Буттєвість людського інтелекту як сув’язь, нерозривний взаємозв’язок когнітивних та сенсоутворюючих його вимірів
Оскільки поняття інтелекту в усій повноті його характе- ристик може бути осмислене і розкрите лише при розгляді усієї сукупності людського буття та світу людини, у якому й реалізується людське єство у його найрізноманітніших проя- вах, то у даному підрозділі означимо лише найзагальніші, ви- хідні його параметри, які одержують своє наповнення через поняття раціональності, розсудку й мудрості, розуму й безуму, трансцендування, природи внутрішньої та зовнішньої, суб’єк- тивності та інтерсуб’єктивності, індивідуальності та особис- тості, персонального та соціального інтелекту, культури та духовності, істини, добра та краси тощо, що й буде предметом детального розгляду у подальшому тексті монографії. У такому контексті йдеться, звісно, про походження інте- лекту та його вихідні ознаки. Стосовно першого, тут ідеться про відому роль праці, соціальності та свідомості у становленні 68людини, а також магічних обрядів та міфології як переходу до власне раціоналізованої картини світу. Стосовно ж вихідних ознак інтелекту, характерними для європейської культурної традиції є протиставлення хаосу Кос- мосу, а стихійності природних сил — Логосу. Те, що у соціумі виявлялося як впорядкування суспільного життя, його більш чітка унормованість на ментальному рівні, знайшло своє від- биття у формуванні системи ейдосів як протилежності стихій- ності хаосу, на відкритті внутрішнього світу людини і відповідного аналізу цього внутрішнього світу, на зверненні до особистісного виміру буття у середньовічну епоху і на рефлек- сії стосовно персоналістичного способу облаштування буття й ролі cogito у цьому процесі за доби Модерну. Відповідно, інтелект (від лат. intelectus — пізнання, розу- міння, розсудок) — термін для позначення вищої пізнавальної здатності мислення, яка принципово відрізняється творчим, активним характером від пасивно-чуттєвих форм пізнання. Призначення інтелекту — створювати порядок із хаосу через приведення у відповідність до індивідуальних потреб об’єк- тивних параметрів реальності. Відтак ідеться про постійну пот- ребу думати, мислити, осмислювати світ та власну самість. Термін «інтелект» являє собою латинський переклад дав- ньогрецького поняття нус (розум) і за своїм смислом близький до нього. Цьому поняттю належить вагома роль в історії філо- софії та культури, особливо європейської. Саме виникнення єв- ропейської культурної традиції пов’язане із розрізненням хаосу та Космосу, Космосу та логосу, аполонівського та діоні- сійського начал. Розвиток філософії на теренах Європи завжди характеризувався виразною раціоналістичною орієнтацією (при усій різновекторності та багаторівневості розуміння природи інтелекту, що відповідає, зрештою, принциповій неоднознач- ності та суперечливості людського єства). Зрозуміло, що поняття інтелекту передовсім пов’язане із принциповою трансцендентністю буття людини у світі та пос- тійним виходом за власні межі людського Я і у такому кон- тексті поняття інтелекту відбиває надзвичайно важливі когнітивні характеристики буття. Ідеться про те, що людина здатна осягати ідеальні параметри буття і відтак вибудовувати 69раціональний світ та, відповідно, за позірним і мінливим сущим схоплювати істинне буття, буття у його істині. Тобто, як бачимо, зміст поняття інтелекту, який пов’яза- ний із розкриттям пізнавальної здатності людини, не обме- жується лише цим. Від самого початку його осмислення було пов’язане із тим, що завдяки йому людині відкриваються не просто ті чи ті мислительні конструкти, але саме це пізнання, по-перше, наповнене глибинним, історично випрацюваним (в усталеній філософській термінології — апріорним) смислом, по- друге ж, воно відбиває розумне як божественне у людському світі. Відтак інтелект тісно пов’язаний, переплітається із муд- рістю, а звернення до ейдосів (єдине, розум, душа, світова душа, благо, прекрасне й потворне тощо) є осягненням справж- нього буття, буття у його висхідних, не викривлених повсяк- денністю формах. Такий підхід знайшов своє продовження у подальшій єв- ропейській філософії. Зокрема, у схоластів термін «інтелект» вживається для позначення вищої пізнавальної здатності по- надчуттєвого осягнення духовних сутностей на противагу ро- зуму як більш низькій пізнавальній здатності. У Канта інтелект (як розсудок) є здатністю утворювати поняття, а розум — здатністю творити метафізичні ідеї, які виконують щодо пізнання важливу регулятивну функцію. Проте метафізична доба європейської гуманістики завер- шилася кризою. Ідеали розумного облаштування світу, істи- ни, добра та краси як самоочевидні не змогли забезпечити справжнє, повноцінне самоздійснення людини. Ця криза приз- вела до необхідності осмислення нової онтології безпритуль- ності, невпевненості, самотності, відчуження. Відповідно, видатні мислителі другої половини ХІХ—ХХ століть запропонували різні нові філософські варіанти потрак- тування буття людини у світі та буттєвого статусу