ДИПЛОМНІ КУРСОВІ РЕФЕРАТИ

Статистика






Онлайн всего: 10
Гостей: 10
Пользователей: 0



ИЦ OSVITA-PLAZA

Бібліотека - Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності

Пошук по сайту

 

Пошук по сайту

Головна » Бібліотека - Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 ...

3. Вибір матеріального права, згідно з яким буде розглядатися спір.
4. Межі дії арбітражного застереження. В деяких країнах не визнається дія арбітражного застереження відносно спорів, які виникнуть у майбутньому, якщо тільки це прямо не передбачено в угоді про розгляд спору. В деяких країнах визнається сила тільки таких угод, у яких мова йде про конкретні події, наприклад, "розбіжності, що можуть виникнути з приводу даної угоди". В договорі чітко повинно бути передбачено, які саме дії сторони будуть розглядатися як відмова від права застосовувати арбітражне застереження (арбітражна угода). Якщо сторони хочуть, щоб перед розглядом справи в третейському суді була задіяна процедура доарбітражного врегулювання, бажано згадати про це в договорі.
5. Вибір арбітрів.
6. Оплата третейського суду за розгляд спору, розподіл витрат (наприклад, витрат на оплату послуг адвокатів) між учасниками.
7. Мова, якою буде розглядатися спір.
8. Характер розгляду справи. Наприклад, у Китаї слухання таких справ носить привселюдний характер, в інших країнах воно закрите. В деяких державах розгляд справи в третейському суді не може продовжуватися довше визначеного терміну, після якого вважається, що повноваження третейських суддів (арбітрів) закінчилися. В багатьох випадках сторони можуть бути представлені адвокатами.
9. Процедура, якої мають дотримуватись арбітри. В деяких третейських судах склався звичай розглядати спори шляхом розгляду документів, без слухань. В інших третейських судах спори розглядаються й усно, зокрема, проводиться опитування свідків, експертів тощо.
10. Чи мають арбітри право розглядати спір ex aequo et bono (виходячи зі своїх уявлень про принципи добра і справедливості).
11. Необхідно передбачити в договорі, що третейський суд повинен винести рішення в справі, якщо тільки сторони не вирішать спір мирно. В різних країнах існують різні підходи до рішення третейського суду:
- в одних прийнято, щоб рішення містило об'рунтування, в інших не склалося такого звичаю;
- в деяких країнах для винесення рішення необхідна одноголосність арбітрів;
- в деяких країнах склався звичай, згідно з яким сторона, що програла, сплачує всі арбітражні витрати (включаючи витрати на оплату послуг адвоката, вартість роботи стенографістів, витрати на використання устаткування, вартість послуг експертів). Рішення повинно бути настільки остаточним і обов'язковим для сторін, наскільки це дозволяє право країни суду. При цьому варто зауважити, що в деяких країнах державні суди мають право переглядати деякі питання матеріального права, а в деяких також і питання факту і процесуального права.
12. Чи впливає недійсність окремих положень арбітражної угоди на дійсність угоди в цілому.
13. В яких випадках можна вважати, що ще не вичерпані процедури "мирного" позасудового врегулювання спору (посередництво, переговори тощо).
У більшості країн договори про передачу майбутнього спору на розгляд третейського суду мають силу. Це означає, що:
- інша сторона спору не може у випадку його виникнення відмовитися від розгляду в третейському суді;
- суд, на прохання будь-якої зі сторін, повинен передати спір, відносно якого діє арбітражна угода (застереження), до третейського суду.

