Попит держави. Взаємодія державного сектора з приватною економікою
У сучасній змішаній економіці держава є важливим макроекономічним суб’єктом, доходи та видатки якого чинять значний вплив на формування сукупного попиту. Держава виконує три основні економічні функції: виробництво суспільних благ, перерозподіл доходів з метою реалізації принципу справедливості, макроекономічна стабілізація. На підприємствах державного сектора передовсім виробляються блага колективного споживання, більшість з яких приватний сектор не постачає взагалі або постачає у недостатній кількості. Надання суспільних благ є одним з чинників забезпечення більш рівномірного і справедливого розподілу доходів у суспільстві. Держава коригує здійснений ринковим механізмом розподіл сукупного доходу у суспільстві. Розрізняють функціональний і персональний розподіл доходів. Функціональний розподіл – це первинний розподіл доходів між власниками факторів виробництва. Персональний (особистий) розподіл – це розподіл змішаних доходів, одержаних домогосподарствами. Основною особливістю розподілу персональних доходів у ринковій економіці є їх нерівність. Ступінь диференціації розподілу особистих доходів вимірюється за допомогою кривої Лоренця, індексу Джині, квінтильних та децильних коефіцієнтів. Крива Лоренця є графічною моделлю фактичного розподілу особистих доходів в економіці, яка відображає ступінь їх диференціації. Кожна точка на кривій Лоренця визначає частку сукупного доходу, отриманого відповідною часткою домогосподарств. Крива Лоренця, представлена на рис. 9.9, показує, що 20% сімей з найнижчими доходами отримують 5% сукупного доходу (точка ), частка доходу 40% сімей становить 15% доходу країни (точка ). Точка показує, що 95% сімей отримали 85% доходів, отже, 5% сімей з найвищими доходами мають 15% сукупного доходу. Чим більше крива Лоренця відхиляється від лінії абсолютної рівності (пунктир на рис. 9.9), тим вищою є нерівномірність розподілу доходів. За рівномірного розподілу доходів крива Лоренця мала б вигляд бісектриси (лінії абсолютної рівності). Індекс Джині – це коефіцієнт відхилення фактичного розподілу доходів від рівномірного. Визначається як відношення площі фігури між кривою Лоренця та лінією абсолютної рівності, до площі трикутника, утвореного лінією абсолютної рівності та координатними осями. Значення індексу Джині можуть коливатися від нуля (абсолютна рівність) до одиниці (всі доходи дістануться одній особі). Для оцінки нерівності розподілу особистих доходів також використовують квінтильні та децильні коефіцієнти, які відповідно визначають співвідношення доходів 20% і 10% найбільш забезпечених груп населення до 20% і 10% найменш забезпечених. Диференціація доходів породжує соціальну проблему бідності. Бідність – це рівень життя, за якого неможливо забезпечити нормальне відтворення населення. У кожній країні офіційно встановлюється „поріг бідності” або „прожитковий мінімум”. Абсолютний поріг бідності визначається як вартість кошика товарів, необхідних для задоволення основних фізіологічних потреб людей (харчування, одяг, житло). Відносний поріг бідності визначається не лише межею фізичного виживання, а й забезпеченням певного стандарту якості життя: повноцінного відпочинку, культурного та інтелектуального розвитку, освіти і т.п. Держава пом’якшує дефекти ринкового розподілу доходів, перерозподіляючи первинні доходи через державний бюджет за допомогою прогресивної системи оподаткування, системи трансферних платежів і фінансування програм соціального захисту населення, чим сприяє збільшенню споживчого попиту. Політика соціального захисту – це система заходів, які захищають населення від економічної та соціальної деградації. Витрати на соціальний захист залежать від можливостей економіки і пріоритетів у політиці уряду. В країнах з ринкової економікою склалася трирівнева система фінансування соціальних програм, яка включає: систему соціальних гарантій – передбачає надання соціально значущих благ та послуг всім громадянам та окремим категоріям населення за рахунок державного