Французьке суспільство останньої чверті минулого сторіччя переживає добу криз і потрясінь. Досить згадати хоча б такі події, як падіння прогнилого режиму Другої імперії, виникнення і криваве придушення Паризької Комуни, поразка у Франко-пруській війні, формування Третьої республіки. Водночас цей період досить плідний в інтелектуально-культурному відношенні, доба розквіту блискучих літературних та мистецьких талантів, бурхливих політичних та наукових дискусій. Започатковану Контом позитивістську традицію продовжують «психологісти» Г. Тард і Г. Лебон, історики культури І. Тен і Е. Ренан, історик права Фюстель де Куланж та ін. Широкої популярності набувають ідеї раціоналістичного «неокритицизму» Рену- 300
в'є і персоналістичного реалізму Е. Бутру. На зламі століть стає очевидною обмеженість методології традиційного натуралістичного позитивізму, наростає суперечність між новими фактами про суспільне життя і старими теоретичними схемами. Соціологія, як і ряд інших наук, вступає у переломну фазу свого розвитку. Тим мислителем, хто виявився спроможним опрацювати грандіозний масив нових факторів і нових ідей, переплавивши їх у нову чітку і переконливу парадигму соціології, був Еміль Дюркгейм (1857—1917) — творець методології «соціологізму», патріарх французької соціологічної школи, визнаний класик світової соціології. Е. Дюркгейм народився в м. Епіналі у сім'ї рабина. Його змалку готували до релігійної кар'єри, однак юнак досить рано виявив здібності до вивчення гуманітарних наук і по закінченню Вищої Нормальної школи в Парижі працює викладачем філософії. Глибокий вплив на формування світоглядних позицій Дюркгейма справили твори класиків філософської та соціальної думки Декарта, Монтеск'є та Рус-со, а також особисте спілкування з Фюстель де Куланжем, Бутру та Вундтом. Здійснення програм секуляризації освіти у Франції мало одним із своїх наслідків впровадження у вузах курсів «соціальної науки», зміст і функції яких тісно пов'язували зі змістом і функціями теорії виховання (соціалізації). Протягом тривалого часу Дюркгейм викладає' «соціальну науку і педагогіку», пізніше — «науку пра виховання і соціологію» (таку назву мала очолювана ним кафедра у Сорбонні), керує редколегією журналу «Соціологічний щоденник». Його перу належить біля двохсот наукових праць, з яких найвідоміші «Про поділ суспільної праці» (1893), «Метод соціології» (1895), «Самогубство» (1897) та «Елементарні форми релігійного життя» (1912). Теоретичну концепцію Дюркгейма іноді називають соціологізмом або соціологічним реалізмом. Мислитель прагнув чітко розмежувати поняття індивідуального і колективного (соціального), доводячи безумовний пріоритет останнього відносно першого. Соціальні явища — це щось зовнішнє щодо індивідів, і їх можна і потрібно розглядати, як об'єктивні даності, як речі. Відповідаючи на критичні закиди щодо уподібнення соціальних фактів речам, Дюркгейм писав, що його метою було не принизити вищі форми буття до його нижчих форм, а навпаки, надати першим той рівень реальності, який визнають за другими. «Що таке насправді річ? Річ протистоїть ідеї як те, що пізнається іззовні тому, що пізнається з середини... Річ — це все те, що розум здатний пізнати лише за умови виходу за власні межі,, шляхом спостережень і експериментів». 301
Таким чином, принцип речовізму у соціології означає не що інше, як вимогу наслідувати загальноприйняті у науці методи емпіричного дослідження і не підмінювати їх умоглядними спекуляціями. Ця теза, як справедливо зауважує А. Гофман, має не онтологічне, а методологічне значення: Дюркгеим не твердить, що соціальні факти — це речі, а доводить, що їх потрібно вивчати як речі. Водночас не можна заперечувати, що доктрина соціологізму грунтується на певного роду онтологічних припущеннях, насамперед на припущенні щодо соціальної реальності як певного «прошарку» в універсальному світовому бутті, котрий не менш реальний, аніж явища природи, і має певні власні об'єктивні закони розвитку. Соціальна реальність не допускає редукції її до інших онтологічних рівнів; соціальне, як неодноразово підкреслює Дюркгеим, можна пояснити за допомогою соціального. Концепція соціологізму