12.4. ВИКОНАННЯ ІНОЗЕМНИХ СУДОВИХ РІШЕНЬ

Виконання рішень іноземних державних судів. Не виключено, що рішення, винесене судом, повинен виконувати суд іншої країни. В міжнародній практиці склалося два механізми виконання іноземних судових рішень:
1) безпосереднє застосування іноземних судових рішень. У рамках такої процедури суд країни А приймає рішення про те, що рішення суду країни Б підлягає обов'язковому виконанню в країні А, так ніби воно було винесено судом країни А. Цей механізм зустрічається нечасто;
2) визнання іноземних судових рішень. У рамках такої процедури відбувається наступне:
а) суд країни А вирішує, що, оскільки справа вже розглянута судом країни Б, її не потрібно розглядати знову;
б) таке рішення суду є підставою для початку нового судового розгляду в країні А;
в) суд країни А на основі поданого документа про визнання рішення суду країни Б приймає рішення в справі;
г) рішення суду виконується в країні А.
Цей механізм зустрічається частіше, ніж попередній.
Варто мати на увазі, що в деяких країнах іноземні судові рішення взагалі не визнаються, а розглядаються тільки як факт, що має відношення до справи.
Примусове виконання рішень іноземних третейських судів. Торговці, як правило, не схильні звертатися в державні суди, тому що практично жодна країна не визнає рішень іноземних державних судів. Такі судові рішення визнаються тільки в деяких випадках, найчастіше, якщо між відповідними державами укладена угода про це. Така угода, наприклад, була укладена між країнами - членами Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ). Деякі країни визнавали іноземні судові рішення односто-ронньо або за якихось умов. Як правило, щоб бути визнаним, рішення іноземного державного суду мало відповідати певним критеріям.
Є й інші причини, що зробили державні суди "непривабливими" для торговців:
- розгляд у державному суді може призвести до розірвання ділових відносин, до втрати постійних клієнтів і т.ін.;
- при розгляді справи в суді сторони змушені розголошувати будь-яку інформацію, яка стосується справи, в тому числі конфіденційну.
Тому дуже часто торговці вирішують свої спори в третейських судах. Рішення третейського суду в багатьох випадках виконується добровільно. Якщо рішення третейського суду сторона, що програла, не
виконує добровільно, воно підлягає примусовому виконанню через державний суд. Якщо сторона, що програла, знаходиться в тій країні, де було винесене рішення третейського суду, то рішення виконується, звичайно, без ускладнень. Щодо виконання рішень третейських судів, розташованих в інших країнах, то тут могли виникнути труднощі.
Але не у всіх країнах система третейських судів розвивалася однаково. В багатьох державах суди довгий час обережно ставилися до третейських судів і тому намагалися не визнавати рішення будь-яких третейських судів, як вітчизняних, так і іноземних. З іншого боку, законодавча влада багатьох країн ставилася до арбітражу прихильно, і вже наприкінці дев'ятнадцятого - на початку двадцятого століття почали прийматися закони, які вимагають визнавати рішення арбітражних судів. Як правило, рішення мають визнаватися, якщо вони відповідають певним вимогам, наприклад, дотриманню процедурних правил при розгляді спору і т.ін.
Після Другої світової війни практично в усіх країнах державні суди визнають і виконують рішення "вітчизняних" третейських судів. Рішення ж іноземних арбітражних судів, як правило, не виконуються в інших країнах або ж їхнє виконання обумовлене цілим рядом обставин, які у різних країнах не однакові. Такі рішення в більшості випадків здійснюються тільки на основі взаємності, наприклад, відповідно до двостороннього міжнародного договору. Проблема в тому, що далеко не всі країни уклали такий договір.
Конвенція ООН 1958р. про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень. Менеджери, торговці, політики давно прагнули подолати ускладнення в процесі міжнародної торгівлі. Велику роль у спрощенні міжнародної торгівлі відіграла Конвенція ООН 1958 р. "Про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень" (далі в цьому підрозділі - Конвенція).
Основні положення Конвенції:
1. Державні суди в кожній державі - учасниці договору зобов'язані визнавати і виконувати рішення третейських судів будь-якої іншої держави - учасниці договору.
2. Державний суд повинен передати спір у відповідний третейський суд, якщо:
- сторони спору уклали між собою угоду про передачу її спору в третейський суд, і
- хоча б одна із сторін попросить це зробити, і
- зазначений державний суд не дійде висновку, що арбітражна угода не має юридичної сили або втратила силу, або не виконується.
3. Державний суд будь-якої договірної держави зобов'язаний визнавати і виконувати іноземні арбітражні рішення, винесені в інших договірних державах. Державний суд може не визнавати таких рішень тільки тоді, коли:
а) про це просить одна зі сторін спору, для якої винесено рішення, і
- сторона арбітражної угоди була за застосовуваним до неї законом якоюсь мірою недієздатна або ця угода недійсна за законом, якому сторони цю угоду підпорядкували, а за відсутності такої вказівки - за законом країни, де рішення було винесено, або
- сторона, проти якої винесено рішення, не була належним чином сповіщена про призначення арбітра, або про арбітражний розгляд, або з інших причин не могла надати свої пояснення, або
- іноземне арбітражне рішення винесено за спором, який не передбачений або не підпадає під арбітражну угоду або арбітражне застереження в договорі, або містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди або арбітражного застереження в договорі, проте якщо постанови охоплюються арбітражною угодою або арбітражним застереженням, то вони можуть бути відділені від тих, що не охоплюються такою угодою або таким застереженням. Отже, у частині арбітражного рішення, що містить постанови з питань, охоплюваних арбітражною угодою або арбітражним застереженням в договорі, може бути визнано і приведено у виконання, або
- склад арбітражного органу чи арбітражний процес не відповідали договору сторін, або, за відсутності такого, не відповідали закону тієї країни, де мав місце арбітраж, або
- рішення ще не стало остаточним для сторін, або було скасоване, або припинене компетентною владою країни, де його було винесено, чи країни, закон якої застосовано;
б) компетентна влада країни, яка має визнати і привести у виконання рішення, вирішить, що:
- об'єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законами цієї країни, або
- визнання і приведення у виконання цього рішення суперечить публічному порядку цієї країни.
Остання вимога про "публічний порядок" по-різному трактується в різних країнах. Суди деяких країн приймали рішення, у яких поняття "публічний порядок" розуміється вузько і охоплює тільки основні уявлення про мораль і моральність країни суду. У США суди визнавали іноземні рішення, що мали відношення до законодавства США про цінні папери і фондову біржу або антимонопольне законодавство.

