Головна мета процесу управління банківським капіталом полягає в залученні та підтримці достатнього обсягу капіталу для розширення діяльності й створення захисту від ризиків. Величина ка-піталу визначає обсяги активних операцій банку, розмір депозитної ба-зи, можливості запозичення коштів на фінансових ринках, максимальні розміри кредитів, величину відкритої валютної позиції та ряд інших важливих показників, які істотно впливають на діяльність банку. У банківській практиці використовуються два методи управлін-ня капіталом: · метод внутрішніх джерел поповнення капіталу; · метод зовнішніх джерел поповнення капіталу. За першим методом головним джерелом зростання капіталу є нерозподілений прибуток банку. Реінвестування прибутку – най-прийнятніша і порівняно дешева форма фінансування банку, який прагне розширити свою діяльність. Такий підхід до нарощування ка-пітальної бази дає змогу не розширювати коло власників, а отже, збе-регти існуючу систему контролю за діяльністю банку і виключити зниження дохідності акцій внаслідок збільшення їх кількості в обігу. Чистий прибуток банку, що залишився в його розпорядженні піс-ля виплати податків, може бути спрямований на виконання двох ос-новних завдань: 1) забезпечення певного рівня дивідендних виплат акціонерам; 2) достатнє фінансування діяльності банку. Отже, диві-дендна політика банку справляє значний вплив на можливості роз-ширення капітальної бази за рахунок внутрішніх джерел. Завдання менеджменту полягає у визначенні оптимального спів-відношення між величиною прибутку, що спрямовується на попов-нення капіталу, та розміром дивідендних виплат акціонерам банку. Низький рівень дивідендів призводить до зниження ринкової варто-сті акцій та спонукає власників до їх продажу, що означає відплив акціонерного капіталу з банку. Така дивідендна політика не заохо-чує потенційних акціонерів і може створити проблеми при залучен-ні капіталу в майбутньому, оскільки акції з низькими дивідендами не матимуть попиту на ринку. Високий рівень дивідендних виплат приваблює акціонерів, але сповільнює процес накопичення капіталу. Це стримує зростання об-сягу активних операцій, які генерують доходи банку, та підвищує загальний рівень ризику. Зниження надійності банку також може стати причиною відпливу капіталу через продаж акціонерами своїх акцій, які стають надто ризиковими. Дивідендна політика впливає не лише на внутрішні джерела поповнення капіталу, а й на зовнішні, адже можливості додаткового залучення капіталу значною мірою визначаються розміром дивідендів. Оптимальною дивідендною політикою є така, яка максимізує ринкову вартість акцій банку. Дохідність акцій банку має бути не нижчою за дохідність інших видів інвестицій з таким самим рівнем ризику. У розвинених країнах середній рівень дохідності банківсь-ких акцій становить 14—17%. Одним із важливих факторів впливу на можливості банку залу-чати капітал у майбутньому є стабільність дивідендної політики. Для підтримання стабільного рівня дивідендних виплат банки останнім часом дедалі більшу частину своїх прибутків спрямовують на дані цілі. Це пов’язано як з підвищенням вимог з боку акціонерів, так і з тенденцією загального зниження дохідності банківської діяль-ності. Так, банки США протягом останнього десятиріччя близько 80% одержаного чистого прибутку виплатили як дивіденди. Таке становище спонукає менеджерів банків до пошуку зовнішніх дже-рел поповнення капіталу. Переваги методу внутрішніх джерел поповнення капіталу: 1) незалежність від кон’юнктури ринку; 2) відсутність витрат із залучення капіталу зовні; 3) простота застосування, оскільки кошти просто переводяться з одного бухгалтерського рахунку на інший; 4) відсутність загрози втрати контролю над банком з боку акціонерів. Недоліки методу внутрішніх джерел поповнення капіталу: 1) повне оподаткування, оскільки на поповнення капіталу спря-мовується чистий прибуток після виплати всіх податків; 2) виникнення проблеми зменшення дивідендів; 3) повільне нарощування капіталу. Залучення капіталу за рахунок зовнішніх джерел можливе кількома способами: 1) емісія акцій; 2) емісія капітальних боргових зобов’язань (субординований борг); 3) продаж активів та оренда нерухомості. Менеджмент банку вдається до зовнішніх джерел зростання капі-тальної