Головна » Шпаргалки! - Економічна теорія
Розглянемо елементи фіскальної політики і їх вплив на економічне життя окремо.
Державні видатки являють собою витрати, пов’язані з діяльністю держави. За допомогою держави впроваджується споживання так званих суспільних благ. Крім цього, деякі державні видатки є прямими трансфертними платежами приватному сектору (соціальна допомога, пенсії, страхування по безробіттю), які не збільшують приватного споживання, але змінюють його структуру. Таким чином, державні видатки визначають відносні розміри приватного і державного секторів економіки, тобто відносні розміри приватного і суспільного споживання ВВП. Сукупні державні видатки є складовою частиною сукупного попиту, вони впливають і на приватний попит, і на сукупну пропозицію в економіці. Зміна структури видатків шляхом вибіркового скорочення окремих категорій витрат не лише спричиняє скорочення сукупного попиту, але й впливає на інші характеристики економічної системи, наприклад, на розподіл доходів та розміщення ресурсів. Причому зміна різних компонентів структури державних витрат має різні наслідки для економіки. Так, скорочення державних витрат на субсидування виробництва сприяє ефективнішому розподілу ресурсів в економіці, оскільки завдяки цьому долається викривлення цін. А скорочення витрат на соціальні трансферти, наприклад, шляхом збільшення пенсійного віку, може спричинити зростання безробіття. Оскільки державні видатки впливають на рівень цін, розміщення ресурсів, розподіл доходів, зайнятість і виробництво, вони є важливим інструментом короткострокової макроекономічної політики.
Податкова політика. Держава фінансує свої видатки насамперед за рахунок податкових надходжень. Як відомо, податки — це частина доходу, що сплачується фірмами та домогосподарствами у розмірі, встановленому законом. У вузькому понятті до податків належать фіскальні вилучення, що утворюють доход державного бюджету. В широкому понятті під податками розуміють всі фіскальні вилучення, встановлені державою, в тому числі відрахування до цільових позабюджетних фондів (наприклад, внески до державного пенсійного фонду).
Податки впливають на економіку через використовуваний доход економічних агентів та зміну відносних цін. У залежності від системи оподаткування, вплив податкової політики на макроекономічні змінні може проявлятися по-різному. В цілому зниження податків стимулює зростання приватних витрат і сукупної пропозиції. Зростання податків, навпаки, призводить до їхнього скорочення.
Зміна податкової політики – це зміна рівня оподаткування. Залежність доходів держави від рівня податків описується кривою Лаффера. У відповідності із залежністю, яку описує ця крива, обсяг податкових надходжень залежить від середньої ставки податку і величини доходу (ВВП). Якщо ставка оподаткування дорівнює нулеві, то держава не отримує податків. Підвищення ставки податку від 0% до певного рівня т супроводжується збільшенням податкових надходжень до бюджету. Але подальше збільшення податкового навантаження шляхом підвищення сумарної ставки податків пригнічує виробництво і викликає скорочення сукупних доходів і витрат — джерела податків, або податкової бази. Підвищення ставки податку (від т до 100%) супроводжується скороченням податкових надходжень до бюджету. Сумарна ставка оподаткування на рівні 100% означає, що держава намагається вилучити у економічних агентів весь одержаний ними доход. За таких умов відкрита приватна економічна діяльність втрачає сенс і припиняється, економіка стає “тіньовою”, а держава залишається без доходів. Такий механізм впливу податкової політики як елемента фіскальної політики на функціонування економіки.
Податки, державні закупки, трансферти і позички використовуються державою для підтримки ділової активності та розподілу фінансових ресурсів таким чином, щоб забезпечити економічне зростання і соціальну справедливість. Але основна макроекономічна функція держави полягає в стабілізації економіки. Фіскальна політика, що охоплює збільшення державних видатків та скорочення податків з метою розширення сукупного попиту в економіці в період циклічного спаду, називається стимулювальною бюджетно-податковою політикою. Стабілізація економіки в умовах інфляційного надлишкового сукупного попиту, який виникає внаслідок циклічного підйому, забезпечується за допомогою обмежувальної фіскальної політики, а саме: скорочення державних видатків та збільшення податків.