Контрольні запитання і завдання
1. Які засоби вирішення міжнародних комерційних спорів ви знаєте?
2. У чому полягає різниця між третейськими судами та арбітражними судами, що діють в Україні?
3. Чому третейські суди більш "популярні" серед торговців, ніж державні?
4. Які головні питання варто згадати в угоді про передачу спору до третейського суду?
5. Що ви знаєте про українське законодавство щодо третейських судів?
6. Які головні юридичні проблеми можуть виникнути при виконанні рішень іноземних державних судів?Які міжнародні угоди націлені на подолання цих проблем ?
7. Які головні положення Нью-Йоркської конвенції про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень ?
Література
1. Боринець С.Я. Міжнародні валютно-фінансові відносини: Підручник. - 3-тє вид., стер. - К., 2001.
2. Энг М.В. Мировые финансы: Пер. с англ. - М., 1998.

Глава 13 Державне управління зовнішньоекономічною діяльністю

Роль права і держави. Обмеження влади держави. Регулювання імпорту. Цілі обмеження імпорту. Засоби обмеження імпорту. Міжнародні зусилля щодо зменшення нетарифних обмежень імпорту. Кількісні обмеження, квоти і ліцензування імпорту. Державні закупки. Стандарти на товари. Митні процедури. Захист вітчизняних виробників від імпорту. Обмеження імпорту. Фінансовий контроль. Регулювання експорту. Ситуація у світі. Регулювання експорту в Україні. Регулювання інвестування. Передача технологій. Створення закордонних підприємств і представництв. Регулювання торгівлі послугами.

