Звертаючись до теоретич-них засад інвестиційного аналізу, почнемо з визначення термінології, оскільки в сучасній економічній літературі та нормативних документах іноді вживаються різні терміни стосов-но ідентичних понять та економічних категорій.
Цінні папери мають кілька характеристик, серед яких найваж-ливішими є ринкова ціна (р), внутрішня (теоретична або розра-хункова) вартість (v), ставка дохідності та інвестиційний ризик. Досить вдало і коректно, на наш погляд, зміст цих понять сфор-мулював В. В. Ковальов [79, с. 200].
Ринкова ціна — це задекларований показник, що об’єктивно існує на ринку і відображається у відповідних котируваннях цін-ного папера. Ринкова ціна складається під впливом взаємодії по-питу та пропонування і є індикатором інвестиційної привабливо-сті цінного папера. Очевидно, що в будь-який момент часу для певного цінного папера на ринку існує лише одна ціна. Зазначи-мо, що в інструктивних документах НБУ в цьому значенні вжи-вається термін «ринкова вартість цінного папера» [148].
Внутрішня вартість є розрахунковим показником, а тому за-лежить від аналітичної моделі, на базі якої проводяться обчис-лення. Унаслідок цього в будь-який момент часу цінний папір може мати кілька значень внутрішньої вартості, причому теоре-тично їхня кількість дорівнює кількості учасників ринку, які про-водять цей аналіз. Отже, оцінку внутрішньої вартості позначено певним елементом суб’єктивізму. В інструктивних документах НБУ внутрішня вартість називається «розрахунковою ринковою вартістю цінного папера» [148]. Уважаючи ці назви дещо громіз-дкими, надалі ми вживатимемо терміни — (ринкова) ціна та (внутрішня або теоретична) вартість.
Ринкова ціна та внутрішня вартість часто не збігаються, адже кожен інвестор має свої міркування щодо внутрішньої вартості цінного папера, покладаючись на суб’єктивні очікування майбут-ніх доходів та на результати власного аналізу. Під час аналізу співвідношення ринкової ціни та внутрішньої вартості визнача-ється доцільність тих чи інших управлінських рішень щодо конк-ретного цінного папера. Якщо внутрішня вартість цінного папе-ра, розрахована потенційним інвестором, вища за поточну ринкову ціну, то такий папір вигідно в даний момент придбати, оскільки він недооцінений на ринку. Якщо ж з погляду конкрет-ного учасника ринкова ціна цінного папера вища за його внутрі-шню вартість, то немає сенсу купувати цей інструмент. Водночас таке співвідношення ціни та вартості вказує на те, що склалася ситуація для вигідного продажу даного цінного папера, якщо він уже є в портфелі інвестора.
Якщо ринкова ціна та внутрішня вартість цінного папера збі-гаються, то це означає, що проведення операцій спекулятивного характеру (для одержання доходу від різниці між ціною продажу та купівлі) навряд чи доцільне. Крім того, слід зазначити, що показ-ник теоретичної вартості використовується і в тому разі, коли цін-ний папір не обертається на ринку, а отже, не має ринкової ціни.
У процесі аналізу та бухгалтерського обліку цінних паперів використовуються й інші вартісні показники, які характеризують конкретний цінний папір: номінал (номінальна вартість), собівартість та справедлива вартість. Номінал — це задекларована вар-тість цінного папера, зазначена на його бланку. Для боргових цінних паперів номінал показує суму боргу, яку емітент зобов’язується повернути під час погашення, і котра служить базою для нарахування процентів. Номінал пайових паперів (титулів влас-ності) характеризує частку статутного капіталу, яка припадала на одну акцію в момент випуску (в процесі дальшого обігу цей по-казник зазвичай втрачає своє значення).
Собівартість цінного папера включає ціну придбання, комі-сійні винагороди, мито, податки, збори, обов’язкові платежі та інші витрати, безпосередньо пов’язані з придбанням цінних па-перів [68].
Згідно з МСБО 32 справедлива вартість фінансових інстру-ментів — це сума, за якою можна обміняти інструмент чи пога-сити заборгованість в операціях між обізнаними, заінтересова-ними та незалежними особами [114, с. 540]. Для цінних паперів, які обертаються на активному ринку, за справедливу вартість бе-реться ринкова ціна з урахуванням витрат трансакції. Для визна-чення справедливої вартості інших цінних паперів можна корис-туватися різними методами та аналітичними моделями.
Очевидно, що методи оцінювання внутрішньої вартості цінно-го папера залишаються одним з найскладніших та найпроблема-тичніших питань інвестиційного аналізу, адже саме цей показник служить орієнтиром для прийняття управлінських рішень під час формування портфеля. У сучасній економічній науці запропоно-вано різні підходи до визначення внутрішньої вартості фінансо-вих інструментів. Найпоширенішими є фундаменталістський і технократичний підходи, а також теорія «блукання навмання» [13, с. 227—229; 79, с. 201].
За фундаменталістського підходу внутрішня вартість цінного папера оцінюється за допомогою дисконтування майбутніх над-ходжень за ним. Для прогнозування цих надходжень аналізують макроекономічні та галузеві чинники, фінансовий стан емітента та моделюють рух ціни цінного папера. В економічній літературі цей напрям досліджень відомий під назвою фундаментального аналізу [105].
