Під кредитоспроможністю позичальника розуміють здат-ність юридичної чи фізичної особи повністю і в зазначені терміни виконати всі умови кредитної угоди. У світовій банківській практи-ці кредитоспроможність клієнта завжди була і лишається одним з основних критеріїв при визначенні доцільності встановлення креди-тних відносин. Кредитоспроможність тлумачиться не лише як мож-ливість повернути основну суму боргу і відсотки за ним, а й як ба-жання клієнта виконати свої зобов’язання. Тому здатність до повернення кредиту пов’язується з моральними якостями клієнта, його репутацією, майстерністю і сферою діяльності, ступенем вкла-дання капіталу в нерухоме майно, можливістю генерувати грошові потоки у процесі виробництва та обігу. Процес аналізу та оцінювання кредитоспроможності клієнта складається з двох етапів: оцінювання моральних та етичних якос-тей позичальника, його репутації та намірів щодо повернення пози-ки і прогнозування платоспроможності позичальника на перспекти-ву. Оцінюючи кредитоспроможність клієнта, банківська установа фактично визначає рівень кредитного ризику, який вона прийме на себе, встановлюючи кредитні відносини з цим клієнтом. Кожен ко-мерційний банк повинен сформулювати власну документально офо-рмлену та затверджену правлінням банку методику оцінювання кре-дитоспроможності позичальника. Банки мають визначити ґрунтовні та технічно виважені критерії економічної оцінки фінансової діяль-ності клієнтів-позичальників та методи проведення аналізу. Банки у процесі аналізу можуть розробляти й застосовувати вла-сні системи показників та групи методів, вибір яких залежить, на-самперед, від специфіки того сегмента ринку, який обслуговує банк (галузеві особливості, категорія позичальників), а також від рівня спеціалізації банку (іпотечний, інвестиційний, торговельний), видів кредитів (короткострокові, довгострокові), стратегії та політики ба-нку (надійність, ризиковість, агресивність), рівня кваліфікації кре-дитних працівників, рівня організації та технічного забезпечення аналітичної роботи в банку. Наприклад, критерії та методи оціню-вання кредитоспроможності позичальника істотно відрізнятимуться в Ощадбанку, де основну категорію позичальників становлять фізи-чні особи, у комерційному банку, клієнти якого — великі промисло-ві підприємства, та в банку «Україна», в якому позичальниками є здебільшого сільськогосподарські підприємства, що мають специ-фічні особливості обороту капіталу і тривалості ділового циклу. У процесі аналізу банк може використати різноманітні джерела інформації, які в цілому складаються з трьох груп: · інформація, отримана безпосередньо від клієнта; · внутрішньобанківська інформація; · зовнішні джерела інформації. До першої групи належать: 1) фінансова та бухгалтерська звітність; 2) документація, яка підтверджує правовий і юридичний статус клієнта: статут, договір засновників, свідоцтво про реєстрацію, дані про юридичну адресу і т. ін.; 3) документація, пов’язана з кредитним заходом — техніко-економічне обґрунтування, розрахунки очікуваних надходжень від реалізації проекту, для середньо- і довгострокових кредитів — біз-нес-план, копії контрактів, договорів та інших документів, які сто-суються реалізації заходу, зобов’язання із забезпечення своєчасного повернення кредиту (договір застави, гарантійний листок, страхове свідоцтво і т. ін.); 4) інформація, одержана у процесі попередньої бесіди з майбут-нім позичальником, під час якої кредитний працівник має оцінити моральні, етичні та професійні якості працівників підприємства (ди-ректора, заступників директора, головного бухгалтера), визначити перспективи розвитку та росту, виявити специфічні особливості та деталі, пов’язані з даним кредитом, сформувати думку про клієнта. Усі дані, одержані під час зустрічі з клієнтом, мають бути занотова-ні й зберігатися в кредитній справі. У багатьох банках розроблені спеціальні формуляри та анкети, які складаються зі стандартизованих питань, на які повинен дати відповіді клієнт; 5) додаткова інформація, яка подається за вимогою банку — до-відки про наявність рахунків в інших банках, виписки з рахунків в інших банках, довідки з податкової інспекції, довідки про юридичні