бази в разі, коли потрібно забезпечити швидке отримання ве-ликих обсягів коштів. Наприклад, в умовах гіперінфляції капітал бан-ків швидко знецінюється і прибутку може не вистачити навіть на компенсацію втрат. Якщо органами банківського нагляду переглянуті норми достатності капіталу, то перед менеджментом банку постає за-вдання швидко й істотно наростити капітал, що можливо лише за ра-хунок зовнішніх джерел. Така ситуація склалася в Україні протягом 1997 — 1999 рр., а у зв’язку з фінансовою кризою осені 1998 р. про-блема нарощування капітальної бази банків значно загострилася. Найпопулярнішим зовнішнім джерелом є емісія звичайних та привілейованих акцій. Випуск та розміщення на ринку акцій банку — це найдорожчий з погляду вартості спосіб нарощування капіталу. Така процедура пов’язана з високими витратами та супроводжуєть-ся значним ризиком, який полягає у можливості зниження прибутку на одну акцію та втрати контролю над банком з боку акціонерів. Якщо емісія акцій значна і акціонери не в змозі викупити всі нові акції, то перед банками постає загроза зміни власників шляхом кон-центрації контрольного пакета акцій. Водночас розширення кола акціонерів створює сприятливі умови для залучення додаткових коштів у майбутньому. Плануючи емісію акцій, менеджмент банку має зважити свої можливості й оцінити, чи буде забезпечено достатній рівень прибу-тковості для підтримки стабільного рівня дивідендів. Якщо цього досягти не вдається, то акції банку знецінюватимуться. Законодав-ством більшості країн передбачена державна реєстрація емісії цін-них паперів, до яких належать і банківські акції. У реєстрації може бути відмовлено, якщо виявлено фінансові зловживання та махіна-ції, прострочені борги перед бюджетом та кредиторами, збиткову діяльність. Цей порядок діє і в Україні. Отже, не всі банки мають доступ до такого джерела поповнення капіталу як емісія акцій. Капітальні боргові зобов’язання являють собою довгострокові позичкові кошти, вкладені в банк зовнішніми інвесторами. Емісія може проводитись у формі випуску в обіг довгострокових цінних паперів або боргових зобов’язань. Передбачається, що такі зобов’язання банку мають характер субординованих, тобто в разі банкрутс-тва вони є другорядними порівняно із зобов’язаннями перед вклад-никами, але мають пріоритет перед акціонерами при встановленні порядковості виплат. Субординовані зобов’язання менш ризикові, ніж акції банку, то-му мають нижчий рівень дохідності, а для банку є дешевшим дже-релом поповнення капіталу порівняно з емісією акцій. Здебільшого капітальні зобов’язання випускаються на 10 — 15 років під фіксо-вану ставку, або на дисконтній основі, коли дохід забезпечується за рахунок зростання їх курсової вартості. Субординовані зобов’язання можуть бути конвертованими, коли умовами випуску передбачається можливість їх обміну на акції бан-ку в майбутньому. Конвертованість підвищує привабливість таких зобов’язань, оскільки надає право придбання акцій у найвигідніший момент. Банки також можуть вдаватися до емісії цінних паперів, по-гашення яких здійснюється лише через обмін на акції. Привабливість для банку такого способу нарощування капіталу визначається правилами оподаткування, коли процентні виплати за таким боргом відносяться на витрати банку і не оподатковуються. Але не всі банки можуть скористатися таким джерелом попов-нення капіталу, оскільки доступність його значною мірою визнача-ється банківським законодавством конкретної країни. У деяких кра-їнах, наприклад США, субординований борг включається до розрахунку як капітал другого порядку (додатковий). А в інших, зокрема в Україні, субординована заборгованість не входить до складу капіталу, а відноситься до запозичених коштів банку. Такий підхід цілком правомірний. За своєю економічною природою субординовані зобов’язання для банку є позичковими коштами, які зрештою потрібно буде повертати власникам. Проте з огляду на достатньо тривалий період їх використання та можливість обміну на акції банку такі позикові кошти можна прирівнювати до власних. Крім того, банки можуть користуватися даним джерелом необмежено довго, погашаючи попередній борг за рахунок нової емісії. Але економічна ситуація в Україні суттєво відрізняється від економічних умов розвинених країн. Загальна