Стан реального сектора економіки і поведінка макроекономічних суб’єктів у значній мірі залежать від стану грошового сектора як всередині країни, так і в масштабах світової економіки, оскільки економічна діяльність представляє собою зустрічний рух товарних і грошових потоків. У сучасній макроекономічній теорії гроші визначають як систему фінансових активів, що має специфічну властивість обслуговувати ділові угоди. Гроші (готівка) мають дві характерні особливості, які відрізняють їх від інших активів, таких як заощаджувальні строкові депозити, акції, облігації або майнове багатство. По-перше, гроші виконують функцію обігу, тобто обмінюються на товари і послуги відразу, без попереднього обміну і перетворення на інший актив, по-друге, номінальна цінність грошей не може ані збільшитись, ані зменшитись, гроші завжди представляють ту суму, яка зазначена на них, у той час як акції, облігації і т.п. активи можуть значно змінити свою цінність. Ці дві особливості характеризують ступінь ліквідності активу. Нагадаємо, що за ступенем ліквідності всі фінансові активи поділяються на грошові агрегати. Простота, з якою гроші (монети і банкноти) можуть обслуговувати угоди, робить їх найбільш ліквідним активом, абсолютно ліквідним. Грошовий ринок є складовою фінансового ринку. На грошовому ринку діють три економічні агенти: первинні позичальники – нефінансові фірми та державні установи; первинні кредитори – домогосподарства, фірми, держава, які мають фінансові надлишки; фінансові посередники – банки, фондові біржі та ін. Грошовий ринок – це особливий ринок специфічного товару, який не продається назавжди, а лише тимчасово передається іншому власнику і згодом повертається з приростом. Як і товарний, грошовий ринок має ті ж самі основні змінні – попит, пропонування і ціну, які утворюють механізм ринку. Роль ціни грошей виконує процент – сума грошей, яка сплачується за можливість тимчасового користування чужими активами. Попит на гроші – це сума грошей, яку люди вважають доцільним мати у даних економічних умовах на певний момент. Він представляє собою статичну величину, „запас“. Теоретичні концепції попиту на гроші представлені класичною, неокласичною, кейнсіанською та сучасними концепціями. Класична концепція – це кількісна теорія грошей, сутність якої полягає у тому, що загальний рівень цін змінюється пропорційно кількості грошей, котрі перебувають в обігу. Неокласична концепція є модифікацією кількісної теорії грошей, яка формалізувала пряму причинно-наслідкову залежність між кількістю грошей в обігу і рівнем цін у двох версіях – рівняння обміну та кембриджського рівняння. Обидві версії, як і класична, розглядали лише попит для оплати угод або трансакційний (операційний) попит на гроші. Попит на гроші , виведений з рівняння обміну: , має вигляд: , де – грошова маса; – швидкість обігу грошової одиниці; – рівень цін; – реальний обсяг національного виробництва. Кембриджська версія – теорія касових залишків, для визначення попиту на гроші запропонувала кембриджське рівняння: , де – коефіцієнт касових залишків або коефіцієнт переваг ліквідності, який показує частку номінального доходу , котру населення зберігає у вигляді готівки. Відмінність кембриджської версії полягала у тому, що в ній замість швидкості обігу грошей було введене поняття переваги ліквідності . Рівняння обміну і кембриджське рівняння визначили загальні принципи неокласичного підходу до пояснення трансакційного попиту на гроші: – він прямо залежить від реального обсягу національного виробництва і рівня цін і обернено – від швидкості обігу грошей. Ці рівняння описують номінальний попит на гроші або попит на номінальні грошові залишки. Рівняння реального попиту на гроші або попиту на реальні касові залишки має вигляд: Кейнсіанська концепція – „теорія переваг ліквідності“ розглядає два види попиту на гроші – трансакційний і спекулятивний. Вона розширила уявлення про чинники попиту на гроші, виділивши три мотиви збереження готівкових грошей: трансакційний мотив – потребу у грошах для здійснення оплати угод (поточних операцій); застережний мотив – потребу у грошах для непередбачених витрат; спекулятивний мотив – потребу мати гроші для вкладень у доходні фінансові активи. Попит на гроші за двома першими мотивами складає трансакційний попит (рис. 