Збройні сили, внутрішня та зовнішня політика гетьманської України
Зазначені вище успіхи в справі економічного відродження і налагодження нормальних умов життя стали можливими лише завдяки забезпеченню політичної стабільності, на що було спрямовано як внутрішню, так і зовнішню політику гетьманського уряду. Ситуація в Україні протягом 1918 р. зумовлювала нероздільність внутрішньої й зовнішньої політики. З одного боку, в Україні перебували німецькі та австро-угорські війська, які становили один з найважливіших чинників, що визначав стан справ у країні. З іншого, в Україні перебувала величезна кількість людей, за своїм походженням, долею, переконаннями органічно причетних до світу російських політичних сил: як лівих, особливо більшовиків, та, меншою мірою, російських лівих есерів та анархістів, пов'язаних з Радянською Росією, так і правих або право-центристських, орієнтованих на білий рух, котрий протягом 1918 р. набирав силу на Північному Кавказі і орієнтувався на країни Антанти. Таким чином, якщо гетьман і його уряд змушені були спиратися на країни німецького блоку і враховувати цс при розбудові своєї внутрішньої і зовнішньої політики, то ліва опозиція до його влади розраховувала на допомогу більшовицької Росії, а права, що вперто стояла на засадах "єдиної й неподільної", була пов'язана з Добровольчою армією, яку підтримували Франція і Англія. Відповідно, політична ситуація в Україні безпосередньо залежала від співвідношення сил між Центральними країнами, Радянською Росією і державами Антанти, яке принципово змінювалося протягом 1918 р. На початку і в середені року російські більшовики були ще занадто слабкі і, пов'язані Брестською угодою, не могли розпочати відкриту агресію проти України, перевага ж однієї з коаліцій на фронтах Першої світової війни ще чітко не визначилася і домінуючою силою в Східній Європі залишалася німецька армія. Але протягом осіні 1918 р. ситуація принципово змінилася. Більшовики зміцніли і, здобувши вирішальні перемога на Середній Волзі та в Приураллі, готувалися до загарбання України. В цей час остаточно визначилася і поразка Німеччини, союзники якої один за одним виходили з війни. Цс підривало основи гетьманської державності і водночас сприяло активізації право-центриських російських сил, орієнтованих-на А.Денікіна, війська якого здобували все більших успіхів, та Антанту, вплив якої на події на півдні Східної Європи і на Кавказі зростав. Отже, доля Української гетьманської держави визначалась не тільки станом справ у ній самій, а й гсополітичним розкладом сил навколо неї, що якісно змінився протягом 1918 р. Від того, зростала чи слабшала могутність однієї з трьох світових сил — Центральних країн, Радянської Росії та Антанти, змінювався і політичний розклад протидіючих угруповань в самій Україні. Але і тут повної відповідності між внутрішніми політичними угрупованнями та трьома названими вище гсополітичними центрами не було. Гетьман і його оточення через розміщення в Україні німецьких та австро-угорських військ були дуже тісно пов'язані з країнами німецької коаліції. Більшовицькі структури та інші російські ліві, що підтримували ідею радянської влади фактично виступали агентурою червоної Москви. Російські право-центристські угруповання були, відповідно, орієнтовані на Добровольчу армію та Антанту. Але зовнішньополітична орієнтація опозиційних до гетьмана українських соціалістичних партій, що де того утворювали Центральну раду, не була однозначною. Їх крайнє ліве крило на чолі з В.Винниченком все більше схилялося до більшовиків, групи ліберально-центристського спрямування з А.Ні-ковським, цілком лояльні до німців, погоджувалися на роль легальної опозиції. А радикальні, більш національне, ніж соціалістичне настроєні, сили, лідером яких став С.Петлюра, знаходячи певне порозуміння з німцями, після їх поразки намагалися знайти порозуміння з Антантою. Але протягом весни, літа і початку осіні 1918 р. сили німців майже усіма вважалися непохитними, і тому внутрішньополітична боротьба в Україні передусім співвідносилася з позицією Німеччини щодо подій у Східній Європі. На відміну від есерівського уряду Центральної ради, П.Скоропадському пощастило досягти порозуміння з представниками вищого німецького командування (фельдмаршал фон Ейхгорн, генерали Грс-нср та Людсндорф). Так, вже 4 травня 1918 р. з штабу головнокомандуючого Східним фронтом надходить така його характеристика: "В наш час ідеологів, фантастів та недоумства він принаймні проявив себе як чоловік. Яка буде його подальша поведінка — важко визначити; в усякому разі він справляє враження непересічної особи. Вчора, 2 травня, він мав розмову в штабі і дуже ясно і розумно говорив про політичний та економічний стан країни [57, с.61]. Пізніше один з провідних німецьких військових керівників Е.Людендорф у своїх спогадах писав: "Як і треба було сподіватися, молодий український уряд виявив себе нездатним захистити у країні спокій... З гетьманом Скоропадським у Києві прийшов до влади чоловік, з яким можна було добре працювати" [6, с.44]. Заходи гетьмана, спрямовані на підтримку добрих взаємин з німцями, цілком зрозумілі в контексті умов, що склалися тоді. Вони мали на меті забезпечити в Україні порядок і стабільність та гарантувати її безпеку від агресивних замахів російських більшовиків. У свою чергу, майже до своєї остаточної поразки. Центральні країни були зацікавлені в існуванні окремої Української держави, пов'язаної з ними низкою економічних та політичних угод. В їхніх інтересах було забезпечити в Україні порядокта спокій, без яких остання не могла б виконати свої, дані урядом Центральної ради та підтверджені гетьманом, зобов'язання щодо відправки ешелонів з харчами. Таким чином, у справі забезпечення в Україні миру та злагоди, необхідних для нормального економічного життя, інтереси Німеччини та гетьманського уряду, як і всього населення України, за винятком радикально-соціалістичних сил, повністю співпадали. Тому ця успішна співпраця П.Скоропадського з німецьким командуванням заслуговує не на осуд, а на цілком схвальну оцінку. Водночас німецьке командування пильно стежило за тим, щоб гетьманська Україна не набула такої сили, за якої могла б обійтись і без присутності німсцько-австро-угорських військ. Німці перешкоджали заходам П.