бюджету (безкоштовна освіта, медичне обслуговування, соціальні пільги в оплаті послуг ветеранам війни, інвалідам і ін.); систему соціальної допомоги – надається малозабезпеченим групам населення, доходи яких нижчі визначеного прожиткового мінімуму, в грошовій або натуральній формах (продовольчі талони, шкільні сніданки, медичне обслуговування людей похилого віку, житлова допомога тощо). система соціального страхування – пом’якшує наслідки різних ризиків, пов’язаних з втратою працездатності та доходів, фінансується зі спеціальних позабюджетних фондів, які формуються за рахунок цільових внесків роботодавців і найманих робітників. Виробництво суспільних благ і перерозподіл доходів з метою реалізації принципу справедливості – це дві важливі функції держави у змішаній економічній системі. Виконуючи ці функції, держава може значно змінювати сукупний попит і цим гальмувати економічне зростання або сприяти йому. Багато аспектів діяльності уряду визначаються державним бюджетом. Державний бюджет – це фінансовий план доходів і видатків державного сектора за певний період, який щорічно затверджується законодавчим органом країни. Держава має два джерела доходів – це податкові надходження та прибутки державних підприємств. Найважливішим джерелом державних доходів є податки. Їх поділяють на три великих категорії: податки на доходи приватних осіб і корпорацій, з врахуванням внесків із заробітної плати на соціальне страхування; податки на видатки – податки з продажу, акцизи, імпортні тарифи та ін.; податки на власність – податки на нерухоме (будинки, сільськогосподарські угіддя, різні будівлі) та рухоме майно, а також на спадщину. Податки, які стягуються з доходів індивідів і фірм (подоходний і майновий), відносять до прямих, а податки на товари і послуги – до непрямих (торговельні тарифи і податки з продажу). Для стягнення податків розробляється система податкових ставок і пільг. Податкова ставка – це законодавчо встановлений розмір податку на одиницю оподаткування. Гранична ставка податку – це відношення приросту виплачуваних податків до приросту доходу: Середня ставка оподаткування – це відношення загальної суми податків до величини оподатковуваного доходу: Нульова ставка передбачає звільнення від податку на певний період. Пільгова ставка – це зменшена ставка оподаткування, яка встановлюється для стимулювання виробництва певних благ. Зв’язок між податковими ставками та обсягом податкових надходжень до бюджету ілюструє крива Лаффера (рис. 9.10). Вона показує, що підвищення податкової ставки спочатку збільшує надходження до бюджету, але до певної межі, на графіку – до рівня ставки . Подальше підвищення податкової ставки вже призводить до скорочення податкових надходжень. Пояснюється це звуженням бази оподаткування. Оскільки мотивація ділової активності в підприємницькому секторі послаблюється, обсяги виробництва скорочуються і відповідно падають податкові відрахування до бюджету. Теоретично крива Лаффера досить ґрунтовно визначає оптимальну ставку, за якої надходження до бюджету досягають максимальної величини. Проте в реальній господарській практиці важко визначити, в якому саме положенні на кривій Лаффера перебуває діюча система оподаткування в конкретній країні, встановити, чи дасть зниження ставки кращий результат, чи, навпаки, ставку можна підвищити. З макроекономічної точки зору податки відіграють позитивну роль у реалізації принципу справедливого розподілу сукупних доходів і стабілізації економічного розвитку. Проблема в тому, як звести негативні наслідки оподаткування до мінімуму і побудувати оптимальну податкову систему. При формуванні системи оподаткування потрібно враховувати ряд принципів, основними з яких є справедливість та ефективність. Справедливість по відношенню до платників податків полягає у тому, щоб люди з однаковими доходами сплачували однаковий податок, а ті, хто отримують більше, повинні платити більші податки. Але такий підхід викликає ряд етичних проблем: чи будуть в рівних умовах після сплати податків той, хто живе один, і той, в кого