12.1), котрий виводиться з класичної моделі і є функцією від доходу: . Спекулятивний попит на гроші пов’язаний з класичною функцією грошей як засобу нагромадження. Він виникає від коливання ринкової оцінки облігацій як альтернативної грошам форми фінансових активів. За вищої ставки проценту (облігації дешеві) обсяг попиту на облігації, які населення купує у банків, зростає, відповідно має місце приплив готівки у банки, попит на гроші як активи, які нагромаджуються на руках у населення, зменшується. За зниження процентної ставки (облігації дорожчають) населення продає облігації банкам, відповідно попит на гроші як активи зростає. Узагальнено спекулятивний попит на гроші є спадною функцію від процентної ставки на облігації (рис. 12.2): . Сукупний номінальний попит на гроші представляє собою суму трансакційного та спекулятивного попиту: . Він є функцією трьох змінних: рівня цін, доходу та процентної ставки: . (12.1) Функція сукупного попиту на реальні грошові залишки за припущення незмінної швидкості обігу грошей матиме вигляд: . (12.2) Криву сукупного попиту на гроші (рис. 12.3) часто називають кривою переваг ліквідності . У кейнсіанській інтерпретації складові сукупного попиту на гроші представлені як , де – реальна процентна ставка. Згідно з кейнсіанською концепцією, сукупний реальний попит на гроші є функцією двох змінних – рівня доходу та ставки проценту: . (12.3) Сучасні теорії попиту на гроші поділяються на два напрямки: теорії, які досліджують роль грошей як засобу обігу, називають теоріями операційного (трансакційного) попиту, або запасовими теоріями; теорії, які зосереджують увагу на функції грошей як засобу нагромадження цінностей, отримали назву портфельних теорій. Серед трансакційних теорій найбільш популярною стала модель Баумоля-Тобіна. Модель аналізує витрати і вигоди, пов’язані з нагромадженням запасів готівки. Головна вигода готівки – у зручності її використання для покупки товарів. Проте домогосподарство несе певні альтернативні втрати від зберігання грошей вдома – воно втрачає процент, який могло б отримати, поклавши відповідну суму на заощаджувальний рахунок у банку. З іншого боку, невигідно тримати всі гроші у вигляді заощаджень, що приносять проценти, тому що кожного разу для оплати покупок потрібно буде конвертувати актив, що приносить проценти, у готівку, і нести при цьому трансакційні витрати конвертації активів. Витрати конвертації включають затрати часу на відвідування банку, стояння в черзі, комісійні, які бере банк або брокер за операцію. Номінальні трансакційні витрати конвертації за одне відвідування банку нескладно обчислити, знаючи зарплату індивіда. Наприклад, на одне відвідування банку витрачається півгодини, годинна ставка заробітної плати – 10 грн., банк бере за операцію 2 грн. Трансакційні витрати конвертації становитимуть: = 0,5 год.× 10 грн. + 2 грн. = 7 грн. Отже, постає питання: скільки разів на місяць або на рік індивід повинен ходити в банк і яку суму знімати, щоб мінімізувати сумарні витрати – альтернативні і трансакційні? Позначимо: – кількість відвідувань банку за певний період; – витрати конвертації за одне відвідування; – процентна ставка по заощаджувальному рахунку на цей період; – середні номінальні касові залишки протягом даного періоду; – сукупні витрати особи за визначений період. . Потрібно знайти оптимальну величину і . Розглянемо кілька можливих варіантів розвитку подій. Припустимо, що деякий індивід першого числа кожного місяця одержує 1000 грн. заробітної плати – свого номінального доходу . Цю суму до кінця місяця він рівномірно витрачає на покупки товарів і послуг, отже, на кінець останнього дня місяця його доход дорівнює нулю. Це означає, що його середньомісячний запас грошей становить: Якщо заробітну плату будуть виплачувати рівними сумами двічі на місяць – 1 і 15 числа, то середньомісячні касові залишки становитимуть: , або Тепер припустимо, що деяке домогосподарство отриманий доход спочатку розміщує на депозитному рахунку в банку, а потім забирає за один раз і поступово витрачає наявний запас грошей. Графічно середній грошовий залишок за даний період буде дорівнювати площі трикутника, зображеного на рис. 12.4.