Скоропадського щодо розбудови справді боєздатної української армії, запевняючи його в тому, що для захисту України досить і військ Центральних країн [8, с.503]. Тс, що гетьман широ прагнув створити власну армію та розробляв для цього низку заходів засвідчують чимало обізнаних у цій справі людей [6, с.133, 202]. Проте, як підкреслює А.Денікін, "німці всіляко протидіяли організації української армії, вважаючи її небезпечною для себе" [6, с. 146]. Незважаючи на таку протидію з боку німців у справі розбудови українських збройних сил, гетьманський уряд та його військове міністерство на чолі з О.Рогозою плідно працювали в цьому напрямі, закладаючи "добрі організаційні рамки майбутньої української армії" [62, с.424]. 24 липня 1918 р. Рада Міністрів ухвалила закон про загальний війьсковий обов'язок та затвердила план організації армії. Виходячи з нього, українська армія мала нараховувати трохи більше 300000 особового складу і складатися із восьми армійських корпусів, однієї сер-дюцької дивізії (свого роду гвардії), восьми корпусних кінних полків, однієї окремої таврійської піхотної бригади, чотирьох кінних дивізій, однієї окремої кінної бригади, двох понтонних куренів, трьох окремих важкогарматних бригад, трьох повітряних інспектур, двох інспектур повітроплавних батальйонів, однієї ескадрильї бомбардувальних літаків, однієї повітряної школи, чотирьох залізничних куренів, дев'яти інспектур кінного ремонту, восьми ремонтних депо, одного булавного кінного полку (свого роду кінної гвардії), чотирьох запасних кінних полків і 108 повітових комендатур. Крім того, мали бути зорганізовані восени 1918 р. Військова академія з трирічним навчанням, чотири кадетські школи, дві військові школи старшин для піхоти та по одній для кінноти, артилерії та технічної служби. Корпуси мали поповнюватися територіальне, вони діставали назву за місцем свого розташування: І — Волинський, II — Подільський, III — Одеский, Г/ — Київський, V —Чернігівський, VI — Полтавський, VII — Харківський, VIII — Катеринославський, що в цілому відповідало поділу України на губернії. Корпус складався з двох піхотних дивізій, двох бригад польових гармат, однієї бригади важких гармат, одного корпусного кінного полку, чотирьох автопанцирних сотень, чотирьох радіо-телеграфних сотень, одного повітряного парку, одного технічного куреня, одного санітарного куреня і двох залізничних сотень. Піхотна дівізія складалася з трьох піхотних полків, полк із трьох куренів, курінь із трьох стрілецьких сотень і сотні скорострілів (кулеметів). Тобто, курінь відповідав батальйону, а сотня — роті. Кінна дивізія мала дві бригади, один кінно-гарматний полк, кінну сотню піонерів, сотню мотоциклістів і сотню кінних розвідників; бригада —два кінні полки; полк —п'ять кінних сотень — і кінну сотню кулеметників. Гарматна бригада складалася з трьох полків, у кожному по три батареї. Загалом у складі української армії мало бути 54 піхотних полки, 28 кінних, 48 полків польових гармат, 33 полки важких гармат і 4 кін но-гармати і полки [62, с.42б —427]. Як бачимо, плани були далекоглядними і при їх розробці найре-тельніше використовували новітній досвід світової війни. Поряд з цим розпочалася й робота по відновленню козацтва, яке мало бути свого роду військовим резервом, потенційним ополченням національне свідомого й економічно міцного сільського населення, на зразок донських, кубанських або тсрських козачих військ. Наказ про організацію козацтва гетьман видав у червні 1918 р. Козаки одної губернії творили кіш, з кошовим отаманом на чолі, який підпорядковувався безпосередньо гетьману. Кіш складався з кількох полків, які набиралися з козаків кількох повітів. Усім козацтвом керувала Велика козацька рада. Проводилася робота по формуванню Київського, Полтавського, Чернігівського, Волинського, Слобідського, Запорізького, Ново-Запорізького та Подільського кошів, у які було призначено кошових отаманів з досвідчених українських полковників і генералів колишньої російської армії. Повстання, підняте Директорією, та падіння Гетьманату обірвали цю роботу (81, с.156 — 157]. Значно складнішою була справа створення українського флоту. При наближенні німців до Севастополя (який вони зайняли 1 травня 1918 р.) на Чорноморському флоті відбувся розкол і більша частина кораблів, деякі вже під вогнем німецької артилерії, взяли курс на Новоросійськ, де, після німецького ультиматуму та під впливом більшовицької пропаганди, їх і було затоплено. Інша частина кораблів під командуванням вірного Україні контрадмірала М.Остроградського, залишилася в Севастополі. Зайнявши місто німці взяли їх під свй контроль, що викликало певне непорозуміння між німецьким командуванням і гетьманом. Лише у вересні 1918 р. німці почали повергати Україні чорноморські військові кораблі. До початку листопада 1918 р. майже всі вони, що стояли у Севастополі, були передані українським морякам, після чого з'явився наказ гетьмана про бойовий розклад, командування й новобранців військово-морських сил держави. Але невдовзі, у зв'язку з повстанням Директорії, зв'язок з Києвом обірвався, а після того, як німці залишили Севастополь, туди прибули війська Антанти, які й взяли під свій контроль чорноморські кораблі [62, с.445 — 446]. На осінь 1918 р. старшинські й підстаршинські кадри, в основному, з особового складу колишньої російської армії, було набрано й зорганізовано. У військових училищах почали готувати нові молоді кадри. Мобілізація мала розпочатися в жовтні 1918 р., коли планувалося з усієї України зібрати 85000 вояків, а на початку 1919 р., до 1 березня, ще 75000. Офіцерських кадрів для розбудови справжньої армії в цілому вистачало, але далеко не всі з цих фахівців були щиро віддані ідеї розбудови Української держави. Вважати майже всіх офіцерів царської армії, які йшли на службу до гетьманської армії, "москалями", що "вороже ставилися до українства" [62, с.427 — 428], як то робить дехто з авторів, значить надмірно спрощувати справу. Влучну характеристику цих людей подає М.