нестабільність та від-сутність вторинного ринку цінних паперів майже унеможливлюють розміщення довгострокових облігацій. Вітчизняні комерційні банки мають право випускати облігації лише за умови сплати всіх випу-щених ними акцій, але багато банків не можуть довести статутні ка-пітали до мінімальних розмірів. Отже, банківські облігації в Україні не набули розвитку і навіть за умови включення їх до складу додат-кового капіталу не могли б розглядатися як реальне джерело фор-мування ресурсів банку. Зауважимо, що і в розвинених країнах з потужними фінансови-ми ринками субординовані цінні папери та зобов’язання становлять відносно незначну частину банківського капіталу. Таким джерелом з успіхом можуть користуватися лише великі за розмірами банки, які мають довіру інвесторів. Більшість дилерів з операцій із цінними паперами відмовляються мати справу з емісіями невеликих банків через високі видатки та ризик. Перевага методу поповнення капіталу шляхом випуску суборди-нованих зобов’язань і цінних паперів полягає в підвищенні показни-ків прибутковості на одну акцію за умови, що такі кошти приносять дохід, який перевищує процентні виплати за ними. Але такий спосіб формування капіталу зменшує стійкість банку (співвідношення вла-сних та залучених коштів) і підвищує ризик, що може негативно вплинути на ціну акцій банку. З метою поповнення капіталу та одержання значних грошових коштів банки вдаються до проведення таких фінансових операцій як продаж активів, зокрема будівель, споруд, офісів, котрі належать банку, з одночасною довгостроковою їх орендою у нових власників. Такі операції стають успішними в умовах, коли через інфляцію рин-кова вартість майна значно зростає, а законодавством дозволена прискорена амортизація нерухомості. Частіше в банках створюють-ся резерви переоцінювання основних засобів для покриття різниці між їх ринковою та балансовою вартістю. На суму дооцінки активів випускаються акції, які безкоштовно розміщуються між акціонера-ми банку, збільшуючи частку їх власності. Така операція капіталіза-ції резервів і дооцінювання активів називається бонусною емісією. Бонусна емісія збільшує розмір капіталу, не розпорошуючи власно-сті і не підвищуючи ризику втрати контролю над банком з боку ак-ціонерів. Вибір способу залучення капіталу із зовнішніх джерел має базу-ватися на результатах глибокого фінансового аналізу альтернатив-них варіантів та їх потенціального впливу на розмір прибутку в роз-рахунку на акцію. Менеджменту банку необхідно взяти до уваги відносну вартість та ризик, пов’язаний з кожним джерелом, методи державного регу-лювання й доступність, а також оцінити довгострокові перспективи та наслідки. Для вітчизняних банків емісія акцій — фактично єдине зовнішнє джерело поповнення капіталу. Перевагою цього способу є можливість швидко одержати значні суми грошових коштів, а також поліпшити позиції банку щодо за-лучення коштів у майбутньому. Але такий підхід має ряд істотних недоліків, які слід брати до уваги: 1) висока вартість; 2) труднощі пов’язані з розміщенням акцій на ринку; 3) значне підвищення ризику зниження доходів на одну акцію; 4) послаблення контролю за банком з боку акціонерів, якщо во-ни не зможуть самі викупити всі акції нової емісії. Комерційні банки мають планувати свою діяльність щодо по-повнення капіталу. Процес планування включає обов’язкові етапи: 1) розробка загального фінансового плану діяльності банку; 2) ви-значення величини капіталу, необхідної для розширення активних операцій, підвищення їх ризиковості (якщо банк проводить агресив-ну політику), задоволення вимог органів банківського нагляду; 3) визначення величини капіталу, що його банк має змогу залучити за рахунок нерозподіленого прибутку; 4) оцінювання та вибір най-прийнятнішого зовнішнього джерела поповнення капіталу на під-ставі аналізу ринкових умов, прав та інтересів власників, прогнозів щодо майбутньої прибутковості банку. Вітчизняні банки відчувають дедалі більшу потребу в збільшен-ні обсягів капіталу, особливо після прийняття відповідних постанов НБУ, тому планування перспектив розвитку капітальної бази роз-глядається як одне з основних завдань менеджменту.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ КАПІТАЛОМ БАНКУ» з дисципліни «Фінансовий менеджмент банку»