а). Середній грошовий залишок становитиме: або . Якщо домогосподарство буде відвідувати банк двічі за даний період часу ( = 2), то воно на початку періоду вилучає з рахунку суму і поступово витрачає гроші протягом половини періоду, потім знову відвідує банк і вилучає таку ж саму суму грошей, витрачаючи її до кінця періоду. Тоді середні грошові залишки будуть рівні площі двох трикутників, кожен з яких має висоту і основу (рис. 12.4.б): . Тепер узагальнимо розрахунки: припустимо, що домогосподарство відвідає банк разів за даний період, кожного разу вилучаючи суму , і витрачає гроші за періоду. Тоді середні грошові залишки за весь період будуть дорівнювати площі трикутників з висотою і основою (рис. 12.4.в): . За будь-якого значення середня кількість грошей, яку доцільно мати на руках, становить , а втрати проценту дорівнюють . Відповідно рівняння сукупних витрат приймає вигляд: . Існує єдине оптимальне значення , яке мінімізує сукупні витрати. Його можна визначити аналітично. Застосувавши диференційне числення, отримаємо вираз оптимальної кількості відвідувань банку: (12.4) Тепер, знаючи оптимальне значення , можемо виразити оптимальну суму грошей для домогосподарства у формі готівки: (12.5)
Отже, реальний попит на гроші є зростаючою функцією від реального ВВП та трансакційних витрат і спадною функцією від номінальної ставки проценту: . (12.6) Чинниками трансакційного попиту на гроші, з врахуванням новітніх досліджень, виступають: рівень цін – з підвищенням цін домогосподарствам і фірмам для оплати покупок потрібно мати більшу кількість грошей, і навпаки. Номінальний попит на гроші перебуває у прямій залежності від цін товарів і послуг. Реальний попит на гроші – величина грошових залишків, обчислена з врахуванням їх купівельної спроможності – залишається незмінним, коли номінальна грошова маса зростає у тій же пропорції, що і рівень цін; величина ВВП – сумарний запас грошей у суспільстві за інших рівних умов змінюється пропорційно рівню номінального ВВП: ; зростання реального ВВП збільшує споживання домогосподарств і фірм, обсяг ділових угод зростає, через що збільшуються бажані реальні грошові залишки: швидкість обігу грошей, яка є зростаючою функцією від процентної ставки і реального доходу: . номінальна процентна ставка як вартість втрачених можливостей при збереженні грошових залишків; підвищення процентної ставки веде до зниження попиту на реальні грошові залишки. Емпіричні дослідження виявляють на руках населення значно більші грошові залишки, ніж потрібні для оплати угод у нормальних масштабах. Це може означати, що є інші мотиви утримання грошей – вони нагромаджуються як фінансовий актив, що виконує функцію збереження вартості, поряд із акціями та облігаціями. По-перше, гроші зберігаються як засіб нагромадження багатства тому, що вони забезпечують анонімність їх власників, чого не можна забезпечити, відкривши рахунок у банку. Друга причина – це недовіра до фінансових інститутів країни. Особливо вона проявляється у періоди фінансової нестабільності, коли існує загроза банкрутства комерційних банків чи інших фінансових посередників. Люди, не схильні до ризику, надають перевагу збереженню частини свого багатства вдома у вигляді грошей і забирають свої гроші з банків. По-третє, у періоди високої інфляції зарубіжна валюта може витісняти вітчизняну, тоді люди зберігають свої заощадження в іноземній валюті, купуючи її на „чорному ринку”, навіть якщо у державі немає вільного продажу інвалюти. Коли гроші розглядаються економічними агентами як один з можливих фінансових активів для нагромадження багатства поряд з цінними паперами, виникає попит на гроші як активи. Цей попит пояснюють на основі „портфельних теорій”. Формально портфель – це набір активів, не лише фінансових (гроші, облігації, акції), але й реальних (земля, нерухомість, золото і т.