Могилянський, який сам знав багатьох з них: "Серед офіцерів були українські націоналісти, серед південноросійського офіцерства, навіть найвищих рангів, були федералісти, які... не співчували і ставилися негативно до відновлення єдиної, централізованої Росії. Істотна кількість таких офіцерів після падіння Гетьманату опинилася в Польщі: вони не захотіли піти за Петлюрою, як завзятим ворогом Росії, але, з іншого боку, вони відмовилися і від вступу до лав денікінської Добровольчої армії, на прапорі якої вони не бачили навіть автономії України. Треба тільки мати трохи уяви, щоб представити душевну драму цих нещасних жертв капризів історії. У якій безкінечно важкій обастановці прийшлося їм вирішувати питання власної совісті!" [6, с.134]. Поряд з ними до війська йшли і власне російські за переконаннями офіцери для боротьби з більшовиками. Переважно з них восени розпочато формування Особливого корпусу. Уряд вирішив використати їх антибільшовицький настрій та військовиий досвід і розташував цей корпус на українсько-російському прикордонні, між Путивлем та Сумами, в тих місцевостях, де не було української армії. Цей корпус не входив до організаційної структури власне українського. війська і підлягав безпосередньо гетьманові [8, с.504]. Всі розумілі, що покладатись на його вірність українській справі було марно, але у випадку нападу більшовиків на його бійців можна було розраховувати. Проте, незважаючи на достатню кількість кваліфікованих офіцерських кадрів і опрацьовану на вищому рівні програму формування української армії, насичення останньої реальним змістом відбувалося повільними темпами. З одного боку, як вже зазначалося, цьому перешкоджали німці, які з підозрою ставилися до гетьманських військових планів. З іншого, і сам гетьманський уряд до справи мобілізації підходив обережно: були серйозні підстави побоюватися, що загальна мобілізація відповідного віку молоді може привести до армії збіль-шовичсні елементи. Тому уряд схилявся відкласти комплектування військових частин до того часу, коли дійдуть відповідного віку молоді хлопці, ще не отруєні більшовизмом. З огляду на цс, мобілізацію було перенесено з жовтня на листопад [8, с.503]. Проте через розпочате Директорією повстання, провести її вже було неможливо. Загалом збройні сили гетьманської України були відносно невеликими. Ще в квітні 1918 р., коли загострилися відносини між німецьким командуванням і урядом Центральної ради, німці роззброїли дивізію Синьожупанників, яка була сформована у Німеччині з військовополонених українців, а потім і полк січових стрільців, сформований у Придніпровській Україні з військовополонених галичан. Тому на початку гетьманського правління власне українські збройні сили складалися з Запорізької дивізії під командуванням П.Болбочана, розміщеної на Слобожанщині, та ще з двох відділів: Запорізького коша у Могилсві-Подільське му та Чорноморського коша у Бердичеві. Останні два мали не більше, як по 400 козаків, але Запорізька дивізія була укомплектованою. Вона складалася з трьох запорізьких піхотних полків, Гайдамацького полку, кінного полку ім.Гордієнка, гарматного полку, інженерного полку, кінно-гарматного дивізіону, авто-панцирного дивізіону і повітроплавного ескадрону [62, с.428]. Концентрація основних військових сил наприкінці квітня 1918 р. на сході України пояснюється тим, що вони в цей час разом з німецькими військами завершували звільнення території держави від більшовицьких частин. За часів гетьманщини було сформовано Сердюцьку дивізію, дивізію Сірожупанників та відновлено полк січових стрільців. Гвардійську Сердюцьку дивізію у складі'5000 вояків сформовано в липні 1918 р. з хлопців віком від 18 до 25 років з родин хліборобів, статечних господарів, переважно з Полтавщини. В жовтні вона складалася з чотирьох піхотних полків, кінного лубенського полку, гарматного і автопанцирного дивізіонів і технічної сотні. Розміщувалась вона в Києві. Сірожупанна дивізія, яка складалася з військовополонених українців, що повернулися з Австро-Угорщини, завершила своє формування на Волині в червні і була направлена до районів Староду-ба і Конотопа, прикривати Україну, разом з Запорізькою дивізією, а згодом Особливим корпусом, від більшовицької Росії. У складі цієї дивізії були чотири піхотні полки, гарматний полк і технічна сотня. Наприкінці серпня 1918 р. був сформований, точніше —відновлений, також полк січових стрільців, який розташовувався в Білій Церкві. Останній і відіграв вирішальну роль в поваленні гетьманської влади. У листопаді 1918 р., за підрахунками Б.Гнатсвича, загальний чисельний склад української армії доходив до 60000 [62, с.428 —429]. З них майже 90 % перебували на Слобожанщині, новобранці-сердюки та досвідчені січовики —в Києві і поблизу нього, по кілька сот козаків —на Поділлі та в Приазов'ї. Зрозуміло, що цих сил було недостатньо для підтримання порядку в Україні і забезпечення її зовнішньої безпеки без участі німсцько-ав-стро-угорських військ. Крім того, переважна більшість цих військ, а особливо їх командири, такі як П.Болбочан, були ненадійними, що розумів і військовий міністр О.Рогоза [6, с.134]. Національне настроєні галичани-січовики упереджено ставилися до влади П.Скоропадського, вбачаючи в ньому перш за все "російського генерала", а кадрове офіцерство з Особливого корпусу було проти більшовиків, але зовсім не за Україну. Гетьман покладав великі надії на новобранців-сердюків, але за кілька місяців служби ці хлопці не встигли стати справжньою гвардією, тим більше, що в ситуації другої половини 1918 р., коли в боротьбу за вплив на маси активно включилися і українські радикально-соціалістичні, і більшовицькі сили, зорієнтуватися в політичній обстановці їм було надзвичайно важко. З перших днів встановлення Гетьманату П.Скоропадському та його помічникам довелося зіткнутися з протидією з боку ліворадикальної опозиції як української, національно-соціалістичної, так і більшовицької, орієнтованої на Радянську Росію. Українські соціалістичні сили почали гуртуватися відразу після встановлення гетьманської влади і 21 травня в Києві з представників партій, які головним чином і формували Центральну раду, було створено Український національно-дсржавний (з серпня —просто Національний) союз на чолі з А.