Починаючи з 1990 p., дослідження композицій зробило критику суб'єкта письма ключовою частиною свого порядку денного. Зробити це було для композиціоністів досить легкою справою, оскільки суб'єкт був предметом пильних спостережень у цій галузі протягом десятиліть. Так, наприклад, відносно рано стало очевидно, — як наслідок емпіричних досліджень, — що письмо виходить за межі академічного світу і що воно, як правило, передбачає співучасть багатьох: тобто відносно рідко вдається "в диких хащах" натрапити на окремі авторизовані тексти. Велика кількість писань, які створю- ються в бізнесі, в системі державного управління, в різних організаціях та асоціаціях, має багато авторів. До того ж і окремі авторизовані тексти несуть на собі знак контекстів, у яких вони компонувалися. У галузі дослідження композицій було загальноприйнятим, що авторство як процес реалізується в рамках певної суспільно вибудуваної концепції авторства, і що це, в свою чергу, є наслідком застосування певних видів авторства. Авторство, під цим кутом зору, уможливлюється та обмежується владою. Праця в галузі дослідження композицій у 1990-х pp. просто приймає цю тезу як задану і прагне розширити логіку цієї аргументації на питання етики та політичної діяльності. Що стосується риторики, то вона привертає до себе дедалі більшу увагу саме тому, що має тривалу історію зацікавлення саме цими темами. Популярність неософістської школи в композиції та риториці може розглядатися як спроба переписати суб'єкта письма як ритора, що бере активну участь у громадянському дискурсі. В міру того, як дослідження композицій стає дедалі законнішим соціальним утворенням і загальновизнаною академічною дисципліною, виникає дедалі більше суперечок із приводу того, який напрямок повинна обрати для себе ця дисципліна. У середині 1990-х pp. "нові аболіціоністи" закликали до більшої професіоналізації, до активнішого вивчення письма в рамках дисциплін та професій, до тіснішого спілкування з людьми в інших дисциплінах та професіях, до скасування обов'язкових письмових праць на першому курсі, до заміни їх вибірковими студентськими курсами з письма, прив'язаними до дисциплін, курсами, що викладалися б випускниками, які успішно завершили свої докторські курси з композиції та риторики, та скасування тимчасових посад із викладання композиції в академічних закладах. Інші наголошували на важливості збереження курсу з письма на першому році навчання в інтересах протидії надмірній спеціалізації, кар'єризмові та заохочення критики, включаючи критику дисциплінарності, яку ми нерідко чуємо в академічних закладах, а тепер і в самій галузі досліджень композиції. Вивчення служби, пов'язаність курсів із письма з тими місцями, які студенти мають намір посісти в спільноті, щоб їй служити, 135 тоді як служба спільноті сама зміщується у фокус письма, здобули неабияку популярність. Інші просто повертаються до риторики, розглядаючи її недавні повторні формулювання як пост-модерністські та політичні. Той факт, що традиційна риторика часто була інструментом західного етноцентризму та імперіалізму і принаймні від часів Квінтиліана та римських імператорів постійно ставила себе на службу недемократичним режимам, ще має бути належно досліджений.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Суб'єкт письма і критика суб'єкта» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