13.1. РОЛЬ ПРАВА І ДЕРЖАВИ. ОБМЕЖЕННЯ ВЛАДИ ДЕРЖАВИ

Підприємництво будь-якого виду впливає на господарську діяльність і навіть на суспільну безпеку країни. З іншого боку, підприємствам дуже важко діяти самим, без допомоги держави. Тому держава повинна відігравати велику роль як у розвитку, так і в обмеженні та перевірці кожного підприємництва. Це особливо важливо в міжнародній торгівлі. В історії навіть існували держави, які жили тільки за рахунок торгівлі і для торгівлі (наприклад Фінікія, Венеція, Генуя, міста Ганзейської ліги).
Торгівля спричинила появу багатьох питань міжнародних відносин.
Держава повинна захищати економічні інтереси своїх жителів і підприємств в інших країнах.
З іншого боку, держава зобов'язана стежити за тим, щоб господарське положення в країні поліпшувалося. Вона повинна захищати своїх підприємців і народ від небажаних дій підприємців і торговців інших країн.
Відіграючи таку важливу роль, держава, безумовно, може мати як позитивний, так і негативний вплив.
Часто роль держави в міжнародній економічній діяльності може здаватися тільки обмежувальною, але є історичні приклади, які це заперечують. Держави нерідко знижують митні тарифи. Є навіть приклади (Англія, XIX століття) одностороннього зниження ставок ввізного мита. Незважаючи на це, держави відіграють, головним чином, обмежувальну роль.
Заходи регулювання і контролю стосуються буквально кожної форми торгівлі і кожного етапу її здійснення, наприклад:
- купівля-продаж товарів;
- фінансування і гарантії;
- торгівля послугами;
- передача прав інтелектуальної власності;
- перевезення товарів через кордон.
Акти, що стосуються торгівлі та інших видів підприємницької діяльності, приймають різні органи. Наприклад, в Україні їх видають такі державні органи, як:
- Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції;
- Державна митна служба;
- Національний банк;
- Кабінет Міністрів;
- Верховна Рада.
Як приклад державного втручання у підприємницьку діяльність можна розглянути процес імпорту.
Втручання держави впливає на розвиток процесу імпорту, тобто видозмінює той ряд дій, які необхідно виконати, щоб займатися торгівлею. Адже менеджеру зовнішньоекономічної діяльності, щоб здійснити міжнародну купівлю-продаж товарів за кордон, нерідко потрібно виконати дуже багато різних дій, наприклад:
- провести переговори й укласти угоду (зазвичай такі переговори і укладання угоди відбуваються "на відстані", між "відсутніми", тому на практиці досить часто зовнішньоторговельні операції відбуваються у формі обміну листами, телеграмами, телефонограмами і т.ін.); домовитися з транспортною компанією (або навіть із декількома компаніями). Крім того, під час перевезення виникне необхідність у послугах експедитора (freight forwarding), послугах із транспортного оформлення вантажу;
- застрахувати вантаж (тут у справу вступає страхова компанія);
- забезпечити гарантію платежу, виставити акредитив (у зв'язку з цим необхідно задіяти банк) і т.ін.;
- провезти відповідний вантаж через митницю, провести його митне оформлення (для цього можуть знадобитися послуги митних брокерів або декларантів) тощо.