Ніковським. Цей союз почав боротьбу проти гетьмана і гетьманського уряду, як "буржуазного й нс-українського", діючи через пресу і підтримуючи страйки [7, с.57 — 59; 8, с.495]. Але єдності серед національно-соціалістичної опозиції не було. Помірковане її крило, передусім соціалісти-федералісти, визнавало лише легальні, цивілізовані форми політичної боротьби. У питання про методи боротьби з гетьманатом партії українських соціал-демократів та соціалістів-революціонерів на своїх з'їздах, що відбулися в травні 1918 р., фактично розкололися. Так, між учасниками IV з'їзду українських есерів розгорілася жорстока боротьба; праве крило стояло за демократизацію, парламентаризм і було готове на компроміс з урядом, тоді як ліве крило критикувало всю діяльність партії, шукало порозуміння з російськими більшовиками і рішуче відмежовувалося від усіх українських політичних груп. Останнє створило новий ЦК партії і почало видавати нелегальний часопис "Боротьба", що закликав до соціальної революції. Від цієї назви і всю групу почали називати "боротьбистами". Очолювали її Г.Гринько, В.Еллансьхий (Блакитний), АЛюбчснко та О.Шумський. Так само і на V з'їзді УСДРП виділилося окреме ліве крило партії — незалежників, які, однак, залишилися в парти, приймаючи її програму, але розходячись з іншими у питаннях тактики. Серед останніх був, зокрема, В.Винничснко. Радикали з соціалістів-революціонерів (боротьбисти) та соціал-демократів (незалежники) утворили нелегальну течію опозиції, яка орієнтувалася на збройне повстання і різко виступала проти тих соціалістів, які йшли на переговори з гетьманським урядом [8, с.494; 71, с.72 — 73]. В деяких місцевостях представники цих ліворадикальних течій ставали ватажками повстанських селянських загонів, наприклад на Звснигородщині, де ними керував лівий есер Шинкар [62, с.431]. Окремою проблемою є питання про тс, в якій мірі повстанський рух серед українських селян влітку 1918 р. був пов'язаний з пропагандистською діяльністю антигстьманських соціалістичних, більшовицьких чи анархістських сил? М.Могилянський зазначає, що важко визначити роль соціалістичної пропаганди в організації повстань і, не заперечуючи її певного значення, наводить факти, коли селянські збройні виступи виникали поза будь-якою діяльністю пропагандистів [6, с.129]. Практика реквізицій австро-німсцьких загонів, як свідчить А.Дснікін, вела до того, що повстання виникали стихійно. "В повстанській психології не було й тіні українського сепаратизму: вони бачили своїх ворогів не в "росіянах", а в поміщику і в німці" [б, с.139]. Цс вело до зростання антинімсцьких настроїв, а з німцями та австро-угорцями в свідомості селян асоціювалася гетьманська влада, як у березні — квітні влада Центральної ради. Останнє добре ілюструється спогадами Н.Махна. З них випливає, що селяни Катсринославщини зовсім не уявляли собі ні державотворчих намірів гетьманського уряду, ні його планів щодо розв'язання аграрного питання. Традиційна недовіра до "панів", до яких відносили практично всіх представників не робітничо-сслянської верстви, поєднувалася в їх свідомості з нснавістю до влади, з санкції якої ні-мсцько-австро-угорські війська займалися реквизиціями. Характерно. що в цих масах населення українського Півдня, як, очевидно, і в інших місцевостях, різниці в ставленні до соціалістичного уряду Центральної ради та антисоціалістичного уряду П.Скоропадського фактично не усвідомлювалася [82, с.5]. Для селян все цс була "влада", що спиралася на іноземні багнети, а тому і сприймалась, як щось вороже. Більше того, навіть перехід влади до рук Директорії, соціальні прагнення якої взагалі мало чим відрізнялися від більшовизму, не сприймався на Півдні, як щось істотне. Так, згадуючи про ці події, Н.Махно писав: "Повідомлення про Київський переворот мене особисто мало схвилювали. В ньому я вбачив все той самий політичний шантаж, який я бачив і в утвердженні гетьмана Павла Скоропадського" [82, с.156]. Але водночас складалося враження, що найсильніші селянські повстання влітку — восени 1918р. були пов'язані з ідейними установками лівого радикалізму, як-то анархізму Н.Махна на Катсринославщині та національно-соціалістичних прагнень радикального крила Національного союзу на півдні Київщини. Не варто ігнорувати і симпатії певних кіл, особливо в російськомовних промислових центрах, до більшовизму, який вмів висувати найпривабливіші для урбаністичної, особливо робітничої, маси гасла і вказувати найпростіші, найпрямолі-нійніші шляхи їх втілення в життя. Відносний економічний розквіт українських міст у середині 1918 р., набуття певного добробуту середніх верств населення лише розпалювало в низах заздрість до тих, хто зумів скористатися встановленням певного спокою і поліпшити своє становище. Так, В.Гурко, який перебував у Києві восени 1918 р. свідчить, що "настрої народних низів в Києві було визнано більшовицькими, і на базарах відкрито велись розмови про поширення на Україну райських, за їх уявленнями, умов народного життя у Совдспії" [б, с.219]. Значно сильнішими такі настрої були на сході України. Навряд чи хтось буде заперечувати, що попри свою відносну малочисельність більшовики, у тому числі і в Україні, були найкраще організованою політичною силою, яка мала чітку й просту, зрозумілу й прийнятну для багатьох представників невласницьких верств програму і спиралась на явну і неявну підтримку й допомогу з боку Радянської Росії, не маючи сумніву з приводу того, що Червона Армія рано чи пізно знов повернеться до Дніпра та Чорноморського узбережжя. Більшовики не гаяли часу. Відразу ж після повернення уряду Центральної ради та введення в Київ німецького гарнізону вже в березні 1918 р. відбулися міські підпільні партійні збори, а ще через місяць утворився Тимчасовий міський комітет партії на чолі з Л.Картвслішві-лі. На початку червня 1918 р. у місті діяло вже шість підпільних райкомів партії, які разом нараховували 655 комуністів. Вони проводили активну пропаганду серед робітників і розвішували по місту листівки антиурядового, більшовицького змісту. 26 травня на нелегальній партійній нараді в передмісті Києва, Свя-тошині, було обрано Тимчасовий всеукраїнський комітет робітничої комуністичної партії (Л.Картвслішвілі, М.Майоров, М.