Реферати статті публікації

Починаючи з 21.02.2000 р., в Україні запроваджено режим плаваючого валютного курсу, котрий, на думку фахівців, нині є найприйнятнішим, бо відповідає стану інтеграції України у сві-тову економіку і сприяє збалансуванню попиту на іноземну ва-люту з її пропонуванням [183, с. 8]. Схваленню цього рішення передувала дискусія щодо доцільності запровадження в Україні моделі монетарного устрою «currency board» (валютного прав-ління). Однією із серйозних перешкод на шляху переходу до ре-жиму «currency board» став той факт, що «нерозвинутість ринку похідних інструментів не дає змоги суб’єктам господарювання страхуватися від змін обмінного курсу та відсотків, а отже, спону-катиме їх закладати ці ризики в ціни» [223, с. 10]. Іншою причи-ною є нестабільність фінансового ринку, яка перешкоджає НБУ застосовувати відповідний арсенал інструментів опосередкованого впливу на попит та пропонування іноземної валюти, зокрема та-ких, як операції з цінними паперами на фінансовому ринку.
Загалом запровадження режиму плаваючого валютного курсу свідчить, що в Україні взято курс на поступову лібералізацію си-стеми регулювання валютного ринку, коли проблеми управління валютним ризиком актуалізуються саме на мікрорівні.
Традиційно провідну роль на валютних ринках відіграють ба-нки, активно впливаючи на формування обмінних курсів. Комер-ційні банки здійснюють різноманітні операції з іноземною валю-тою: купівлю та продаж валютних коштів, ведення банківських рахунків у іноземній валюті, надання позик та отримання креди-тів у валюті, депозитні операції з валютою, дисконтування пла-тіжних вимог в іноземній валюті, проведення операцій з валют-ними деривативами і т. ін. [78, с. 15]. Аналіз структури світового та національних валютних ринків свідчить, що міжбанківські операції мають найбільшу питому вагу в обсягах здійснюваних валютних операцій. Це пояснюється насамперед тим, що банки проводять валютні операції не лише власним коштом, але і з до-ручення та коштом своїх клієнтів.
Для банку основною метою проведення власних обмінних ва-лютних операцій є одержання прибутків від різниці між курсами купівлі та продажу валюти. Проводячи валютні операції за раху-нок клієнтів, банк уникає ризику, пов’язаного зі зміною валют-них курсів, на який у такому разі наражається клієнт. Ця обста-вина спонукає банки розширяти спектр пропонованих послуг у сфері валютного обслуговування клієнтів. Останнім часом вони включають не лише укладення угод в іноземній валюті, а й на-дання постійної інформації про кон’юнктуру ринків, консульта-ційні послуги, які стосуються, наприклад, вибору методів страху-вання валютних ризиків або впливу політичних та економічних подій у світі на відсоткові ставки і валютні курси. Прибуток бан-ку від клієнтських операцій формується за рахунок комісійних платежів.
Показовим є той факт, що нині все більше банківських опера-цій з іноземною валютою проводиться з коштами клієнтів, тоді як у 80-ті роки ХХ ст. в структурі валютних операцій великих міжнародних банків переважали власні операції. Таким чином, класифікація банківських валютних операцій на власні та клієнт-ські є доцільною як для аналізу валютного ризику банку, так і для аналізу джерел формування прибутку.
Слід зазначити, що нині на світових товарних і фінансових ринках складається досить непередбачувана ситуація і, за оцін-ками експертів, світ стоїть на порозі глобальної економічної кри-зи. Зокрема дефляційні процеси у світовій економіці вже спричи-нили падіння цін на металопродукцію та товари хімічної промисловості [19, с. 28]. Загрозливого характеру набуває й інфляція доларів США, унаслідок чого їхні власники зазнають суттєвих збитків. Це стосується і комерційних банків України, що в них понад 85 % валютних вкладень розміщено в доларах США , тоді як у банках-нерезидентах таких вкладень значно менше — 62,1 %. Перевищення рівня інфляції в Україні в 2000 р. (25,8 проти темпів девальвації курсу гривні (4,18 свідчить про інфляцію долара та доларових цін.