Застосування різних інструментів фіскальної політики (зміна державних витрат або рівня податкових ставок) має різний макроекономічний вплив на сукупний попит. Мультиплікативний ефект розширення сукупного попиту внаслідок зниження податків стимулює економіку меншою мірою, ніж однакове за розміром збільшення державних видатків. Це пов'язано з тим, що збільшення державних витрат є прямим розширенням сукупного попиту, а мультиплікатор державних витрат перевищує податковий мультиплікатор.
Фіскальна політика може бути дискреційною та недискреційною. Дискреційна фіскальна політика — це система заходів, яка передбачає цілеспрямовані зміни в розмірі державних витрат, податків і сальдо державного бюджету. Дискреційна фіскальна політика використовується державою для активної протидії циклічним коливанням. Для стимулювання сукупного попиту в період економічного спаду уряд цілеспрямовано створює дефіцит державного бюджету, збільшуючи державні витрати або знижуючи податки. Відповідно, в період підйому цілеспрямовано створюється бюджетний надлишок.
При недискреційній (автоматичній) фіскальній політиці бюджетний дефіцит та бюджетний надлишок виникають автоматично, внаслідок дії автоматичних стабілізаторів економіки. Автоматичний ("вбудований") стабілізатор — механізм, який дозволяє зменшити циклічні коливання в економіці без проведення спеціальної економічної політики. Такими стабілізаторами є прогресивна податкова система і трансфертні платежі, насамперед система страхування по безробіттю. Зміна цих величин внаслідок циклічних коливань сукупного доходу призводить до збільшення чистих податкових надходжень у періоди зростання ВВП і до їхнього зменшення у фазі економічного спаду.
Білет 23
1 Сучасна економічна криза в Україні системна, хронічна і безпросвітна. Це її найбільш характерні особливості.
Конкретніше:
1. Економічна криза пов’язана з політичною (відсутність при владі компетентних осіб) і є наслідком неправильної економічної політики держави у поєднанні з наслідками тоталітарного минулого.
2. Економічна криза стосується усіх сторін економічного життя (є комплексною).
3. Одночасне існування безробіття й інфляції (стагфляція).
4. Невизначена структура власності (пріоритет на словах віддається приватній, однак дійових механізмів роздержавлення немає, рівно як і немає стимулів приватним власникам працювати чесно і відповідально (податки)).
5. Не визначено податкові принципи (зараз розробляються два проекти податкового законодавства). Чинне законодавство сприяє тінізації економіки (сучасний рівень податків в Україні відповідає верхній частині кривої Лаффера).
6. Економіка на 25% - 80% - тіньова економіка, що знижує надходження до держбюджету, криміналізує економічне життя, не сприяє швидкому економічному зростанню.
7. Неефективна законодавча база економічної діяльності.
8. Фінансова нестабільність, постійна грошова емісія.
9. Великий ступінь внутрішньої і зовнішньої заборгованості держави.
10. Падіння ділової активності в умовах безробіття (парадокс: є де робити, є кому робити – а економіка – у кризі). Для покращення ситуації треба:
1. Проведення чіткої, структурованої, виваженої, продуманої і активної економічної політики.
2. Відмова від монополії держави в економіці.
3. Приватизація (створення власника, зацікавленого у виробництві).
4. Вдосконалення законодавчої бази економічної діяльності.
5. Вдосконалення податкового кодексу (його лібералізація).
6. Створення дійової ринкової інфраструктури.
7. Державна підтримка вітчизняного виробника.
8. Орієнтація виробництва на експорт (уможливить поєднання стабільних темпів зростання і невисоких темпів інфляції).
9. Інвестиції в людський капітал.
10. Створення спеціальних (вільних) економічних зон і залучення на їх базі (і не лише на їх базі) іноземних інвестицій (спільне інвестування).
11. Реструктуризація економіки і орієнтація її на соціальні потреби.
2 У сучасному світі питання про величину пропозиції грошей має однозначну відповідь: теоретично величина пропозиції грошей має бути саме такою, щоб купити за діючими цінами усі товари і послуги, вироблені в країні. Іншими словами, грошей повинно бути достатньо, щоб забезпечити витрати на придбання товарів і послуг в розмірі виготовленого сукупного національного продукту. Якщо грошей буде менше цієї величини, то витрати будуть менші, ніж сума цін товарів та послуг, що пропонуються. Отже, не всі товари та послуги будуть реалізовані, внаслідок чого ціни впадуть, але відбудеться і спад виробництва, бо для ряду товаровиробників воно стане збитковим. Якщо грошей буде більше, ніж потрібно, ціни відповідно зростуть. Постійне зростання цін — це вже інфляція.
