Під структурою управління організацією розуміється сукуп-ність його елементів, які знаходяться між собою в стійких взає-мовідносинах і забезпечують їхнє функціонування і розвиток як одного цілого. Елементами структури є працівники, служби та інші ланки апарату управління. У рамках структури управління відбувається управлінський процес, між учасниками якого розподілені завдання та функ- ції управління, а внаслідок — права та відповідальності за їх виконання. Із цих позицій структуру управління можна роз-глядати як форму розподілу та кооперації управлінської діяль-ності, яка направлена на досягнення намічених цілей менедж-менту. Структура державного органу залежить від місця органу в ор-ганізаційній структурі державного управління, обсягу і змісту його компетенції і, відповідно, ролі в управлінні суспільними процесами. Необхідно враховувати, що між структурами різних держав-них органів існує організаційна взаємозалежність. Зміст структу-ри конкретного державного органу можна зрозуміти лише через розкриття його зв’язків зі структурою об’єктів, якими вона управляє та інших державних органів. Структура державного ор-гану повинна також створити умови для раціональної організації та ефективного керівництва діяльністю його особистого апарату. Відповідно до цього структура повинна відповідати деяким ви-могам і формуватися на підставі визначених правил. До них від-носяться: · вимога мобільності, відповідно до якої чисельний склад і кі-лькість внутрішніх підрозділів установлюється за оптимальними критеріями керованості; · вимога оперативності, яка визначає складність зовнішніх і внутрішніх зв’язків, швидкість отримання та суворе збереження інформації, своєчасність прийняття та організації виконання рі-шень; · вимога економічності, яка обумовлює необхідність визнача-ти вартість утримання апарату управління та витрат на здійснен-ня управлінської діяльності. Особливу проблему при формуванні та оцінці структури дер-жавного органу становить визначення потенційної норми керова-ності. При визначенні цієї норми необхідно враховувати такі чинники: 1. Чинники, які визначені дорученими завданнями: значимість завдань, доручених групі спеціалістів для вико-нання; трудність завдань; різнорідність завдань; координація; завдання, які спричинюють незворотні наслідки. 2. Чинники, які залежать від особи керівника: ступінь самостійності керівника; допоміжний персонал; діяльність, яка не пов’язана з керівництвом; метод управління; планування. 3. Чинники, які залежать від персоналу: інтеграція праці; діяльність неформальних груп; культура спілкування; плинність кадрів. 4. Чинники технічного характеру: вертикальний діапазон керівництва; зв’язок; розміщення на полі діяльності; прищеплення навичок виконання завдань; оснащення; структура закладу; соціологічні елементи; рівномірний темп роботи; контроль; інфляційна система; техніка обробки інформації . Першим завданням у побудові структури державного органу є чітке визначення (виділення) керівної ланки, тобто тієї сукупнос-ті державних посад, яка пов’язана з використанням владних пов-новажень, які фіксуються в управлінських рішеннях. У колегіальному державному органі — це склад посад, які утворюють відповідну колегію — керівну ланку даного органу. В одноначальному державному органі — це його керівник і той з його заступників, хто уповноважений приймати рішення за його відсутності. Друге завдання, яке випливає з першого, полягає в такій побу-дові підрозділів, щоб вони змогли повністю та якісно допомагати керівній ланці в здійсненні компетенції державного органу. Існує вертикальна та горизонтальна структура підрозділів. При горизонтальній структурі створюється велика група посад, яку очолює один керівник (наприклад, один керівник на шість підлеглих). При вертикальній структурі створюються невеликі групи посад з підлеглістю кільком керівникам (з тих же семи по-сад створюються два сектори по дві посади з керівником сектору, і над ними — керівник підрозділу). Багато аналітиків уважають більш раціональною горизонталь-ну структуру, оскільки вона зближує виконавця з керівником, за-безпечує можливість взаємозамін, дозволяє об’єктивніше оціню-вати виконання обов’язків. На практиці переважають вертикальні структури підрозділів. У результаті в міністерстві від міністра до реального спеціаліста-виконавця можна нарахувати сім-вісім ступенів керівних посад. Іде здебільшого пуста передача управлінської інформації зверху вниз і знизу доверху з додатковою затримкою. В цьому разі недо-статньо здійснюються горизонтальні організаційні зв’язки і, бі-льше того, проявляються елементи конкуренції за вплив на реалі-зацію компетенції державного органу. До третього завдання відноситься виділення та опис у державному органі посад і робочих місць. Різниця між державною поса-дою і робочим місцем у тому, що на посаді використовується діяльність, безпосередньо пов’язана з реалізацією компетенції державного органу. Робоче місце являє собою вид і обсяг діяль-ності з обслуговування, допоміжного забезпечення управлінських процесів у державному органі (утримання приміщень, зв’язок, транспорт і т. ін.). Посада описується через управлінські обов’язки і повноваження, і вона виконується. Виконання посадових обов’язків вимірюється не часом перебування у своєму кабінеті і не частотою своєї участі в підготовці і реалізації управлінських рішень і дій, а відповідністю своїх зусиль компетенції державно-го органу та їхнім впливом на її здійснення. Формування посад потребує знань та виконання визначених правил. Наприклад: від-повідність обсягу діяльності фізичним можливостям людини; рі-вномірність стимулів і санкцій; спеціалізація і автоматичне замі-щення відсутнього та інше.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Структура державного органу» з дисципліни «Менеджмент у державних організаціях»