Отже, проблеми аналізу валютного ризику та пошуку ефектив-них методів управління, адаптованих до вітчизняних реалій, для комерційних банків України стають дедалі актуальнішими. У про-цесі аналізу валютного ризику першим кроком є ідентифікація та визначення величини ризику. Це складне завдання, адже на вели-чину валютного ризику впливають як внутрішні чинники — структура балансу банку, проаналізована з погляду чутливості активів та зобов’язань до зміни валютного курсу, — так і зовніш-ні, зокрема динаміка курсів іноземних валют на ринку. І якщо показники власної валютної позиції банку проаналізувати не-складно, коли відомі характеристики фінансових інструментів, що формують активи і зобов’язання банку в іноземній валюті, то прогнозування динаміки ринкових параметрів є серйозною про-блемою і може бути тільки ймовірнісним.
Показником, який характеризує структуру балансу і викорис-товується для визначення величини валютного ризику, є валютна позиція банку. Валютна позиція визначається співвідношенням між сумою активів і позабалансових вимог у певній іноземній ва-люті та сумою балансових і позабалансових зобов’язань у тій са-мій валюті і може бути відкритою або закритою. Валютна позиція називається відкритою, якщо сума активів у іноземній валюті не збігається із сумою пасивів у тій самій валюті:
VP = АV – LV .
Існують два види відкритої позиції: чиста довга валютна по-зиція (АV > LV) — сума активів і позабалансових вимог в іноземній валюті перевищує суму відповідних пасивів (показник валютної позиції має знак «плюс»); чиста коротка валютна позиція (АV < LV) — сума зобов’язань (балансових і позабалансових) пе-ревищує суму активів у тій самій іноземній валюті (показник ва-лютної позиції зі знаком «мінус»). При цьому слід звернути увагу, що валютна позиція розраховується окремо для кожної іноземної валюти, що входить до мультивалютного портфеля банку.
Якщо суму активів у іноземній валюті врівноважено сумою пасивів у тій самій валюті (АV = LV), то така позиція називається за-критою. У такому разі валютного ризику майже нема, адже зміна курсу однієї валюти щодо іншої однаково позначається як на вар-тості активів, так і на вартості пасивів, тобто зміна валютного кур-су не позначиться на фінансових результатах діяльності банку.
Проблема аналізу цінових ризиків, до яких належить і валют-ний, полягає в тому, що категорія ризикованості пов’язується на-самперед з можливими фінансовими втратами, а отже, логічно вважати ризиком лише ситуацію зниження показників прибутко-вості (недоодержання доходів, збитки, зменшення вартості капі-талу, невиправдане зростання витрат тощо). Проте точно визна-чити, додатним чи від’ємним буде майбутній результат, одержаний від переоцінювання фінансових інструментів за ринковим валютним курсом, не так просто.
Для вимірювання валютного ризику та оцінювання обсягів можливих втрат застосовують такі прийоми, як аналіз сценаріїв, методи імітаційного моделювання, стрес-тестування, статистичні методи, найпоширенішим з-поміж яких є VaR-методологія [191; 232]. Оскільки можливість точного визначення майбутніх змін у валютних курсах існує далеко не завжди, то індикатором рівня валютного ризику, на який наражається банк унаслідок незбалан-сованості структури та обсягів активів і пасивів у іноземній ва-люті, вважають валютну позицію. Саме тому в процесі аналізу валютного ризику основну увагу приділяють методам оцінюван-ня та регулювання валютної позиції банку.
Важливим методичним аспектом проблеми є практика центра-лізованого регулювання валютної позиції вповноважених банків. У загальному випадку учасники валютного ринку мають самі ви-значати той рівень валютного ризику, який вони згодні визнати прийнятним. Але для тих суб’єктів господарської діяльності, фі-нансовий стан котрих зачіпає інтереси значної частини населення і впливає на стан суспільства в цілому, рівень позиційного валю-тного ризику може регулюватися централізовано через установ-лення певних нормативів та вимог. До цієї категорії належать на-самперед комерційні банки.
Такий підхід базується на тому, що банківський бізнес полягає в наданні послуг клієнтам і не повинен включати ризик, не пов’язаний з необхідністю проведення цих операцій. Фактично, банк є посередником між клієнтом і валютним ринком, тому валютну позицію банку необхідно встановлювати на рівні, який забезпе-чує вимоги щодо нормального проведення клієнтських операцій. Утім, хоч банки і мають утримуватись від ризикованих спекуля-тивних операцій, але досить часто вони все ж проводять такі опе-рації, використовуючи сприятливу кон’юнктуру валютного ринку для отримання додаткового (спекулятивного) доходу.
