У середині ХІХ ст., коли в капіталістичному способі виробницт-ва відбувались суттєві зміни і, як наслідок, загострювались соціаль-ні суперечності, виникали робітничі об’єднання, партії та рухи, Карл Маркс синтезував соціалістичні ідеї і класичну економічну теорію в одне ціле, намагаючись підвести наукову базу під власну теорію класової боротьби. В основу його доктрини було покладено ідею докорінного знищення капіталістичного ладу і побудови но- вого, справедливого суспільства без експлуатації, гноблення і на- сильства. Економічна й політична платформа побудови соціалістичного суспільства, викладена К. Марксом та Ф. Енгельсом у «Маніфесті Комуністичної партії», передбачала революційне (деспотичне) ска-сування інституту приватної власності, передачу її об’єктів у влас-ність суспільства, створення планової, центрально-керованої еко- номіки, встановлення соціалістичної форми розподілу суспільного продукту. Ці ідеї набули надзвичайної популярності наприкінці ХІХ і особ-ливо на початку ХХ ст., що не тільки сприяло територіальному поширенню марксистської ідеології, а й забезпечило її суттєвий вплив на програми інших партій і рухів. Марксизм став панівною ідеологією робітничого руху, знайшов відображення в програмах соціал-демократичних партій. Майже всі робітничі партії Західної Європи декларували як кінцеву мету робітничого руху — побудову соціалізму. Усупереч зусиллям революційних марксистів об’єднати в межах ІІ Інтернаціоналу робітничий рух в одну силу і спрямувати його на боротьбу за скасування приватної власності та влади капіталу, він розпався на кілька напрямів, частина з яких зберегла ортодоксальну марксистську спрямованість, інша, що спиралася на профспілковий рух, формувалась на теоретичних засадах соціал-реформізму. Профспілки не виходили за межі економічної боротьби, що була спрямована не стільки проти капіталізму як такого, скільки на здо-буття конкретних соціально-економічних благ: підвищення заробіт-ної плати, поліпшення умов праці, збільшення зайнятості, удоско-налення системи соціального забезпечення та надання соціальних гарантій, скорочення робочого часу та ін. Саме через їхній вплив марксистську теорію революційної класової боротьби поступово починає витискати теорія еволюційно-реформістської зміни систе-ми, ідея політики «соціального партнерства». Позбавлені радикаліз-му, ці ідеї здобувають підтримку в робітничому середовищі, розу-міння інших суспільних верств, а також починають впливати на марксизм, спричиняючи його еволюцію. Відтак виникають різнома-нітні трактування марксистської теорії аж до перегляду самої суті марксистської концепції, ревізії філософських, економічних та полі-тичних основ учення, до пом’якшення радикалізму його революцій-них висновків. На цій основі виникають дві течії марксизму — ор-тодоксальний марксизм і ревізіонізм. Соціал-реформісти, сприйнявши основну ідею марксизму про побудову нового, соціально справедливого суспільства, не погоджу-вались з марксистською програмою революційної його побудови; ревізіоністи, навпаки, — формально визнавали марксизм, були зго-дні з його основними постулатами, але постійно піддавали критиці, уточнювали та переглядали окремі його ідеї. Ревізіоністську течію в марксизмі, що сформувалась наприкінці ХІХ ст., репрезентували лідери ІІ Інтернаціоналу: Карл Лібкнехт, Роза Люксембург, Дмитро Благоєв (ліве крило) та Едуард Бернш-тейн, Карл Каутський, Рудольф Гільфердінг, Отто Бауер, Отто Шмідт (праве крило). Представники лівого крила ревізіонізму виступали за негайне здійснення революційних перетворень, повну націоналізацію засо-бів виробництва та їх усуспільнення, за встановлення абсолютної диктатури пролетаріату, планової економіки. Теоретичною основою радикалізму лівих ревізіоністів стало економічне вчення про екс-плуатацію робітничого класу міжнародними союзами капіталістів за умов монополістичної стадії розвитку. Вони висунули теорію не-примиренності класів, закликали до здійснення революції у світо-вому масштабі. Ревізуючи марксизм, представники лівого крила ви-сували набагато радикальніші ідеї, ніж Маркс та Енгельс. Родоначальником правого крила ревізіонізму став Е. Бернштейн (1850—1939), який 1899 р. видав книжку «Передумови соціа-лізму і завдання соціал-демократії». Зміст її відображав нове розу-міння суті робітничого руху, відмінності його нової програми, стратегії і тактики від марксистських. Е. Бернштейн доводить практичну непридатність обгрунтованої К. Марксом теорії вартості, а відтак і теорій ціни, заробітної плати, додаткової вартості. Він заперечує постулат К. Маркса щодо абсолютного і відносного зубожіння пролетаріату за капіталізму, указуючи на нові тенденції в економічному розвитку суспільства. Автор доводить, що з розвитком капіталізм зазнає глибокої трансформації, створю-ються умови для поліпшення якості життя, зростає сукупна частка доходів робітничого класу у валовому національному продукті. Він зосереджується на аналізі нових можливостей, які відкриває капіталізм, а саме: дальше поглиблення процесу усуспільнення ви-робництва, спеціалізації та кооперації; поділ праці, що створює умови для корпоратизації; формування корпоративних капіталів че-рез продаж акцій підприємств, інвестування