Пізнання має суспільний характер, який зумовлюється працею і мовою. Пізнання відображає реальну дійсність не прямо, а опо-середковано — через матеріально-практичну діяльність. Практи-ка породжує потребу в нових матеріалах, джерелах енергії і т. п., і це стимулює розвиток пізнання. Отже, історичний розвиток практики є рушійною силою пізнання. Та частина філософії, яка займається пізнанням, називається гносеологією. Як відомо, пи-тання про можливість пізнання світу є зворотною стороною ос-новного питання філософії — про відношення мислення до буття, свідомості до матерії, до природи. Наукова філософія вважає, що світ можна пізнати таким, яким він є, що в реальній дійсності не-має нічого такого, чого не міг би рано чи пізно збагнути розум людини. Напрям у філософії, що заперечує або піддає сумніву можливість пізнання природи, суспільства, називається агности-цизмом (грец. а — не, gnosis — знання). Таке твердження агнос-тиків обґрунтовується головним чином посиланням на наявну рі-зницю між тим, яким наш світ здається і яким він є насправді. Пізнання як процес являє собою діалектичну єдність суб’єктивного і об’єктивного. Суб’єктом пізнання є не свідомість сама по собі, а матеріальна істота, яка має свідомість — суспільна людина. Об’єктом пізнання є фрагменти об’єктивної реальності, які потрапили в коло практичної і пізнавальної діяльності людини. З розвитком суспільства об’єктом пізнання стає й саме пізнання, мислення людини. Процес пізнання має суспільно-історичний ха-рактер. Усі людські пізнавальні здібності, і насамперед мислен-ня, не дані людині від природи, вони сформувалися на основі праці, суспільного виробництва. Окрема людина навчається мис-лити разом із засвоєнням мови й набутих людством знань.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Практика як основа і рушійна сила пізнання» з дисципліни «Філософія»