Рсут та інші), який встановив тісні контакти з більшовиками з українських міст, які опинилися на території Радянської Росії. Останні за участю делегатів з гетьманської України 5 — 12 липня 1918 р. провели у Москві І з'їзд КП(б)У, що визнала себе однією з організацій РКП(б). Основним завданням, яке з'їзд поставив перед більшовиками України, полягало в організації "збройного повстання робітничо-селянських мас проти їх гнобителів" [83, с.17], що означало курс на розгортання масової антиурядової діяльності протизаконними методами. В резолюції "Україна і Росія" було також категорично засуджено гасло самостійної України, замість якого було обрано курс на боротьбу "за революційне об'єднання України і Радянської Росії" [83, с.21]. Виконуючи резолюції І з'їзду КП(б)У, її центральний комітет, що розташувався поблизу українського кордону, в Орлі, розгорнув на більшовицькі гроші роботу по організації в Україні розгалуженої мережі комуністичних груп, засилаючи свою агентуру. Про організацію більшовиками антиурядових виступів і заворушень, які зовсім не були українським національним рухом, свідчать і офіційні німецькі документи [57, с.126]. Як це робилося, як у Кремлі виготовлялися фальшиві українські документи яскраво описує у своїх споминах Н.Махно, який саме за допомогою більшовиків, після аудієнції у В-Лсніна, в кінці червня 1918р. отримав такі документи від В.Затонського, незадовго перед тим голови ВУЦВК, більшовицького уряду України початку 1918 р. До речі, сам "батько" українських анархістів звертає увагу на тс, що більшовики уникали назви Україна, називаючи і вважаючи її "півднем Росії". Вже тоді Н.Махно зрозумів, що всі більшовицькі балачки про визнання прав українського народу і самої України як чогось окремого від Росії — саме лише лицемірство. Протягом літа — осіні 1918 р. на північний схід від кордону України, переважно на Курщині, Орловщині і Брянщині, більшовики вели широку діяльність щодо організації "українських" червоних частин для їх подальшого використання у боротьбі з Гетьманською державою. Так, у вересні 1918 р. в районі Унечі (південно-західна Брянщина) більшовик М.Щорс організував І Український радянський полк ім.І.Богуна, а незабаром ще один полк —Таращанський, основу якого склали рештки повстанців Шинкаря з Південної Київщини, який очолив більшовик В.Божснко. В ці самі місяці українські радикали з соціалістів-революціонерів та соціал-демократів на чолі з В.Винниченком та М.Шаповалом, а після звільнення з в'язниці і С.Петлюрою вже готували повстання проти гетьмана на Київщині, особливо розраховуючи на галицьких січових стрільців. За таких умов політичної напруженості, що зростала щомісяця при майже відкритому потуранні цьому більшовицької агентури, гетьманський уряд обрав тактику рішучої боротьби з ліворадикальними рухами та встановлення конструктивного діалогу з поміркованою частиною соціалістів. І.Кістяківський, з кінця липня 1918 р. вже на посаді міністра внутрішніх справ, в одній з своїх промов провів чітку різницю між соціалізмом "еволюційним "та "революційним". Стосовно першого він обіцяв лояльне ставлення, а другому проголошував безжалісну війну [6, с.42]. Останнє викликало засудження з боку не тільки самих радикалів, а й декого з ліберального табору, проте важко не визнати права кожної держави рішуче боротися з тими, хто готує повалення її уряду насильницькими, протизаконними методами. На місцях, на жаль, відповідні заходи подекуди торкалися і людей, безпосередньо не пов'язаних з антиурядовою революційною діяльністю, що викликало до І.Кістяківського та його міністерства неоднозначне ставлення. Так, називаючи його "самим тямущим і активним членом гетьманських кабінетів", А.Гольденвейзср відзначає, що і під час, і після гетьмана його звинувачували в різноманітних пороках та називали "злим генієм" Скоропадського, що, на його думку як юриста, було безумовним перебільшенням [6, с.42]. Більш конкретну інформацію знаходимо в спогадах М.Могилянського, який, працюючи на посаді товарища (заступника) державного секретаря, безпосередньо співпрацював з І.Кістяківським. Останнього він, як і інші автори, характеризує як найяскравішу фігуру гетьманського Кабінету Мністрів, як розумну, талановиту і надзвичайно працездатну людину. Він вибивався з сил, намагаючись укріпити державну владу, але об'єднати кабінет на грунті єдино рятівної в той момент політики твердого курсу було неможливо. Такі впливові міністри-ліберали, як М.Василенко, С.Гутник, В.Зінь-ківський, виступали проти нього, ведучи за собою половину членів Ради Міністрів. Повторювалася трагедія влади Тимчасового уряду в Петрограді і, за словами М.Могилянського, не дивлячись на попередній яскравий досвід історії, люди вперто трималися шляху політичної маніловщини. І.Кістяківський використовував спочатку всі свої зусилля "для залучення до практичної, творчої діяльності місцевих національних українських діячів". Але на цьому шляху він зазнав майже повної поразки, бо, з одного боку, то були люди, переважно без досвіду і хисту до повсякденної буденної адміністративної роботи, а, з другого — соціалістами, які цуралися співпраці з гетьманським урядом. Тому, щоб налагодити апарат місцевої влади, доводилося знову звертатись до людей з досвідом старих часів, які й починали діяти по-старому. Як підкреслює М.Могилянський, зовсім не будучи реакціонером, І.Кістяківський швидко здобув собі таку славу, чим настроїв проти себе не тільки українські національні кола, а й російські ліберальні елементи в Україні. Разом з тим, продовжує той же автор, великою заслугою І.Кістяківського була пряма, відверта боротьба, проголошена ним більшовизму, як інтернаціональному, керованому з Кремля, так і "більшовизму національному". Міжнародний більшовизм був представлений в Києві Х.Раковським, "який стояв на чолі мирної делегації і був зайнятий зовсім не мирними справами". Щодо "більшовизму національного", то серед діячів Національного союзу "були справжні більшовики-українці", перш за все В.Винниченко. С.Петлюра, за словами М.