права на заставу, технічна документація, пов’язана з деякими вида-ми застави тощо. Внутрішньобанківські джерела інформації складаються з відо-мостей про попередні контакти з клієнтом, у сфері як кредитних, так і некредитних відносин. Велике значення в цьому разі мають архіви банку, такі як картотека кредитної інформації (ККІ), де зберігаються дані про кредити, які раніше були видані клієнтові, про затримки та порушення при погашенні позики. Створення та ведення ККІ має стати для банків одним з невід-кладних завдань. У деяких розвинених країнах ця проблема вирішу-ється на рівні держави, і банки зобов’язані вести такі картотеки, які стають складовими частинами загальнодержавної системи контро-лю за кредитами. Близько тридцяти років діє така державна інфор-маційна система в Канаді, і будь-який банк може одержати інфор-мацію про кредитні відносини з будь-яким клієнтом, котрий протягом цього часу звертався за кредитом до різних установ, а це майже всі фірми та населення країни. Крім інформаційної, така за-гальна система виконує і контролюючу функцію, оскільки кожний клієнт знає, що інформація про порушення умов кредитної угоди зберігатиметься і можливо стане перепоною при одержанні нового кредиту. В Україні завдання створення картотеки кредитної інформації на загальнодержавному рівні є глобальним і невідкладним, про що й наголошують банківські працівники. Але складність цього завдання як організаційна, так і технічна, не дає можливості розраховувати на швидке її вирішення. До третьої групи джерел інформації належать відомості, здобуті за межами банку, що надійшли: 1) від департаменту банківського нагляду; 2) інших банків, які обслуговували даного клієнта; 3) діло-вих партнерів, які мали контакти з позичальником; 4) засобів масо-вої інформації (реклами, рейтинги, дані про участь у виставках, ого-лошення тощо); 5) статистичних агенцій та статистичних інформаційних збірників, звідки можна взяти дані про загальний стан виробництва в галузі та перспективи розвитку, а також про місце підприємства та його продукції на ринку; 6) відвідування підприєм-ства, у процесі якого важливо виявити рівень компетенції працівни-ків, які очолюють бухгалтерську, фінансову та маркетингові служ-би, адміністративний апарат, скласти уявлення про склад та стан майна підприємства, оцінити якість і конкурентоспроможність про-дукції та послуг підприємства, можливості експорту, залежність від джерел сировини і т.ін. Кожне інформаційне джерело служить для висвітлення конкрет-ного боку діяльності клієнта, коли аналізується його кредитоспро-можність, але найважливішою є інформація, здобута з ринкових джерел поза межами банку. По-перше, завдяки тому, що існує чима-ло різноманітних ринкових джерел одержання інформації, забезпе-чується об’єктивність та різнобічність аналізу. По-друге, ця інфор-мація є найоперативнішою, оскільки саме ринок найпершим реагує на зміни в стані підприємства ще до того, як ці зміни знайдуть відо-браження у фінансовій звітності. Завдання кредитного працівника полягає насамперед у перевірці сигналів, які надходять з ринкових джерел інформації та виявленні причин їх виникнення. Всебічний та ґрунтовний аналіз всієї інформації дозволяє оціни-ти кредитний ризик клієнта, який фокусується на п’яти основних аспектах: n фінансовий аспект, який визначає здатність позичальника ге-нерувати грошовий потік, достатній для погашення кредиту; n галузевий аспект, який відображає процеси розвитку галузі та конкурентні позиції клієнта і є складовою частиною загального кре-дитного ризику позичальника; n управлінський аспект, який оцінює якість менеджменту та ефективність керівництва; n аспект якості забезпечення кредиту, що визначає рівень конт-ролю за заставою з боку банку та можливості й умови реалізації; n морально-етичний аспект, який відображає готовність позича-льника до повернення кредиту. Оцінка фінансового стану позичальника — юридичної особи здійснюється за такими напрямками аналізу його виробничої діяль-ності: n обсяг реалізації; n прибутки та збитки; n рентабельність; n ліквідність; n грошові потоки (рух коштів на рахунках позичальника); n склад та динаміка дебіторсько-кредиторської