на утриманні п’ятеро дітей, якщо вони отримують однаковий доход? чи повинен багатий віддавати більшу частку свого доходу, ніж бідний, і на скільки? Існуючі податкові системи – прогресивна, пропорційна та регресивна –дозволяють реалізувати різні підходи до перерозподілу доходів. Прогресивною вважається податкова система, за якої після сплати податків нерівність в економічному положенні людей скорочується; передбачає підвищення середньої ставки оподаткування для осіб із вищими доходами. Якщо після сплати податків нерівність зростає, а середня ставка оподаткування для вищих рівнів доходу знижується, то така система вважається регресивною. Якщо існує лише одна середня ставка податку для всіх рівнів доходів, то така система є пропорційною. Проблематичним є питання: що обкладати податком – доход чи споживання? Податок на доход діє як негативний стимул до праці і підприємницької діяльності. Вважають, що більш справедливим є оподаткування споживання, оскільки споживання пов’язане з сукупними доходами індивіда, отриманими протягом тривалого періоду, а не з поточними доходами. Оподаткування споживання звільнює від оподаткування заощадження, в той час як пряме оподаткування доходів призводить до подвійного оподаткування – перший раз податки сплачують із заробленої суми, а вдруге – з доходів, які отримують від заощаджень. Одним із способів оподаткування споживання є податок на додану вартість, а також податок на продаж. Проте реалізація принципу справедливості залежить від того, з яких товарів стягуються непрямі податки. Якщо податком на додану вартість обкладаються предметі розкоші – автомобілі, яхти, коштовності і т.п., то сплачують їх забезпечені члени суспільства, а коли предмети першої необхідності (продукти харчування), то основний тягар падає на найбідніші верстви населення. Рівень оподаткування визначається головним чином розміром державних видатків. Державні видатки поділяють на чотири категорії: споживання у державному секторі – це заробітна плата працівникам державного сектора, а також платежі за товари, які уряд закуповує для поточного споживання; державні інвестиції – це капітальні видатки на будівництво шляхів, портів та інших об’єктів інфраструктури; трансферти приватному сектору – пенсії, допомоги по безробіттю, пільги ветеранам та інші платежі; проценти з державного боргу . Отже, . Перші дві складові формують попит держави, а третя – трансферти – збільшують споживчий попит державного сектора. Збільшення видатків держави вимагає збільшення доходів. Коли податкові надходження менші за видатки, виникає бюджетний дефіцит. У такому випадку уряд поводиться як і будь-який економічний суб’єкт – він бере позику, щоб фінансувати цей дефіцит, тобто виплачує за рахунок позики зарплату працівникам державного сектора, трансферти і поточні видатки. Дефіцит бюджету, що фінансується шляхом отримання позики, збільшує державний борг. Міжчасове бюджетне обмеження уряду визначає, що в цілому дисконтована вартість урядових видатків за два часових періоди не може перевищувати дисконтованої вартості чистих податків: (9.21) Втручання держави у розподіл і використання багатства нації видозмінює сукупне споживання. Фонд домогосподарств зменшується на суму сплачуваних ними податків. Міжчасове бюджетне обмеження приватного сектора у змішаній економіці набуває вигляду: . (9.22) Якщо , а то міжчасове обмеження нації у закритій змішаній економіці показує, що сумарні національні видатки – видатки приватного і державного секторів – не можуть перевищувати багатства країни: (9.23) Оскільки видатки домогосподарств і видатки уряду можливі лише в межах багатства країни, а багатство країни, є багатством приватного сектора, то урядові видатки в цілому зменшують приватне багатство. В той же час взаємодія держави з приватним сектором дозволяє збільшити сукупний попит до ефективного рівня за допомогою заходів макроекономічної політики.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Попит держави. Взаємодія державного сектора з приватною економікою» з дисципліни «Економічна теорія»