Могилянського, хоч і не був більшовиком, "але робота його агентів по підготовці повстання була рівнозначна відданню України під владу більшовиків", що і підтвердили події найближчих місяців [6, с.130 — 131]. До речі, розуміння того, що повалення Гетьманату національними радикалами лише розчистить шлях більшовизму восени 1918 р. було поширено в Києві, про що докладала АДснікіну звідти його агентура. "Напівбільшовизм Директорії не задовольняв нікого і, природно, котився по інерції в бік більшовизму рад" [6, с.1б8]. Більше того, зв'язок з діяльністю радикального крила Національного союзу та більшовицькими структурами був не лише казуальним, полягав не лише в тому, що заходи перших об'єктивно ввдкривали шлях до перемоги других. Між ними була і безпосередня домовленість щодо спільної антиурядової боротьби. Так, наприкінці літа 1918 р., розпочинаючи підготовку до антигетьманського повстання, українські радикал-соціалісти звернулися за допомогою до більшовицької Росії. На зв'язок з Х.Раковським та Д.Мануїльским — офіційними представниками Кремля в Україні вийшли В.Винниченко та М.Шаповал. Обговорювалися умови повстання, і за військову допомогу українська сторона обіцяла легалізувати в Україні комуністичну партію [8, с.498]. Згадуючи цс, В.Винничснко відверто писав, що переговори велися "для координації наших виступів під час повстання, при тому, що більшовики зобов'язувалися "визнати той лад, який буде встановлено новою українською владою й абсолютно не втручатись у внутрішні справи Української Самостійної Народної Республіки" [71, с.158]. Безумовно, останнє було чистим лицемірством, але для наступного загарбання України більшовики були зацікавлені в тому, щоб національні соціалісти розпочали повстання проти гетьмана, тим самим розколюючи державу зсередини. Зрозуміло, що прямим обов'язком І.Кістяківського як міністра внутрішніх справ була боротьба проти цієї змови. Але істотною перешкодою на шляху рішучих дій виявилися німці. На думку М.Могилянсь-кого, "вся політика німців на Україні зводилась до того, щоб підгримувати в країні нестійку рівновагу, для того, щоб в будь-який момент чаша терезів, на яку німці поклали б гнрю свого впливу", схилила б долю краю туди, куди цс було їм потрібно [6, с.132]. Аналогічно поведінку німців восени 1918 р. пояснював і А.Денікін: "Германці, готуючись до відходу, намагались також утворити для себе обстановку, сприятливу на найближче майбутнє..., вони підтримували і насаджували ті сили, які могли бути союзні до них та протиставлені державам згоди або, принаймні, могли 6 утворити для останніх великі труднощі". Цим і пояснюється "широке покровитсльство більшовицьким організаціям на Україні" з боку німців [б, с.148 — 149]. Так само прихильно ставилися останні восени 1918 р. і до українських радикалів-соціалістів, не позбавляючи водночас своєї підтримки і гетьмана. Про тісні зв'язки Національного союзу з певними владними колами Центральних держав А.Денікін наводить також конкретні матеріали. За його даними, українські радикали перебували в безпосередніх стосунках з "вершителем долі України" генералом Грснсром та його політичним конкурентом австрійським представником гр.Форга-чсм і одночасно мали підтримку в лівих парламентських колах Німеччини [6, с.139 — 140]. Про цс, до речі, свідчать й офіційні німецькі документи і навіть факт прохання до німецького головнокомандування про субсидії для підтримання газет Національного союзу "Нової ради" та "Відродження", опозиційних до гетьманського уряду [57]. У розпорядженні українського міністерства внутрішніх справ були матеріали, що неспростовно доводили підривну діяльність більшовиків в Україні, зокрема витрату ними значних коштів на організацію страйкового руху та збройних виступів. На початку жовтня І.Кіс-тяківський доповідав Раді Міністрів, що німці протидіють йому в справі арешту відомих своєю злочинною діяльністю більшовиків і вимагають звільнення інших. В цей же час німці примусили гетьмана звільнити С.Петлюру, загрожуючи, в разі незгоди, звільнити його силою [6, с.132]. Зрозуміло, що за таких умов здобути вирішальну перемогу над радикальною, національно-соціалістичною та більшовицькою опозицією було майже неможливо. За нею весь час стояла
Радянська Росія, а з осіні 1918 р. діяльність прикривало німецьке командування. Стурбовані таким станом справ українські урядовці звернулися до німців з настійною вказівкою та пересторогою, що за таких умов уряд "складає з себе відповідальність за більшовицьке повстання, що може бути розпочатим", і значною мірою буде змушений звинувачувати в • ньому "шкідливу діяльність німської влади на Україні". Після того як і це звернення не призвело ні до яких наслідків, І.Кістяківський вважав себе змушеним заарештувати в Одесі Дибснка, а в Києві Єгорова, які безпосередньо керували підривною роботою більшовиків у відповідних регіонах, й зробити обшук у приміщенні делегації та консульства Радянської Росії. Внаслідок цієї акції уряд отримав багато важливих документів, які доводили наявність широкої мережі більшовицького підпілля та плану повстання, тісний контакт членів делегації Х.Ра-ковського з головою Національного союзу В.Винниченком та повну обізнаність, якщо не пряму співучасть в цьому... німецького штабу. Стався великий скандал, але тимчасовий заступник німецького посла в Києві фон Мумма радник Тіль у вкрай різкій формі поставив вимогу негайно звільнити заарештованих, повернути взяті документи та... звільнити з поста міністра Кістяківського. Наслідком цього був демонстративний вихід у відставку дев'яти міністрів кадетської орієнтації, які заступилися за Кістяківського, і падіння першого гетьманського Кабінету Міністрів та формування нового, другого, за участю представників від поміркованого крила Національного союзу [6, с.149 — 150]. Останній приступив до роботи 24 жовтня 1918 р. На відміну від більшовиків та національно-соціалістичних радикалів, права російська опозиція формувалась поступово, так і не набула чітких організаційних форм й ніяких активних дій проти гетьманської влади не розпочинала, хоч ставилась до неї з неприхованою антипатією. Вона в переважній більшості чудово розуміла, що лише П.Скоропадський може дати їй притулок і захист, тоді як з його падінням до влади в Україні прийдуть радикальні, принципові в своєму ворожому ставленні до неї, сили — національно-соціалістичні чи, тим більше, більшовицькі, від яких вона й тікала до Києва. Кадетські та близькі до них сили ставилися до гетьманської України цілком лояльно. Характерним прикладом тому є лідер російських кадетів, визначний історик і громадський діяч, друг М.