Зазначимо, що практика обмеження валютного ризику комер-ційних банків у різних країнах є різною. Подекуди функцію управління валютними позиціями комерційних банків виконують центральні банки, установлюючи нормативні вимоги щодо їх ма-ксимально допустимого розміру. Наприклад, у Великобританії розраховується норматив достатності капіталу банків для здійс-нення операцій з іноземною валютою [222, с. 33]. В інших краї-нах, наприклад у США, валютна позиція банків централізовано не регулюється, управління нею керівництво банку здійснює са-мостійно, установлюючи ліміти валютного ризику для дилерів рі-зних рангів, але при цьому валютна експозиція банку має бути оголошена на ринку, щоб акціонери і клієнти знали про рівень валютного ризику даної кредитної установи.
В Україні діяльність комерційних банків на валютному ринку регулюється Національним банком України через ліцензування валютних операцій та встановлення обов’язкових нормативів. Починаючи з 1998 р. для контролю за рівнем валютного ризику комерційних банків було запроваджено нормативи відкритої ва-лютної позиції (Н15—Н19) [69], а з 2002 р. — норматив ризику загальної відкритої (довгої/короткої) валютної позиції (Н13), у тому числі норматив Н13-1 — для обмеження ризику загальної довгої валютної позиції і норматив Н13-2 — для обмеження ри-зику загальної короткої валютної позиції банку [70, розд. VIII].
Проаналізуємо проблему управління валютним ризиком з по-гляду чинної в Україні практики обмеження ризику комерційних банків через установлення нормативів. Норматив ризику загаль-ної відкритої валютної позиції (Н13) визначається як співвідно-шення загальної величини відкритої валютної позиції за всіма іноземними валютами у гривневому еквіваленті та регулятивного капіталу банку. Нормативне значення — не більше 35 %. Вели-чина загальної відкритої валютної позиції банку визначається як сума абсолютних величин (без урахування знака) усіх довгих і коротких валютних позицій у гривневому еквіваленті за всіма іноземними валютами. Для цього розраховують валютну позицію окремо за кожною іноземною валютою (щоденно) і за спотовим курсом визначають її еквівалент у гривнях. Суму регулятивного капіталу розраховують за балансом за станом на початок того робочого дня, що передував дню розрахунку нормативів [70]. Норматив ризику загальної відкритої валютної позиції розрахо-вується вповноваженим банком щоденно за формою № 540 «Звіт про відкриті валютні позиції».
Валютний ризик комерційних банків обмежується також через установлення нормативу ризику загальної довгої відкритої валю-тної позиції (Н13-1) — відношення суми всіх довгих валютних позицій до регулятивного капіталу (нормативне значення — не більше 30 та нормативу ризику загальної короткої відкритої валютної позиції (Н13-2) — відношення суми всіх коротких валю-тних позицій до регулятивного капіталу (нормативне значення — не більше 5 %). Усі нормативи ризику валютних позицій контро-люються щоденно, і за кожний випадок порушення нормативів Національний банк України застосовує штрафні санкції (змен-шення нормативного значення відкритої валютної позиції, пись-мове попередження, стягнення штрафів у розмірі неправомірно отриманого прибутку, відкликання ліцензії на проведення валют-них операцій).
Для запобігання можливості валютних спекуляцій з боку ко-мерційних банків НБУ не лише контролює додержання ними встановлених нормативів відкритої валютної позиції, а й суворо обмежує перелік операцій, які банки можуть здійснювати влас-ним коштом [152]. Сукупний вплив обмежень та правил здійс-нення валютних операцій призводить до того, що навіть маючи можливість провести операції з іноземною валютою власним ко-штом на міжбанківському ринку, банки часто відмовляються від цього. Наприклад, виступаючи як покупець валюти, банк зо-бов’язаний сплатити збір на обов’язкове державне пенсійне стра-хування у розмірі 1 % від суми (в гривнях), витраченої на купів-лю валюти, що, як правило, перевищує суму доходу від курсової різниці за зовнішньою та внутрішньою угодами.
Правила валютного регулювання, затверджені НБУ наприкін-ці 1999 р., практично повністю унеможливили проведення спеку-лятивних операцій з валютою. Дилери банків уважають, що для проведення арбітражних операцій ринок став неліквідним, і ди-наміка внутрішнього валютного курсу за таких обставин цілком залежить від кількості заявок на купівлю чи продаж валюти [23]. Загалом система валютного регулювання розвивається в напрямі забезпечення поступового та прогнозованого руху обмінного курсу гривні з орієнтацією валютного ринку на обмеження спекулятив-ної діяльності. Зусилля НБУ, спрямовані на стабілізацію валют-ного курсу, дали свої наслідки, і девальвація гривні у 2000 р. ста-ла найнижчою за останні роки — всього 4,18 %, а в 2001 р. спостерігалася помітна її ревальвація [24, с. 26].