На практиці визначити необхідну кількість грошей, що мають бути в обігу, дуже складно. Передусім це пов'язано з тим, що наведений вище теоретичний підхід базується на діючих цінах, а ціни в свою чергу залежать від кількості грошей в обігу. Пропозиція грошей тісно пов'язана з інфляцією, відправною ж точкою для аналізу пропозиції грошей служить кількісна теорія грошей, що базується на рівнянні Фішера:
MV = PT,
де M – кількість грошей у обігу; V – швидкість обігу грошей, тобто середня кількість разів, за яку грошова одиниця змінює власника протягом певного періоду; P – середня ціна за відповідний період однієї грошової операції; T – середня кількість грошових операцій за період.
Це рівняння широко використовується в іншій формі запису:
MV = PY,
де P – середня ціна одиниці продукції (тобто це дефлятор сукупного національного продукту); Y – кількість одиниць виготовленої за певний період продукції (тобто це реальний сукупний національний продукт); відповідно, PY – номінальний сукупний національний продукт.
Обидва рівняння показують прямий зв’язок між кількістю грошей, швидкістю їх обігу та рівнем цін і дають підставу зробити важливий висновок: збільшення пропозиції грошей, не забезпечене відповідним збільшенням реального національного продукту, призводить до зростання рівня цін.
“Опорою” паперових грошей є спроможність держави підтримувати відносну стабільність вартості грошей. Отже, забезпечення стійкості грошового обігу – справа держави (це одне з положень кейнсіанців) в такій же мірі, як і внутрішня справа економіки (теза класиків).
Таким чином, забезпечення стійкості грошового обігу – це підтримка стабільної вартості грошей. Вона передбачає проведення ефективної фіскальної політики і розумне регулювання грошової пропозиції. Задача держави – слідкувати за тим, щоб за ту кількість грошей, що знаходиться в економіці, можна було купити усі вироблені цією економікою товари і послуги. Більша кількість грошей (їх додатковий випуск – емісія) призводить до падіння купівельної спроможності грошей і до їх знецінення. Для уникнення емісії держава може вдатися до тиску на ціни (Р) при постійній пропозиції грошей (М): це особливо актуально для такої нестабільної економіки як українська.
Білет24
1 Державне регулювання ринкової економіки має незначну історію. До 30-х років 20 століття побутувала думка про саморегульованість ринкової економіки. Пропагувався так званий принцип laissez faire, згідно з яким держава не повинна втручатися в економічне життя, оскільки це лише перешкоджає вільному саморегулюванню (в економіці нібито існує “невидима рука”, яка скеровує усю систему в напрямі рівноваги). Вважалося, що економіка завжди прямує до стану повної зайнятості, а виникаюче безробіття може бути лише тимчасовим (доки економіка, виведена з рівноваги, швидко не прийде у цей ідеальний стан), порушений рівноважний рівень цін також швидко повертається у стан рівноваги, оскільки ціна нібито має властивість еластичності в сторону пониження.
Одночасна тривала інфляція і безробіття 1929-1933 років (світова економічна криза) довели неефективність і помилковість концепції laissez faire. Класична економічна теорія не могла пояснити причин тривалої кризи. Тоді у 1936 році Кейнс написав “Загальну теорію зайнятості, відсотка і грошей”, якою започаткував так зване кейнсіанство, що головним своїм принципом має державне регулювання економічного життя. Книга Кейнса – критика класичних постулатів і перегляд основних положень економічної теорії. Під впливом ідей Кейнса у 1935 році президент США Рузвельт розпочав проведення “нового курсу”, покликаного вивести економіку США з депресивного стану. Політика Рузвельта (державна підтримка населення, субсидії, регулювання пропозиції грошей, іншого виду державне втручання в економічне життя) спричинилася до відновлення потужностей економіки США. З тих пір необхідність державного втручання в економіку вже не підлягає сумніву і взята на озброєння усіма державами світу.
В той же час інколи згадують про більш строкату історію державного регулювання.