Василснка П.Мілюков. Виникнення регіональних урядів, якими він однаково вважав і український, і донський, і кубанський, розглядалось ним як явище позитивне. В травні 1918 р. він писав, що державна самостійність областей, що звільнилися від більшовиків раніше за Москву, є неминучою перехідною стадією і неминучим наслідком нездатності Москви звільнитися власними силами [6, с.141]. З його щоденників добре видно, що цей ліберал мав погодитися на певну, досить обмежену автономію України у складі майбутньої оновленої Росії, але в душі своїй не хотів навіть цього. Разом з тим, на відміну від відвертих шовіністів-реакціонерів, він захищав ідею розбудови не національної чи конфесійної Росії, а територіальної, основаної на грома- дянському суспільстві, держави, що "повинна бути вищою за релігійні та національні різниці". Водночас і цс варто підкреслити, що значна більшість українських кадетів, зокрема ті, які ввійшли до гетьманського уряду, щиро підтримували ідею розбудови самостійної держави і працювали для цього. Так, Д.Дорошенко, згадуючи свою розмову з М.Василснком у перші дні встановлення гетьманської влади, коли той пропонував йому ввійти до Кабінету Міністрів, писав, що останній казав йому: "треба, щоб і при новому курсі політика держави зосталася національно-українською; треба, щоб нові форми української держави були заповнені національним змістом" [85, с.86 — 87). Тому спроби деяких представників української національно-соціалістичної історіографії виставляти українських членів конституційно-дсмократичної партії противниками ідеї державної самостійності України є безпідставними. На відміну від ліберального, кадетського крила російських дср-жавників, конссрвативно-почвснічеські кола, представники яких самі переховувалися в Києві від більшовиків, ставилися до гетьманської України відверто вороже. Передусім цс стосується такої організації, як "Київський національний центр", до якого тяжіли такі шовіністичні об'єднання, як "Позапартійний блок російських виборців", "Клуб російських націоналістів", товариство "Русь" та ін. Найяскравішим виразником цієї ідеології був видавець газети "Кисвлянин" В.Шуль-гін, який, не визнаючи України і в формі Гетьманату, влітку 1918 р. перебрався на Північний Кавказ до Добровольчої армії. Ось що повідомляє про спрямованість та діяльність "Центру" А.Дснікін, на сили якого представники останнього в першу чергу і розраховували і з яким як з однодумцем підтримували безпосередні зв'язки. "Київський національний центр" ставив своїми найближчими завданнями: 1) боротьбу з українською самостійністю, 2) підтримку Добровольчої армії як організуючого протибільшовицького російського центру та 3) інформування сил Антанти "про справжній стан справ на Україні", доводячи західним союзникам у своїх зверненнях до них, що Української держави ніколи не існувало, а українці — не нація, а політична партія, випсстована Австрією та Німеччиною для розколу Росії. До П.Скоропадскього та його намірів, зокрема щодо скликання Українського державного сойму, ця організація ставилася відверто вороже, але сама визнавала власне безсилля і, розуміючи свою нездатність якось вплинути на хід подій, обмежувала свою діяльність згаданими зверненнями до західних союзників та листами до А.Денікіна, запрошуючи його в Україну. Саме тоді на кінець жовтня — початок листопада 1918 р. Добровольча армія мала лише ЗО —40 тисяч бійців, які вели важкі бої на полях Ставропілля [6, с.158 — 159]. Навряд чи гетьманська влада і, зокрема І.Кістяківський, не знали про діяльність шовіністичних кіл, але, зважаючи на їх практичне безсилля і усвідомлюючи, що основна загроза походить з лівого флангу, не витрачали часу на боротьбу з ними. До того ж П.Скоропадський до останніх днів свого перебування в Марийському палаці не втрачав надії на формування разом з А.Денікіним та іншими антибіль шовицькими силами спільного фронту, а заходи проти російських шовіністів у Києві не сприяли б його утворенню. На відміну від "Національного центру", рішучий план щодо боротьби з українською державністю розробляла "Спілка відродження Росії", члени якої, колишні царські офіцери, планували зробити військовий переворот, заарештувати П.Скоропадського і, проголосивши нову російську владу, мати зв'язок з Уфимською Директорією як за-гальноросійським центром. За свідченнями одного з керівників цієї "Спілки", В.Мякотіна, він, розуміючи мізерність її сил, доклав чимало зусиль, щоб переконати цих "заколотників" у повній фантастичності їх планів і відмовити їх вщ цього [6, с.159 — 160; 225]. Не маючи відомостей про ставлення гетьманського міністерства внутрішніх справ до цієї організації, але, зважаючи на її малочисельність та практичне безсилля, на те, що вона фактично ніяк себе не проявила, можемо припустити, що І.Кістяківському про неї або взагалі не було нічого відомо, або він не ставився до неї серйозно і не звертав уваги. Загалом можна погодитись з генералом В.Гурком, який відверто належав до правого табору, що між політичними російськими діячами, які протягом літа —осіні 1918р., рятуючись від більшовиків, зібралися у Києві, єдності не було, проте в двох питаннях їхні погляди співпадали. Йдеться про негативне ставлення до української державності та співчуття денікінській Добровольчій армії. Але як би вони всі в приватних розмовах не висловлювалися проти Української держави, як би не глузували з її атрибутики, вони добре усвідомлювали, що за тих умов "падіння гетьманської влади (в разі можливого відступу німецьких військ, проти присутності яких саме тому теж не повставали) до повалення більшовиків у Москві перетворить весь південь Росії на більшовицьку катівню" [6, с.219]. Знаючи настрої цих кіл, але розуміючи їх кінцеву безпечність для Гетьманату в умовах 1918 р., коли йому загрожували ліві радикали, міністерство внутрішніх справ не звертало на них особливої уваги. Так само не здійснювало воно ніяких заходів проти опозиційної і сатиричної російськомовної преси, що виходила в Києві, зокрема проти найгострішого з видань, щоденної "Чортової перечниці", яку видавав Василевський і де ганьбили всіх і кожного — від Вудро Віль-сона до Павла Скоропадського. Очевидець згадує: "Ігор Кістя-ківський, московська знаменитість, а тепер гетьманський міністр внутрішніх справ, щоденно викликає Василсвського для пояснень та повчань. Василевський ніскільки не засмучується і говорить: — Ви, Ігор Олександрович, дійшли до міністерства, ми до "чортової перечниці". Різниця лише в тім, що у нас успіх, а у вас ніякого... Кіс-тяківський дметься, але все це не надовго" [78, с.220]. І зранку кожного дня опозиційна преса (і українська, і російська) Знов виходила. З основними напрямами української внутрішньої політики була пов'язана і зовнішньополітична діяльність гетьманської держави, якою керував відомий історик і український громадський діяч Д.