Однак не варто забувати, що централізоване регулювання ва-лютної позиції комерційних банків установленням обов’язкових нормативів НБУ лише обмежує валютний ризик, але ще не озна-чає його цілковитої ліквідації, тому перед банками постійно по-стає завдання аналізу і регулювання величини та виду (довга чи коротка) позицій за різними іноземними валютами. Тому для ко-мерційних банків важливе значення має методика прогнозного аналізу.
Залежність між величиною прибутків (збитків), одержаних у результаті утримання банком відкритої валютної позиції, та зміна-ми валютних курсів на ринку описується аналітичною моделлю:
PV = VP (sp – s), (18)
де PV — прибуток (збиток), отриманий від переоцінювання ва-лютних коштів у зв’язку зі зміною валютного курсу; VP — валютна позиція банку; sp, s — прогнозований та поточний валютні курси відповідно.
Особливістю цієї моделі є наявність чинника невизначеності, пов’язаного з прогнозами ринкової кон’юнктури, зокрема щодо очікуваних значень валютного курсу (sp). Зрозуміло, що прогнози справджуються з певною ймовірністю, тому введення в модель імовірнісних характеристик (імовірність того, що валютний курс досягне прогнозованого значення) дає змогу проводити поглиб-лений аналіз, порівнюючи кілька сценаріїв. У такому разі отри-мують два показники: імовірність настання події та суму можли-вих втрат, яка з нею кореспондується.
Прогнозування валютного курсу — це складний процес, який потребує застосування сучасних технологій, кількісних методів аналізу, високого рівня підготовки кадрів. У процесі прогнозу-вання використовується сучасний аналітичний інструментарій: методики фундаментального та технічного аналізу, теорії цикліч-ного розвитку ринків, зокрема хвилі Елліотта, математичні мето-ди, засновані на застосуванні чисел Фібоначчі та ін. [27; 78]. Аналітики спираються також і на власні міркування щодо зміни форвардних валютних курсів, що дає змогу враховувати й ті чин-ники, які не мають кількісних характеристик.
Якщо валютний ринок не зазнає жорсткого регулятивного впливу чи політичних потрясінь, то задовільні прогнози валю-тного курсу можна одержати, скориставшись теорією паритету відсоткових ставок. Для європейських умов (коли котирування показує кількість валюти за один долар США) короткостроко-вий (до року) форвардний курс валюти розраховується за формулою:
,
де F(C1/C2) — форвардний валютний курс однієї валюти (C1) що-до іншої (C2); S(C1/C2) — спотовий валютний курс; , — від-соткові ставки за відповідними валютами; t — тривалість форва-рдного періоду (у днях); BS — база розрахунку (в днях).
Для розрахунку довгострокових форвардних курсів викорис-товується формула:

де n — тривалість форвардного періоду у роках.
За теорією паритету відсоткових ставок залежно від того, яка з валют дає вищий відсотковий дохід за інвестування, форвард-ний курс валюти зростатиме чи знижуватиметься відносно курсу спот. Зауважимо, що спред (різниця) між форвардним та спот-курсом залежить як від різниці в рівнях відсоткових ставок за ва-лютами, так і від тривалості форвардного періоду, адже з продо-вженням строків різниця між спотовим та форвардним валютни-ми курсами зростатиме.
Зазначимо, що в процесі прогнозування валютних курсів слід брати до уваги не лише результати розрахунків, а й такі чинники, як поточні умови валютного ринку; результати аналізу кривої до-хідності цінних паперів; співвідношення попиту і пропонування на форвардних валютних ринках; результати прогнозування швидкості, напряму та величини зміни відсоткових ставок.
У цьому зв’язку зазначимо, що на нашому внутрішньому рин-ку здійснюються спроби прогнозування валютних курсів, а тому банки можуть скористатися прогнозами професійних аналітиків. Такі матеріали подають, скажімо, тижневик «Тренд.UA», журнал «Банківська справа». Наприклад, волатильність валютно-обмінних операцій аналітиками консалтингової компанії «ІСФП» у першій половині 2001 р. оцінювалася як досить висока.