заощаджень; зростання можливості участі трудящих в управлінні виробництвом. Бернштейн стверджує, що корпоратизований капітал є об’єктивною основою демократизації і соціалізації власності через її акціо-нування. Критикуючи теоретико-економічні постулати марксистсь-кої теорії, Бернштейн переглядає основну ідею марксистського вчення — про необхідність революційного перевороту як основної передумови побудови соціалістичного суспільства. Він обгрунто- вує теорію «демократизації капіталу», яка, на його думку, повністю спростовує марксистську ідею революційного трансформування власності. Бернштейн уважає, що завдання усуспільнення власності можна вирішити еволюційним шляхом, без установлення диктатури пролетаріату. Цікавими були його підходи до проблем колоніалізму. Бернш-тейн виправдовував колоніальну політику розвинених країн, наго-лошуючи на особливій місії цивілізованих народів, які прискорю-ють розвиток колоніально-залежних країн. Йому належить термін «колоніальний соціалізм». Важливим висновком Бернштейна, який категорично не сприй-мали ортодоксальні марксисти, було твердження про те, що кому-нізм не є кінцевою метою історичного розвитку людства, а форми віддаленого майбутнього непередбачувані. Від поглядів Бернштейна соціал-демократи «відхрещувались» кількадесят років, але нині за ним усе більше визнають заслугу за-сновника теорії і політики соціальних реформ. На соціал-реформістських позиціях стояли також К. Каутський та Р. Гільфердінг, хоча вони й намагались відмежуватись від берш-тейніанства. К. Каутський (1854—1938) у працях «Соціальна революція» (1902) та «Шлях до влади» (1909) обгрунтовує невідворотність епо-хи соціальної революції як об’єктивно зумовленого явища, підгото-вленого всім попереднім розвитком людства. Монополізація вироб-ництва як закономірний етап розвитку капіталізму, на його думку, усуспільнює економіку і привносить до неї планове начало, а тому немає необхідності в практичних революційних діях та завоюванні влади збройним шляхом, достатньо парламентських методів боро-тьби за контроль над економічною владою. Аналізуючи сучасні йому процеси — монополізацію виробницт-ва, імперіалізм як економічний переділ світу між союзами капіталіс-тів, колоніальну політику розвинених держав, він стверджував, що ці явища є об’єктивними і свідчать про поступальний розвиток сві-тової економіки, яка в перспективі стане картелізованою, позбу-деться міждержавних суперечностей. На цій «ультраімперіалістич-ній» стадії розвитку капіталізму, коли великі галузеві монополії зіллються в єдиний всесвітній картель, виникнуть умови для плано-мірного регулювання господарства у світовому масштабі, що, влас-не, і означатиме соціальний переворот. Каутський засуджував війну, виступав за мирне вирішення всіх проблем. Його теорія «ультраімперіалізму» закликала до реформіз-му як засобу суспільної перебудови. Р. Гільфердінг (1877—1941), соратник Каутського, лідер і тео-ретик ІІ Інтернаціоналу. У своїх працях, написаних в цілому з марк-систських позицій, зокрема у «Фінансовому капіталі» (1910), він аналізує головні зрушення, що відбулися в економіці та політиці ка-піталізму наприкінці ХІХ — поч. ХХ ст.: виникнення і розвиток си-стеми капіталістичного кредиту, поширення акціонерних товариств як особливої форми монополізації капіталів, існування таких еко-номічних явищ, як статутний та фіктивний капітал. І хоча в цій книжці проблема непримиренності класових інтересів ставиться все ще дуже гостро, глибокий і всебічний аналіз фінансового капіталу дав авторові змогу зробити цілий ряд уточнень, що мали свідчити про об’єктивну неминучість зміни економічної ролі держави. Він уважав необхідним і об’єктивно обгрунтованим втручання держави у фінансову сферу з метою макроекономічного її впливу на цикліч-ність розвитку економіки, запобігання кризовим явищам. Такий вплив, на його думку, створює передумови для суспільного контро-лювання виробництва, яке повністю залежить від грошово-фінансової сфери, а отже, дає можливість управляти розвитком соціальної сфери. З початком першої світової війни Гільфердінг, як і Каутський, закликає до еволюційного, реформістського вирішення соціально-економічних проблем, посилаючись на те, що монополістичний ка-піталізм сам формує умови для економічних трансформацій, для становлення ери «організованого капіталізму». У Гейдельберзькій програмі СДПН 1925 р., теоретичну частину якої написав Гільфердінг, марксистській програмі революційної економічної перебудови суспільства протиставляється ідея свідомо-го формування «економічної демократії» — основи соціально спра-ведливого ладу. Ідеї Бернштейна, Гільфердінга та Каутського зацікавили не тіль-ки соціал-демократів, а й деяких марксистів. Так, у працях марксис-тів О. Бауера і К. Шмідта помітна еволюція їхніх поглядів від ради-калізму до реформізму. Після перемоги революції в Росії ревізіоністи відмежовуються від Жовтневої революції, називаючи її помилкою, а її організаційні форми — реакційними. Пізніше ревізіоністські доктрини трансформувались у реформі-стські і стали основою багатьох соціал-демократичних програм.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Ревізіонізм» з дисципліни «Історія економічних вчень»