заборгованості; n собівартість продукції. Мають бути враховані також фактори суб’єктивного характеру: n ефективність управління; n ринкова позиція позичальника і його залежність від циклічних та структурних змін в економіці та галузі; n наявність державних замовлень та державна підтримка пози-чальника тощо; n погашення кредитної заборгованості позичальника в минулому. У процесі аналізу кредитоспроможності клієнта використову-ються такі методи аналізу: метод коефіцієнтів, метод групувань, ме-тод порівнянь, рейтингові системи оцінки тощо. Вибір методу зале-жить від ряду чинників: типу економічної системи, ступеня розвиненості ринкових відносин, особливостей побудови балансу та інших форм звітності клієнта, галузевих особливостей, виду діяль-ності, характеру позичальника (підприємство, фізична особа), фор-ми власності. Методи аналізу можуть використовуватись паралель-но, а також частково, доповнюючи один одного. Так, кількісні методи аналізу не враховують такої характеристики клієнта як ре-путація, тоді як рейтингові системи оцінки орієнтовані на врахуван-ня факторів суб’єктивного характеру. Широкого застосування як у вітчизняній, так і в зарубіжній пра-ктиці набув метод коефіцієнтів, який дає змогу діставати важливі показники діяльності клієнта. Метод коефіцієнтів зводиться до розрахунку співвідношень між окремими показниками чи групами показників (статей балансу), які характеризують фінансовий стан підприємства, і порівняння резуль-татів з нормативними чи середніми даними. Наприклад, НБУ рекомендує комерційним банкам у процесі аналізу кредитоспроможності позичальника — юридичної особи використовувати такі коефіцієнти (теоретичні значення коефіцієнтів орієнтовні) [10]. 1. Коефіцієнт загальної ліквідності КЛ1 характеризує наскільки обсяг поточних зобов’язань за кредитами можна погасити за раху-нок усіх мобілізованих оборотних активів: . (3.1) Теоретичне значення КЛ1 не менше за 2,0 — 2,5%. 2. Коефіцієнт абсолютної (термінової) ліквідності КЛ2 показує, наскільки короткострокові зобов’язання можуть бути негайно по-гашені за рахунок грошових коштів та ліквідних цінних паперів: . (3.2) Теоретичне значення КЛ2 не менш як 0,2 — 0,25%. Зауважимо, що дуже високі значення коефіцієнтів ліквідності оцінюються негативно, як і занадто низькі, оскільки це свідчить про нераціональне використання коштів або високий рівень дебіторсь-кої заборгованості, що в майбутньому може призвести до погіршен-ня фінансових показників діяльності. 3. Коефіцієнт співвідношення залучених і власних коштів К3 (коефіцієнт автономності), що характеризує розмір залучених кош-тів на 1 грн. власних коштів: . (3.3) Теоретичне значення — не більш як 1,0. 4. Коефіцієнт маневреності власних коштів КМ показує ступінь мобільності використання власних коштів: . (3.4) Теоретичне значення — не менш як 0,5. Теоретичні значення показників розглядаються як середні для будь-яких підприємств, незалежно від розмірів, галузі та специфіки діяльності, і це знижує ефективність застосування методу коефіцієн-тів. Зрозуміло, що коефіцієнт абсолютної ліквідності не може бути однаковим для підприємств торгівлі і сільського господарства. Для отримання точнішої картини необхідно використовувати га-лузеві значення коефіцієнтів, які б ураховували особливості техно-логічних процесів та тривалість ділового циклу підприємств. Розра-хунок середньогалузевих коефіцієнтів потребує обробки значної кількості статистичних даних, а тому для кожного окремого банку становить значні труднощі. У розвинених країнах такі розрахунки здійснюються централізовано на рівні держави або великих спеціа-лізованих статистичних агенцій. В Україні система сереньогалузе-вих коефіцієнтів відсутня, тому можна рекомендувати банкам порі-внювати два чи більше підприємств, які працюють в одній і тій самій галузі. Навіть порівняльний аналіз двох клієнтів дасть змогу вибрати надійнішого позичальника. Банкам було б доцільно працювати над створенням власної бази фінансових коефіцієнтів не лише реальних, а й потенційних клієн-тів, котрі подали кредитну заявку. І навіть якщо вона була відхиле-на, такі особи можуть отримати позичку в майбутньому. Для ство-рення відповідних масивів інформації