У процесі управління валютним ризиком банк може застосу-вати дві альтернативні стратегії, утримуючи валютну позицію за-критою (стратегія валютного метчингу) або відкритою (стратегія максимізації прибутку). Стратегія управління активами і пасива-ми, яка передбачає вирівнювання валютної структури балансу, називається валютним метчингом (currency matching). Застосо-вуючи цю стратегію, банкам слід пам’ятати, що приведення у відповідність валютної структури активів та зобов’язань хоч і дає змогу банкові уникнути значної частини валютного ризику, та все ж не виключає його повністю, оскільки залишається ризик, пов’язаний з репатріацією прибутків від міжнародної діяльності або виплатою дивідендів у іноземній валюті.
Треба звернути увагу й на те, що методи вирівнювання струк-тури активів і пасивів у іноземній валюті з метою зниження ва-лютного ризику банку виглядають досить просто лише в теорії, а на практиці все може виявитися значно складнішим. На регіона-льних ринках окремі валюти іноді є не досить популярними та доступними, і учасники ринку не завжди мають можливості для повного узгодження активів і зобов’язань у всіх іноземних валю-тах. Особливо це стосується банків, тому що вони оперують зна-чними обсягами багатьох валют, а також тому що їхня валютна позиція істотно залежить від потреб клієнтів. Як справедливо за-уважують зарубіжні дослідники, «стратегії валютного метчингу зовсім не є найліпшими способами управління валютним ризи-ком. Застосовуючи ці стратегії, часто доводиться жертвувати більш прибутковими можливостями» [104, с. 199]. Отже, виби-раючи стратегію управління валютним ризиком, не слід забувати, що можливість повного узгодження всіх надходжень та платежів у іноземній валюті є скоріше теоретичною, і в реальному житті досягти такої відповідності практично неможливо.
Проте банки можуть спинити свій вибір на альтернативній стратегії — максимізації прибутку. Суть її полягає в тому, що учасники ринку «грають» на валютних курсах з метою отримання прибутків спекулятивного характеру, залишаючи валютну пози-цію відкритою та свідомо наражаючись на підвищений ризик. У такому разі управління валютною позицією здійснюється з огля-ду на вже згадувану нами закономірність: довга валютна позиція забезпечує прибутки в разі підвищення курсу іноземної валюти і завдає збитків у разі його зниження, а коротка — навпаки. Що вищий ризик бере на себе учасник, то більший прибуток він мо-же отримати від «гри» на валютних курсах, але за несприятливих змін на валютному ринку і його втрати також будуть значними.
Правильним є і протилежне твердження: зниження рівня ва-лютного ризику означає не тільки зменшення ймовірних збитків, а й обмеження потенційних можливостей отримання прибутків. Саме ця обставина спонукає певних учасників валютного ринку, зокрема банки, свідомо залишати свої позиції незахищеними в надії на отримання додаткових прибутків від сприятливої дина-міки ринкових параметрів. Якщо банк вибрав стратегію максимі-зації прибутку, то постає потреба оцінити валютний ризик та ймовірні наслідки схвалених управлінських рішень.
Водночас зарубіжний досвід свідчить, що навіть у відносно благополучних країнах банкіри нині віддають перевагу стратегі-ям мінімізації ризиків. У цьому разі аналітична модель (18) слу-жить інструментом аналізу та обґрунтування внутрішніх лімітів валютного ризику і допустимих діапазонів зміни фінансових ре-зультатів діяльності банку.
Змінюваність та нестабільність міжнародних валютних ринків постійно спонукають банки до пошуку ефективних методів управ-ління фінансовими ризиками. Аналіз методів управління валют-ним ризиком та валютною позицією, які застосовуються в сучас-них комерційних банках, дає можливість виокремити дві основні групи: управління валютною структурою балансу та хеджування валютного ризику.
Суть першої групи методів полягає у впливі на валютну стру-ктуру балансу з метою обмеження наслідків переоцінки валют-них інструментів. До цих методів належать: структурне балансу-вання валютних потоків за сумами та строками; проведення конверсійних операцій; зміна строків валютних платежів (випереджання та відставання); дисконтування платіжних вимог в іноземній валюті тощо. Загалом це — традиційні прийоми, які достатньо повно висвітлено в економічній літературі [13, с. 337—340; 158, с. 241—243; 222, с. 197—213].
Варто зазначити, що управління валютними позиціями за до-помогою проведення балансових операцій часто не відповідає власним потребам та планам банку, а іноді є невигідним з погля-ду витрат. Але вітчизняні банки змушені вдаватися до таких при-йомів за браком необхідних умов для застосування сучасніших та досконаліших методів регулювання валютної позиції, таких зок-рема, як строкові валютні угоди.