Технократичний (або технічний) підхід засновано на аналізі динаміки ринкових цін цінного папера за минулі періоди та обся-гів фондових операцій з його купівлі-продажу. Внутрішня вар-тість визначається через екстраполяцію результатів статисти-чного аналізу історичних даних щодо варіабельності ринкової ціни цінного папера. Для отримання реалістичних оцінок не-обхідно сформувати значний за обсягом масив інформації що-до цінової динаміки на ліквідних ринках, де присутня значна кількість учасників, а операції здійснюються регулярно і в значних обсягах [13, с. 228]. Це практично унеможливлює за-стосування методів технічного аналізу в сучасній вітчизняній практиці.
Теорія «блукання навмання» виходить з того, що зміни і внут-рішньої вартості, і ринкової ціни цінного папера передбачити неможливо, а всю релевантну інформацію щодо нього вже врахо-вано в його поточній ринковій ціні. Зрозуміло, що ця теорія може бути застосована лише щодо інструментів, які мають активний і високоліквідний ринок. У цьому зв’язку зауважимо, що за сучас-них умов фінансової глобалізації застосування цих прийомів не-рідко не дає задовільних результатів і дедалі більше учасників фондових ринків визнають, що «традиційні методи прогнозуван-ня — технічний та фундаментальний аналіз — перестають діяти» [121, с. 26].
І все ж на практиці найчастіше використовують фундамента-лістську теорію, а на вітчизняному ринку вона залишається поки що і єдино можливою. Зокрема, цей підхід використано Націона-льним банком України для оцінки інвестиційних ризиків у про-цесі формування обов’язкового резерву на відшкодування мож-ливих збитків банків від операцій із цінними паперами. Так, методика визначення внутрішньої вартості цінних паперів передбачає два етапи [148]:
• аналіз дисконтованих у часі майбутніх грошових потоків на підставі реальної оцінки обсягу та часу виникнення таких потоків і ставки дисконту, що відповідає нормі дохідності альтернатив-них інвестиційних проектів із близьким строком дії та рівнем ри-зику (фактор ризику фондового ринку);
• аналіз фінансового стану та результатів роботи емітента (фактор ризику емітента).
Як зазначалося, у міжнародних стандартах обліку та звітності теж рекомендовано спиратися на метод теперішньої вартості для визначення справедливої вартості інструментів, що не мають ринкової ціни. Отже, запропонований у стандартах підхід збігається, по суті, з методами фундаментального аналізу внутрішньої вар-тості цінних паперів, а також з методикою, розробленою НБУ. Узагальнюючи, можемо висновувати, що внутрішня вартість цін-ного папера є однією з найважливіших його характеристик і ви-користовується:
• для прийняття управлінських рішень щодо купівлі чи про-дажу цінних паперів;
• визначення справедливої вартості цінного папера, що є в портфелі банку;
• коригування балансової вартості цінних паперів та форму-вання резерву на відшкодування збитків банку.
Розгляньмо методику фундаментального підходу до визна-чення внутрішньої вартості різних видів цінних паперів. Беручи загалом, поточна внутрішня вартість цінного папера дорівнює сумі дисконтованих грошових потоків, які надійдуть до його вла-сника протягом періоду зберігання. Розрахунок здійснюють за моделлю, запропонованою 1938 р. Дж. Вільямсом [79, с. 202]:
, (7)
де v — внутрішня вартість цінних паперів; CFi — очікуваний грошовий потік за цінним папером в i-й період ( ); d — ста-вка дисконту.
При цьому слід звернути увагу, що модель виходить із при-пущення про капіталізацію отриманого доходу під ставку диско-нтування. Якщо такої можливості нема або капіталізація доходів не планується інвестором, то модель не буде реалістичною. Як випливає з моделі (7), внутрішня вартість цінного папера зале-жить від трьох чинників:
■ очікуваних грошових надходжень;
■ тривалості періоду обігу цінного папера (або періоду про-гнозування для безстрокових інструментів);
■ ставки дисконтування.
Зазначимо, що перші два чинники визначаються властивостя-ми конкретної групи цінних паперів і достатньо регламентовані. Третій чинник — ставку дисконтування — інвестор вибирає самостійно, виходячи із власних міркувань, доступних (мож-ливо лише йому) альтернативних напрямів інвестування або інших ринкових індикаторів. Прийнятна ставка дисконтування може дорівнювати: відсотковій ставці за банківськими депо-зитами; ставці дохідності за іншими фінансовими інструмен-тами з таким самим рівнем ризику; сумі безризикової ставки (як правило, за казначейськими зобов’язаннями уряду) та пре-мії за ризик.
Усі ці підходи (або будь-який з них) банк може використати в процесі інваріантного аналізу або імітаційного моделювання. Але для визначення розрахункової вартості цінного папера (з

Ви переглядаєте статтю (реферат): «МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ АНАЛІЗУ БАНКІВСЬКОГО ПОРТФЕЛЯ ЦІННИХ ПАПЕРІВ» з дисципліни «Аналіз банківської діяльності: сучасні концепції, методи та моделі»

Реферати та публікації на інші теми:

ФОРМИ, ВИДИ ТА ФУНКЦІЇ КРЕДИТУ Визначення потреби в інвестиціях та вартості капіталу Історизми, архаїзми, неологізми і фразеологізми Отдача огнестрельного оружия Ліквідність балансу позичальника. Показники, що характеризують фі...