інтелекту. Їх об’єднавчим мотивом є усвідомлення незвідності людського буття до будь-якої форми сущого, а духовного пошуку — до са- мосвідомості. Які здобутки і втрати були на цьому довготривалому шляху — про це ще докладно йтиметься у подальшому тексті, 70при розгляді класичного та посткласичного філософування. Проте при цьому слід як важливу домінанту підкреслити на- ступне. Коли йдеться про розрізнення когнітивних та сенсоутво- рюючих параметрів інтелекту, то це не слід розуміти у тому плані, що лише останні мають буттєвісний сенс. Навпаки, уся кількохтисячолітня історія філософської думки свідчить про те, що через обопільне осмислення цих параметрів відбувалося багатогранне, різновимірне осягнення засобами теоретичної рефлексії буття людини в світі, а сам інтелект у його різнома- нітних виявах виступав як буттєве самоствердження людини. Це були історично та структурно зовсім неоднозначні по- шуки і процеси, про що докладно йтиметься і при розгляді трансформації ідеї раціональності в європейській культурній традиції, і при висвітленні усієї складності й неоднозначності як становлення і розквіту метафізичної парадигми філософу- вання у рамках європейської культурної спільноти, так і радикальних онтологічних зсувів у теоретичних пошуках пост- метафізичної думки, які розглядаються також у плані знач- ного тематичного, методологічного та ціннісно-орієнтаційного розмаїття цієї посткласичної думки. Йдеться також про док- ладний аналіз низки принципових зрізів розгляду інтелекту як способу самовизначення людини у світі. Тобто читача чекає попереду розлога розмова про цілу низку зрізів та поворотів теоретичного філософування, об’єд- наного навколо осмислення буття людини у світі та прояснення буттєвого статусу інтелекту. Зараз же, враховуючи попередній розгляд, проведений у розділі, хотілося б коротко зупинитися на деяких положеннях, які мають значення засновків, основи для подальшого аналізу проблеми. Звернення до проблематики буття людини у світі та бут- тєвого статусу інтелекту вимагає завжди пам’ятати, що єв- ропейська цивілізація відбулася, відбувся тип раціонального облаштування культури, із усіма плюсами та мінусами цього процесу. Відтак ми повинні завжди бути уважними до цього досвіду — досвіду позитивного й водночас подвійного. Уваж- ними тоді, коли ми застосовуємо результати цього досвіду до аналізу як антропокультурних та соціокультурних проб- 71лем постметафізичної доби взагалі, так і стосовно найваго- міших, на наш погляд, проблем буття української людини в світі. Передовсім слід зазначити, що не є однозначно опти - містичним взаємозв’язок розуму та культури. Зрозуміло, що у цілому культура є сукупністю об’єктивацій сенсів, перс - пективних і не дуже стратегій розуму й водночас постійного виходу за цю систему об’єктивацій, є мережею одвічного неспокою й пошуку. Так-от, у цьому подвійному процесі сама культура як су- купність об’єктивованих сенсів не завжди виступає щодо ро- зуму як дещо позитивне й стимулююче. Дуже часто підсистеми культури (економічні, соціальні, політичні тощо) виступають щодо людини та її розуму у своїй функції пригнічення, репре- сивній функції. Що, у свою чергу, не лише робить необхідними нові інтелектуальні пошуки, але й призводить до пригнічення, а отже, й викривлення таких вагомих складових людського буття, як сфера бажань, сфера особистісної само реалізації, лі- бідозна сфера, сфера особистісної само ідентичності — у цілому. Звісно, із відповідними на слідками психологічного, душевного і духовного ґатунку, до розгляду чого іще не раз будемо по- вертатися у подальшому. Далі, слід завжди пам’ятати, що буття людини у світі, яке є наскрізь раціоналізованим, відрефлексованим, зовсім не оз- начає при цьому лише позитиву. Ніколи не слід забувати того, що світ людини — і особливо рельєфно це показало минуле сторіччя — це не світ одних лише звершень, радостей, жит- тєствердності. Це також світ болю, мук, страждань і страхіт- ливого за масштабами геноциду цілих (зокрема українського) народів. Якось Т.В.Адорно сказав, що після Освенціму куль- тура поставлена під питання, є неможливою. А чи є можливою вона після цілковито свідомо спланова- ного й організованого московськими більшовиками геноциду українських селян — голодомору 1932—1933 рр. та практично повного відстрілу української інтелігенції у 30-ті роки? Відтак ніколи не слід забувати, що продуктивною роботою з осмислення людського буття та місця інтелекту у його струк- турі може бути лише, коли ми завжди пам’ятатимемо про сен- 72соутворюючі, буттєво значущі параметри не просто людини взагалі, громадянина світу, а громадянина держави Україна, України, котра має надзвичайно змістовну, екзистенційно й духовно наповнену історію, історію злетів та падінь, історію драматичної, а у ХХ ст. — і трагічної — долі.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Буттєвість людського інтелекту як сув’язь, нерозривний взаємозв’язок когнітивних та сенсоутворюючих його вимірів» з дисципліни «Інтелект у структурі людського буття»