13.2. РЕГУЛЮВАННЯ ІМПОРТУ

13.2.1. ЦІЛІ ОБМЕЖЕННЯ ІМПОРТУ
Імпорт певних товарів може бути заборонений або обмежений для захисту здоров'я і добробуту споживачів або флори і фауни країни імпорту.
З іншого боку, імпорт можуть обмежувати для досягнення економічних цілей, наприклад, для захисту вітчизняних виробників від конкуренції або для захисту інтересів експортерів з певних країн (за рахунок експортерів з інших країн).
13.2.2. ЗАСОБИ ОБМЕЖЕННЯ ІМПОРТУ
Імпорт можна обмежувати:
- через митні тарифи. Чим вищі митні тарифи, тим вищою, напевно, буде ціна імпортованого товару. Якщо мито буде дуже високим, то це може змусити імпортера відмовитися від ввезення товару в країну. Для імпортера важливо заздалегідь знати всі ставки ввізного мита і своєчасно одержувати інформацію про зміни в ставках ввізного мита. Бажано, щоб всі відомості про імпортні мита, у тому числі про зміни в їхніх ставках, публікувалися заздалегідь, ще до їхнього введення в дію (наприклад, за 60 днів);
- іншими засобами. Ці інші засоби можна об'єднати під назвою "нетарифні обмеження імпорту".
На практиці використовується багато нетарифних засобів, але їх можна звести до кількох типових ситуацій:
1) кількісні обмеження, квоти і ліцензування імпорту;
2) дискримінація іноземних підприємств, які бажають продавати товари (роботи, послуги) для державних потреб;
3) стандарти, в тому числі заходи, націлені на захист здоров'я і життя людей, тварин і навколишнього середовища;
4) митні процедури;
5) виняткові засоби захисту внутрішнього ринку:
* антидемпінг;
* компенсаційні заходи;
* спеціальні заходи.
13.2.3. МІЖНАРОДНІ ЗУСИЛЛЯ ЩОДО ЗМЕНШЕННЯ НЕТАРИФНИХ ОБМЕЖЕНЬ ІМПОРТУ
З кінця Другої світової війни і до сьогоднішнього дня ведуться багатосторонні міждержавні переговори про зменшення тарифних бар'єрів, особливо в торгівлі з розвинутими країнами. Основою для таких переговорів є Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ). Весь цей час тарифні бар'єри поступово зменшувалися. Паралельно зі зменшенням тарифних бар'єрів постійно відбувалося збільшення нетарифних обмежень імпорту.
В рамках ГАТТ було прийнято декілька "кодексів" поведінки держав, спрямованих на зменшення нетарифних заходів обмеження торгівлі, їхнім основним недоліком було те, що в них брали участь далеко не всі члени ГАТТ.
Становище змінилося в 1995 р. В результаті багаторічних переговорів було прийнято рішення про те, що участь у розроблених ГАТТ "кодексах" (текст яких був доопрацьований і доповнений) є умовою членства у Світовій організації торгівлі (СОТ). Крім того, були розроблені нові "кодекси", в яких також необхідно брати участь усім державам, які прагнуть бути членами СОТ. Ці нові кодекси стосуються:
- правил інвестиційної діяльності;
- правил походження товарів;
- інспекції перед відвантаженням;
- захисту прав інтелектуальної власності;
- спеціальних заходів захисту ринку від імпорту.
Головна складність нетарифних бар'єрів - це їх велика кількість. Міжнародні переговори, націлені на їх зменшення, не завжди проходять без ускладнень. В рамках СОТ продовжуються переговори з різноманітних проблем нетарифного обмеження імпорту.
На регіональному і двосторонньому рівні теж укладають міжнародні договори, націлені на зменшення нетарифних заходів обмеження імпорту.
13.2.4. КІЛЬКІСНІ ОБМЕЖЕННЯ, КВОТИ І ЛІЦЕНЗУВАННЯ ІМПОРТУ
Деякі товари підлягають імпортним квотам або кількісним обмеженням.
Законодавство, яке обмежує імпорт, може мати найрізноманітнішу спрямованість. Воно може, наприклад:
- забороняти ввезення товарів;
- обмежувати ввезення у визначені порти;
- обмежувати маршрути перевезення товарів;
- обмежувати місця збереження товарів;
- обмежувати можливості використання товарів.
Такі обмеження можуть ставитися до всіх імпортних товарів, у тому числі до тих, які пересилаються поштою або розміщуються у вільних економічних зонах. Експортеру завжди потрібно переконатися в тому, що його контрагент у країні імпорту надав йому відповідну і вичерпну інформацію, що дозволить підготувати товар до ввезення в країну, в тому числі забезпечити відповідне упакування, маркірування і т.ін., і що імпортер, із свого боку, здійснив всю необхідну підготовку для ввезення товару в країну. Законодавство багатьох країн про зовнішню торгівлю постійно змінюється. Щоб одержати повну і вичерпну інформацію про порядок імпорту, потрібно в деяких випадках консультуватися з компетентними державними органами країни імпорту.
Держави обмежують імпорт різних товарів, наприклад:
1) сільськогосподарської продукції, в тому числі:
- молочної продукції;
- фруктів і овочів;
- живих комах;
- тварин;
- м'ясних продуктів;
- рослинних продуктів;
- домашньої птиці, яєць і похідної продукції;
2) зброї;
3) побутової техніки;
4) ліків;
5) нових лікарських засобів для людей;
6) нових лікарських засобів для тварин;
7) косметики;
8) харчових продуктів;
9) вірусів і токсинів;
10) іноземної валюти, дорогоцінних металів і марок;
11) текстильних виробів, вовни, хутра;
12) товарних знаків, об'єктів авторського права;
13) шкіри і слонової кістки;
14) алкогольних напоїв;
15) транспортних засобів;
16) плаваючих засобів;
17) літаків;
18) інших товарів.
Найчастіше держави просто обмежують кількість товару, яку можна ввезти в країну. Наприклад, у країну дозволяється за рік ввезти тільки 100 тис. т визначеного товару.
Такі обмеження можуть стосуватися:
- всіх імпортних товарів даного виду (глобальні обмеження);
- товарів даного виду, які імпортуються з визначеної країни (локальні обмеження).
Обмеження можуть виступати в двох основних формах:
- кількісні обмеження (назвемо їх нетарифні квоти);
- тарифні квоти.
Коли імпорт товару підлягає кількісним обмеженням (тарифним або нетарифним квотам), щоб ввезти товар, як правило, необхідно одержати ліцензію.
Нетарифні квоти
Уряд країни А може встановити, що в 2002 році в країну А квота на ввезення цукрової тростини становить 100 тис. т. Припустимо, що п'ять підприємств планують ввезти в країну А цукрову тростину (табл. 12).