спочатку формувалась як методологічний антипод психологізмові, однак згодом вона набула самостійного значення. Смисл соціального, доводить мислитель, не можна редукувати до психічної чи якоїсь іншої взаємодії індивідів насамперед тому, що соціальне ціле (як і всяке інше ціле) — це дещо більше, аніж проста сума його складових частин. «Застосуймо цей принцип,— пише він,— і до соціології. Якщо згаданий синтез зиі репетів, котрий творить усяке суспільство, породжує нові явища, відмінні від тих, які мають місце в окремих свідомостях... то потрібно також припустити, що ці специфічні факти і пов'язані насамперед з тим самим суспільством, яке їх створює, а не з його частинами, його членами. Отже, у цьому відношенні вони виступають чимось зовнішнім щодо індивідуальних свідомостей — точно так, як характерні ознаки життя виступають чимось зовнішнім відносно мінеральних речовин, що утворюють живу істоту. Неможливо розчинити їх в елементах, не входячи у суперечність із самим собою, оскільки вже за визначенням вони передбачають дещо інше, ніж те, що міститься в елементах. Таким чином, набуває нового обгрунтування і встановлене нами розмежування між психологією як наукою про мислячого індивіда і соціологією. Соціальні факти не лише якісно різняться від фактів психічних; у них інший субстрат, вони розвиваються в іншому середовищі і залежать від інших умов». Очевидно, що критика Дюркгеймом психологізму не позбавлена певного резону, тоді як його спроба розбудови проекту «чистої соціології» містить у собі деякі методологічні суперечності. Декларуючи засаду «цілісності», мисл№- 302
тель водночас вдається до протиставлень різних рівнів — рівня соціально-детермінованого та біологічно заданогог рівня колективного й індивідуального, особистого. Саме тому критика Дюркгеймом з моністичних позицій неокантівсь-кого методологічного дуалізму видається не завжди переконливою. «Чиста соціологія», як зазначали дослідники, скоріше реалізовувалась у дослідницькій практиці як соціальна психологія, в центрі уваги якої були проблеми колек-тивної'свідомості, колективної дії і т. п. Це визнавав і сам-Дюркгейм. «Коли ми говоримо просто «психологія»,— писав він,— то маємо на увазі індивідуальну психологію, і варто було б для ясності в дискусіях обмежувати таким чином смисл цього терміна. Колективна психологія — це і є вся соціологія в цілому; чому б тоді не користуватися лише останнім виразом?» Теза про методологічний пріоритет понять «суспільства», «колективних уявлень», «колективної свідомості» над індивідуальною набуває в такому разі смислу методологічної засади соціальної психології, науки, яка згідно з самим визначенням предмета зосереджується на вивченні колективістських вимірів психічної діяльності. Прагнення Дюрк-гейма екстраполювати соціально-психологічну парадигму у більш широкі предметні сфери дало плідні в евристичному розумінні результати, зокрема для подолання однобічного натуралістичного редукціонізму в соціологічній теорії. Однак воно викликало і небезпідставну критику за «експансіонізм», протиставлення соціального і індивідуального та певного роду «соціологічний імперіалізм». Дюркгейм неодноразово підкреслює, що «суспільство», виникнувши в ході індивідуальної взаємодії, у подальшому стає принципово поза і над індивідуальною реальністю. Воно виступає єдиним реальним субстратом усієї багатоманітності форм людського колективного життя ■— господарства і права, політики і торгівлі, релігії і мистецтва. Суспільна реальність не лише змістовно багатша, а «краща» з точки зору своєї цінності реальність, ніж реальність індивідуальна. При цьому варто зауважити, що мислитель не завжди чітко розмежовував значення терміна «суспільство»; він вживав його і в значенні «національно специфікованого» суспільства як цілого, і в значенні окремих інститутів, груп, асоціацій індивідів, і в значенні певної форми примусу, «прескрипції», і в значенні культурної традиції, передачі навиків, знань, вірувань і т. ін. Неоднозначний і зміст дюркгеимівського поняття індивідуального.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Метод. Основні категорії соціології» з дисципліни «Історія соціології»