Дорошенко. Завдяки його відданості державотворчій справі, енергії, знанням Та широким поглядам на місце України у світовому співтоваристві було розпочато широку роботу для утвердження молодої держави на міжнародній арені. Центральна рада підтримувала дипломатичні зв'язки лише з Німеччиною, Австро-Угорщиною та Туреччиною [9, с.312], і цс на початку 1918 р. було значним досягненням УНР. Діапазон зовнішніх зносин гетьманської України принципово розширився. Постійні і дружні зв'язки вона підтримувала з козачими урядами Дону і Кубані, чому сприяли заходи П.Скоропадського щодо відновлення козацтва в Україні. Велися переговори з місцевою владою Криму про його входження до складу України, але завершені вони так і не були. Кримський уряд наполягав на федерації з Україною, при збереженні державної самостійності півострова, тоді як Україна погоджувалася надати йому лише автономний статус. Так само гетьманська делегація не встигла закінчити розпочаті 4 жовтня у Києві переговори з Румунією стосовно зайнятої її військами ще в грудні 1917 р. Бсссарабії, проведення остаточної лінії кордону між двома державами та встановлення між ними упорядкованого товарообміну. Добрі відносини були налагоджені з урядами Фінляндії, Литви та Грузії. До речі, визнаючи незалежність останньої, П.Скоропадський відкрито встав у конфронтацію з АДенікіним, який і думки не припускав про можливість існування самостійних держав у Закавказзі. Було встановлено дипломатичні стосунки з такими нейтральними під час першої світової війни країнами, як Швеція, Норвегія, Данія, Голландія, Іспанія, Персія. Особливо щирими були взаємини між гетьманською Україною та керівництвом Болгарії, про що свідчать, до речі, німецькі документи [57, с. 133]. Але коли влітку 1918 р. Україна зробила спробу зав'язати безпосередні зв'язки з Францією та Англією, Центральні країни рішуче запротестували [7, с.380 — 385]. Цс яскраво свідчить про залежність зовнішньополітичного курсу України від останніх, але здобуті досягнення демонструють і значні успіхи української дипломатії в 1918 р. Розвиваючи "й, 8 жовтня гетьманський уряд, обговоривши мирні пропозиції країн германської коаліції державам Антанти, вирішив домагатися власного представництва на майбутній мирній конференції, якою мала закінчитися перша світова війна- Але розпочате в листопаді повстання проти Гетьманату зірвало ці далекоглядні плани. Зрозуміло, що пронімецька політика України не могла не зберігатися до остаточної поразки Центральних держав у війні. Але гетьманська дипломатія вивела взаємини між Україною та Німеччиною на принципово вищий рівень. Гетьманський уряд спромігся перенести безпосередні стосунки з вищою німецькою владою до Берліна. Подорожі до німецької столиці голови Кабінету Міністрів ФЛизогуба та у вересні 1918 р. самого гетьмана, який особисто вів переговори з кайзером Вільгсльмом II, сприяли зміцненню міждержавних відносин і викликали низку прихильних до України відгуків у німецькій пресі. Але з Австро-Угорщиною стосунки складалися досить неоднозначне. Вони ускладнювалися нерозв'язаним питанням про майбутній статус Східної Галичини та Буковини і приналежність Холмщини, на яку, крім України, претендувала і Польща, яка у листопаді 1918 р. вступила у фазу державотворення. За доби Гетьманату ця проблема так і не була вирішена, тим більше, що провідні політичні кола галичан, особливо після того, як Австро-Угорщина розпалася і Польща висунула претензії і на їхні землі, орієнтувалися переважно не на П.Скоропадського, а на сили Директори. Але основною проблемою було встановлення нормальних взаємин з більшовицькою Росією. В нещирості кремлівських представників на переговорах гетьманський уряд був переконаний, але визнання незалежності України з боку Москви та підписання мирного договору з урегулюванням проблеми кордонів було життєво необхідно. 23 травня в Києві розпочалися українсько-російські мирні переговори, на початку яких радянська делегація офіційно визнала Україну незалежною державою. 13 червня було підписано угоду про перемир'я, за якою між державами припинялися військові дії та встановлювалися демаркаційні лінії і торговельні відносини, налагоджувався залізничний зв'язок, обидві сторони висловили бажання працювати над укладенням мирного договору. Але його підписання затягувалося. Водночас більшовицькі місії в Києві та Одесі активно проводили підривну роботу і встановлювали контакти з усіма радикальними антиурядовими силами. І коли на початку жовтня очевидною стала неминуча поразка Центральних країн у війні, а відтак і можливість не рахуватися з підписаними з Україною документами, радянська делегація перервала переговори (8, с.498]. Тоді Радянська Росія вже відкрито готувала вторгнення на українські землі. Проте, незважаючи на провал переговорів про остаточний мир, офіційне визнання незалежності Української держави з боку більшовицького уряду Росії мало велике політичне значення і зміцнювало міжнародні позиції молодої держави. Фактично цс було перше в історії категоричне і недвозначне визнання незалежності України з боку Росії. Як прецедент воно відіграло свою роль у подальшій боротбі українського народу за свою самостійну державність.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Збройні сили, внутрішня та зовнішня політика гетьманської України» з дисципліни «Українська державність у 1917-1919рр.»