Хто одержить ліцензію на ввезення у межах нетарифно'! квоти?
У різних державах це питання вирішується по-різному. В одних країнах ліцензію одержує той, хто раніше подав заявку. Якщо таке правило діє в країні А, то зазначені підприємства одержать ліцензії на ввезення:
- підприємство "А" - на ввезення 30 тис. т;
- підприємство "Б" - на ввезення 30 тис т;
- підприємство "В" - на ввезення 30 тис. т;
- підприємство "Г" - на ввезення 10 тис. т.
Підприємство "Д" не зможе в 2002 році ввезти в країну А цукрову тростину.
В інших країнах ліцензію одержує той, хто відповідає якимось іншим вимогам, наприклад позитивний платіжний баланс за попередній фінансовий рік.
Якщо умовою одержання ліцензії є позитивний платіжний баланс підприємства за попередній рік, то ситуація виглядатиме так (табл. 13):

Тарифні квоти
На практиці держави використовують ще один засіб штучного обмеження торгівлі. На той самий товар встановлюються дві різні ставки ввізних мит:
- перша стосується товарів, які ввозяться в рамках так званої квоти. Квота - це максимальна кількість товару, яку можна ввезти в країну протягом року. Квоти звичайно "розподіляються" між імпортерами. Як правило, щоб ввезти товар у межах квоти, необхідно одержати ліцензію на ввезення певної кількості товарів;
- імпортери, яким "не вистачило" встановленої квоти, при імпорті повинні сплатити мито за другим, більш високим тарифом.
Наприклад, уряд країни А встановив, що в 2002 році в країну А квота на ввезення цукрової тростини становить 100 тис. т. Всі товари, "що ввійшли в квоту", при ввезенні оподатковуються митом за ставкою 5 %. Товари, "що в квоту не ввійшли", теж можна ввозити, але ввізне мито для них складає 30 %. Припустимо, що п'ять підприємств побажали ввезти в країну А цукрову тростину (табл. 14).

Хто одержить ліцензію на ввезення у межах тарифної квоти і яке мито доведеться сплатити кожному підприємству?
В різних державах це питання вирішується по-різному: в одних країнах, ліцензію одержує той, хто раніше подав заявку; в інших - той, хто відповідає будь-яким іншим вимогам, наприклад, позитивний платіжний баланс за попередній фінансовий рік.
Якщо в країні А ліцензії видаються тим, хто подав заявки раніше, то зазначені підприємства ввозитимуть товари за такими ставками (табл. 15):

Якщо умовою одержання ліцензії є позитивний платіжний баланс підприємства за попередній рік, то ситуація буде виглядати так (табл. 16):

Тарифні квоти найчастіше застосовуються до сільськогосподарської продукції.
Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ) забороняє державам встановлювати кількісні обмеження імпорту товарів, за винятком деяких особливих випадків, у числі яких значне погіршення платіжного балансу країни імпорту.




1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 ...


Онлайн замовлення

Заказать диплом курсовую реферат

Інші проекти




Діяльність здійснюється на основі свідоцтва про держреєстрацію ФОП