Методика хеджування передбачає створення захисту від ва-лютних ризиків укладанням додаткових строкових угод щодо іноземної валюти, які можуть компенсувати певні фінансові втрати за балансовими статтями внаслідок зміни валютного курсу [235; 236]. Хеджування здійснюють за допомогою проведення таких операцій, як форвардні валютні угоди (FXA), валютні ф’ючерси та опціони, валютні своп-контракти, свопціони, а також різних комбінацій типу подвійний форвард, валютний своп та інші, які від-різняються за характеристиками та механізмами функціонування (табл. 2).
Хеджування валютного ризику має певну специфіку, потребує глибокого розуміння сутності проблеми, а тому заслуговує на особливу увагу. Для вітчизняних банків хеджування є відносно новим і найперспективнішим напрямом управління валютним ризиком. Водночас наші банки не мають можливості скористати-ся перевагами хеджування, оскільки ринок валютних деривативів в Україні не функціонує. І хоч НБУ ще в грудні 2000 р. затвердив зміни до правил здійснення операцій на міжбанківсь-кому валютному ринку України, згідно з якими він має функ-ціонувати в тому ж режимі, що і до кризи 1998 р., але проведення операцій з валютними деривативами поки що призу-пинено. Фахівці вважають, що НБУ заборонив проведення операцій з валютними деривативами з огляду на реальну за-грозу девальвації курсу гривні, остерігаючись того, що стро-кові угоди можуть призвести до курсової нестабільності, з якою важко буде впоратися [24, с. 25].

Таблиця 2
ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СТРОКОВИХ ФІНАНСОВИХ
ІНСТРУМЕНТІВ (ДЕРИВАТИВІВ)
Складові
характеристики Інструмент
форвард ф’ючерс опціон своп-контракт
Торгівля Позабіржова Біржова Позабіржова Біржова Позабіржова
Суми контракту Будь-які Стандартні Будь-які Стандартні Значні (понад $ 5 млн)
Типові строки дії Будь-які в межах від 3 до 24 місяців Стандартні на базі квартального циклу Будь-які Стандартні Будь-які (1—10 років)
Можливість дострокового виходу з контракту Не існує Існує Існує Існує Не існує
Доступність Не є загально-
доступними Вільний доступ Вільний доступ Вільний доступ Загальнодоступні за прийнятного рейтингу
Додаткові вимоги Кредитні лінії Гарантійні депозити Не має Гарантійні депозити Гарантії
Розрахунки На дату закінчен-ня контракту Щодня На дату закінчення кон-
тракту, або протягом за-фіксованого періоду Щодня Періодично,
на зафіксовані дати
Витрати
Комісійні платежі не стягуються Біржові, брокерські, комісійні платежі Опціонна премія
(3—5 Опціонна премія Комісійні,
близько 1 %
Ліквідність Низька або її
взагалі бракує Висока Середня Висока Низька або її
взагалі бракує
Ризик зриву поставки Існує Не існує Не існує Не існує Існує

Проте міжнародний досвід свідчить, що формування строко-вого валютного ринку дає змогу зробити ситуацію більш прогно-зованою та формує механізми зниження валютного ризику [75; 170; 189; 199]. Дослідження проблем та перспектив становлення ринку фінансових деривативів в Україні довело, що цей сегмент має розглядатися як невід’ємна складова сучасного фінансового ринку, а брак такого збільшує невизначеність суб’єктів валютно-го ринку і сповільнює формування сучасних інструментів управ-ління ризиками [157]. На нашу думку, перехід від адміністратив-них методів регулювання валютних позицій комерційних банків до економічних методів управління валютним ризиком через впровадження операцій з валютними деривативами є перспекти-вним напрямом формування сучасних підходів до управління фі-нансовими потоками в комерційних банках України.

Ви переглядаєте статтю (реферат): «ВАЛЮТНИЙ РИЗИК БАНКУ: АНАЛІЗ ТА МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ» з дисципліни «Аналіз банківської діяльності: сучасні концепції, методи та моделі»

Реферати та публікації на інші теми:

Граматичні ознаки іменника Загальне визначення лексики Банки в ролі андеррайтерів АКТИВНІ ОПЕРАЦІЇ БАНКІВ Аудит малоцінних і швидкозношуваних предметів