за галузями та групами клієнтів у банків є об’єктивні передумови. Адже здебільшого банки займають визначені сегменти ринку і працюють з кількома клієнта-ми однієї галузі. Наприклад, банк «Україна» — сільськогосподарсь-ка галузь, «Укрнафтогазбанк» — газова та нафтова промисловість, «Промінвестбанк» — будівництво і т. ін. Отже, обслуговуючи кліє-нтів одної або декількох галузей, банк має можливість зібрати до-статню кількість інформації для проведення порівняльного аналізу, що полегшить процес оцінювання кредитоспроможності конкретно-го позичальника і дасть змогу дістати об’єктивну характеристику. Метод коефіцієнтів та порівняльний аналіз широко застосову-ється у процесі оцінювання фінансового стану позичальника — ко-мерційного банку і здійснюється за такими напрямками: n перевірка додержання обов’язкових економічних нормативів та показників діяльності комерційного банку, передбачених норма-тивними актами Національного банку України; n аналіз прибутків і збитків; n аналіз якості активів і пасивів; n створення резервів; n виконання зобов’язань комерційним банком у минулому; n оцінювання банківського менеджменту. Перевагою методу фінансових коефіцієнтів є простота, але при його застосуванні слід пам’ятати про ряд обмежень та недоліків, у результаті недооцінювання яких можна отримати неадекватну кар-тину і зробити хибні висновки. 1. Під впливом інфляції ціна активів, відображена у балансі, мо-же значно відрізнятися від дійсної їх вартості, тому під час аналізу коефіцієнтів одного підприємства за тривалий період треба врахо-вувати інфляційні зміни і проводити аналіз зважено та обережно. 2. Багато великих підприємств та фірм мають філії та дочірні компанії в різних галузях економіки, тому середні значення фінан-сових коефіцієнтів для них розробити важко. Це робить застосуван-ня методу коефіцієнтів зручнішим та ефективнішим для аналізу не-великих, вузькоспрямованих підприємств, а не багатогалузевих фірм. 3. Складно зробити правильні висновки щодо того, хороше чи погане значення коефіцієнта, оскільки одні й ті самі значення мо-жуть бути наслідками різних причин. Наприклад, високе значення коефіцієнтів ліквідності може означати сильну позицію підприємст-ва або надлишкову готівку, яка не приносить прибутку. 4. Визначення дійсного фінансового стану за методом коефіціє-нтів ускладнюється через те, що під час аналізу використовуються численні показники. Деякі з них характеризують діяльність підпри-ємства з позитивного боку, інші — з негативного. Різнобічність та різнорідність цих показників ускладнює виявлення загальних тен-денцій у фінансовому стані підприємства. У такому разі необхідно використовувати статистичні прийоми аналізу, враховуючи динамі-ку коефіцієнтів. 5. Фінансові коефіцієнти розраховуються на основі даних звіт-ності, яка надана банку клієнтом, але така інформація має ряд недо-ліків. По-перше, фінансова звітність складається на визначену дату, а отже, не відображає повністю процесів, які відбуваються за період між датами складання звітності. По-друге, у процесі підготовки зві-тності може застосовуватися «техніка декорації вітрин», тобто мо-жуть виконуватися фінансові операції, які на короткий термін шту-чно поліпшують стан підприємства для того, щоб це знайшло відображення у звітах. По-третє, для одержання об’єктивних результатів слід аналізувати значну кількість фінансових звітів за ряд періодів, тобто аналізувати динаміку змін показників, яка виявляє тенденцію розвитку підприємства. Такий аналіз не завжди можна провести че-рез відсутність даних, неможливість зіставлення результатів, а та-кож нестабільність економічних умов, коли результати аналізу не-коректно екстраполювати на майбутнє. По-четверте, у фінансовій звітності констатуються факти, які вже здійснилися, тобто погір-шення фінансового стану підприємства знайде відображення у ба-лансі вже після того, як це відбулося, але така ситуація для банку неприйнятна. Крім того, до певних груп позичальників метод коефіцієнтів вза-галі не може бути застосований, наприклад, до новостворених під-приємств або позичальника-фізичної особи. При аналізі кредитоспроможності позичальника-фізичної особи мають бути враховані: · соціальна стабільність клієнта — наявність власної нерухомо-сті, цінних паперів тощо, постійної роботи, сімейний стан; · наявність реальної застави; · вік і стан здоров’я клієнта; · загальний матеріальний стан клієнта, його доходи та витрати; · інтенсивність користування банківськими позиками у минуло-му та своєчасність їх погашення, а також користування іншими бан-ківськими послугами; · зв’язки клієнта в діловому світі тощо. Одним з підходів до аналізу кредитоспроможності позичальни-ка-фізичної особи є системи кредитного скорингу, які базуються на бальній оцінці факторів кредитного ризику. Кредитний скоринг є рі-зновидом загальнішого методу — рейтингових систем оцінювання кредитоспроможності позичальника, які досить популярні в міжна-родній банківській практиці та враховують і кількісні, і якісні хара-ктеристики клієнта. Такі системи дозволяють визначити кредито-спроможність клієнта за допомогою синтезованого показника — рейтингу, вираженого у балах, встановити межі інтервалу його ко-ливань і, залежно від кількості балів, віднести позичальника до ви-значеного класу клієнтів за рівнем ризику. Рейтингові системи оцінки передбачають насамперед вибір і обґрунтування системи показників та їх класифікацію за групами. Ці групи ранжуються залежно від їх значущості в оцінці кредито-спроможності клієнта з позицій банку. Тобто одні й ті самі показни-ки можуть мати різну вагомість в оцінці кредитного ризику з погля-ду різних банків, а також залежно від виду кредиту. Наприклад, у разі надання короткострокового кредиту найважливіше значення мають показники ліквідності та фінансової стійкості, при довго-строковому кредитуванні — ефективності виробництва, прибутко-вості та рентабельності. Рейтингова система оцінювання кредитоспроможності позича-льника має розроблятися кожним банком індивідуально залежно від кредитної політики банку, стратегічних планів, маркетингових до-сліджень та загальних вимог до якості кредитів, які пропонуються центральним банком. Отже, рейтингові системи відбивають підхід конкретного банку до оцінювання якості кредитів і можуть значно відрізнятися від банку до банку. Так, клієнт, кредитоспроможність якого є занадто низькою для одного банку, може стати бажаним клі-єнтом в іншому банку. Фактично рівень ризику клієнта визначає ризикованість самого банку, оскільки ризики, на які наражається позичальник, стають ба-нківськими ризиками при встановленні кредитних відносин. У між-народній банківській практиці прийнято, що кожний великий банк розробляє власну рейтингову систему оцінки кредитоспроможності позичальника. Це дозволяє не лише прийняти обґрунтоване рішення щодо надання позики, а й визначити такі умови кредитування, які обмежать кредитний ризик банку і стануть підставою для укладання угоди. У світовій практиці кредитний рейтинг визначають спеціалі-зовані компанії — рейтингові агенції, такі як Standard & Poor, Moody’s, Fitch, Duff and Phelps. Загалом процес визначення кредитоспроможності позичальника значною мірою є творчим, а не механічним, і потребує від кредит-них менеджерів глибокого знання економіки, специфіки галузей і підприємств, вимагає навичок збирання, систематизації та всебічно-го осмислення фактичного матеріалу. У процесі кредитування по-стає потреба нагромаджувати різнобічну і різнопрофільну інформа-цію про позичальника. Це завдання не з простих, адже часто у реальних господарських умовах не так багато часу відведено для прийняття рішень про можливість та умови кредитування. Аналіз процесу прийняття рішень про надання позичок, проведений у кре-дитних відділах комерційних банків України, показав, що у своїх судженнях про кредитоспроможність банківські працівники покла-даються здебільшого на суб’єктивні оцінки, свою інтуїцію та особи-сті зв’язки з клієнтурою. Кредитний менеджер повинен завжди пам’ятати, що головною метою процесу аналізу кредитоспроможності позичальника є оці-нювання кредитного ризику й виявлення джерел повернення основ-ної суми боргу та відсотків за нею, а не аналіз фінансового стану клієнта, як такий.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «АНАЛІЗ КРЕДИТОСПРОМОЖНОСТІ ПОЗИЧАЛЬНИКА» з дисципліни «Фінансовий менеджмент банку»