п.). Теорія портфелю виходить з того, що економічні агенти не схильні до ризику, тому вони намагаються не лише максимізувати доходність своїх активів, але й зменшити ризик від їх зберігання. Важливо досягти деякої оптимальної комбінації ризику і доходності портфеля, керуючись правилом „не кладіть всі яйці до одного кошика”. Економічні агенти, прагнучи мінімізувати ризик, оцінюють його по відношенню до кожного активу і диверсифікують власні активи. Виходячи з цих міркувань, люди нагромаджують гроші як частину свого портфелю активів. Найбільш важливим є те, що нагромадження грошей має певну специфіку щодо поєднання в них ризику і доходності у порівнянні з іншими активами. Один з особливих аспектів „теорії портфеля” – виділення спекулятивного мотиву, у зв’язку з чим попит на гроші як активи і називають спекулятивним попитом на гроші. Існування спекулятивного попиту випливає з того, що домогосподарства можуть нагромаджувати багатство у вигляді довгострокових активів з позитивним фіксованим процентним доходом, але зі змінною ціною. Найбільш типовим активом такого роду є довгострокові облігації. Коливання ціни на облігацію породжує ризик реальної втрати частини капіталу, або, навпаки, збагачення за рахунок підвищення ціни. На швидкозмінних фінансових ринках маклери мають змогу купувати і продавати дуже великі суми активів зі спекулятивною метою, слідкуючи за процентними ставками і цінами на різні види цінних паперів. Коли ринкові процентні ставки низькі, господарські агенти мають схильність до скорочення кількості негрошових активів через їх високу ціну. Маклери хочуть скористатися з доходів приросту капіталу і продають облігації. Тоді спекулятивний попит на гроші зростає, на руках у населення зростають середні грошові залишки, які виконують функцію збереження багатства, оскільки низький процент означає малі альтернативні витрати збереження грошей. Навпаки, коли процентні ставки високі – ціна облігацій низька – маклери починають скуповувати облігації, тому спекулятивний попит на гроші, як актив для нагромадження багатства, низький. Маклери віддають гроші за облігації, сподіваючись, що коли процент знизиться, то вони знову пропадуть їх, але вже за високою ціною, і при низькій ставці отримають доход від приросту ціни облігацій. Отже, основним чинником, що впливає на спекулятивний попит на гроші, є ставка проценту. Між процентною ставкою і обсягом спекулятивного попиту на гроші існує обернений зв’язок: коли ставка проценту низька, обсяг попиту на гроші як активи зростає, а коли ставка висока – обсяг попиту скорочується. Монетаристи сприйняли ідею Дж. М. Кейнса про утримання населенням частини активів у грошовій формі з метою збереження цінності, проте відкинули ідею спекулятивного мотиву. Попит на гроші вони пояснюють з точки зору теорії оптимізації портфелю доходних активів, значний спектр яких робить недоцільним збереження грошей як активу. У запропонованій М. Фрідменом одній з перших узагальнених його функцій гроші виступають однією зі складових широкого набору активів, а попит на гроші визначають п’ять змінних – рівень цін , доходність акцій і облігацій , рівень інфляції , перманентний доход . Відтак монетаристська функція попиту на гроші має вигляд: . (12.7) Попит на гроші є прямо залежним від рівня цін і перманентного доходу та обернено залежним від решти змінних. Ігнорування попиту на гроші як актив та введення стійкої змінної перманентного доходу дозволило монетаристам обґрунтувати стійкість попиту на гроші. Згідно ж з кейнсіанським підходом попит на гроші є нестабільним, його мінливість пов’язана зі спекулятивною складовою, яка залежить від нестійкої і непередбачуваної кон’юнктури ринку цінних паперів. З врахуванням всіх чинників монетаристська функція реального попиту на гроші модифікується. Узагальнено її можна записати у такому вигляді: , (12.8) де – реальний очікуваний доход від акцій; – реальний очікуваний доход від облігацій; – очікуваний темп інфляції; – матеріальні активи. Зростання або зменшує попит на гроші, оскільки інші види активів стають привабливішими. Підвищення інфляційних очікувань також зменшує попит на гроші, бо гроші стають менш привабливим активом. Лише зі збільшенням попит на гроші збільшується, тому що зростання доходу дає можливість збільшити суму всіх активів. Сума багатства наближено вимірюється показником реального доходу . Попит на гроші є дуже нестабільним. Це пов’язано з тим, що гроші (готівка, чеки) і „майже гроші” (акції, облігації і заощаджувальні рахунки) стали близькими замінниками, а швидкість обігу грошей – нестабільною, і кількість грошей дає неправильні сигнали щодо сукупного попиту. Все це ускладнює проведення монетарної політики, яка реалізується через контроль за пропонуванням грошей.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Попит на гроші та його види» з дисципліни «Економічна теорія»