Епоха традиційного господарювання, яка характеризувалась економічною замкнутістю, слабкістю державної влади, не залишила визначних прикладів державного регулювання господарського життя. Загальнодержавне втручання в економіку яскраво виявилось лише за часів абсолютизму, переходу до підприємницьких відносин. Цей період увійшов в історію як епоха широкого втручання в економіку держави, що активно впливала на становлення підприємницьких відносин, ламала цехову організацію праці, сприяла підвищенню її продуктивності, знищувала традиції особистої залежності. Одним з перших і найвидатніших державних юридичних актів з цього питання став ремісничий регламент Людовіка IX 1229 р. у Франції. Згодом, широко застосовуючи політику протекціонізму, держава активно формувала нову структуру ранньо-підприємницької промисловості та торгівлі.
Епоха підприємницьких відносин вільної конкуренції характеризувалась значним обмеженням втручання держави в господарське життя. Її господарська функція зводилась до ролі "нічного вартівника" економічної системи.
Швидке усуспільнення, концентрація та централізація виробництва наприкінці XIX — на початку XX ст. зумовили докорінну зміну економічної ролі держави, господарські функції якої різко зросли. З того часу держава — активний учасник суспільного процесу відтворення благ. Причини цього вже вказувалися вище.
Елементами державного регулювання в ринковій економіці є:
1. Ведення статистики національної економіки на базі системи національних рахунків (визначення ВВП і порівняння його рівня з рівнем попередніх років).
2. Податкова функція і пов’язаний з нею перерозподіл (трансфертна функція) надходжень до державного бюджету.
3. Забезпечення розвитку транспорту і зв’язку, освіти, системи охорони здоров’я, захисту довкілля, соціального забезпечення, оборони.
4. Встановлення цін на деякі види продукції (так звані державні ціни).
5. Контроль за дотриманням принципів добросовісної конкуренції, недопущення монополізму (прийняття антитрестівського законодавства). Головна мета державного втручання в економічний розвиток – забезпечення безперервності процесу відтворення національного господарства як єдиного цілого, досягнення економічної ефективності на макрорівні. Її реалізація здійснюється через свідоме визначення суспільних потреб, можливостей і шляхів їх задоволення.
2. У сучасному світі питання про величину пропозиції грошей має однозначну відповідь: теоретично величина пропозиції грошей має бути саме такою, щоб купити за діючими цінами усі товари і послуги, вироблені в країні. Іншими словами, грошей повинно бути достатньо, щоб забезпечити витрати на придбання товарів і послуг в розмірі виготовленого сукупного національного продукту. Якщо грошей буде менше цієї величини, то витрати будуть менші, ніж сума цін товарів та послуг, що пропонуються. Отже, не всі товари та послуги будуть реалізовані, внаслідок чого ціни впадуть, але відбудеться і спад виробництва, бо для ряду товаровиробників воно стане збитковим. Якщо грошей буде більше, ніж потрібно, ціни відповідно зростуть. Постійне зростання цін — це вже інфляція.
На практиці визначити необхідну кількість грошей, що мають бути в обігу, дуже складно. Передусім це пов'язано з тим, що наведений вище теоретичний підхід базується на діючих цінах, а ціни в свою чергу залежать від кількості грошей в обігу. Пропозиція грошей тісно пов'язана з інфляцією, відправною ж точкою для аналізу пропозиції грошей служить кількісна теорія грошей, що базується на рівнянні Фішера:
MV = PT,
де M – кількість грошей у обігу; V – швидкість обігу грошей, тобто середня кількість разів, за яку грошова одиниця змінює власника протягом певного періоду; P – середня ціна за відповідний період однієї грошової операції; T – середня кількість грошових операцій за період.
Це рівняння широко використовується в іншій формі запису:
MV = PY,
де P – середня ціна одиниці продукції (тобто це дефлятор сукупного національного продукту); Y – кількість одиниць виготовленої за певний період продукції (тобто це реальний сукупний національний продукт); відповідно, PY – номінальний сукупний національний продукт.
Обидва рівняння показують прямий зв’язок між кількістю грошей, швидкістю їх обігу та рівнем цін і дають підставу зробити важливий висновок: збільшення пропозиції грошей, не забезпечене відповідним збільшенням реального національного продукту, призводить до зростання рівня цін.
Інфляцією називають процес знецінення паперових грошей, що супроводжується зростанням цін на товари та послуги. Інакше кажучи, інфляція – це процес знецінення грошей у результаті перевищення кількості грошових знаків, що перебувають в обігу, над сумою цін товарів та послуг, тобто недотримання вимог закону фондового обігу. Інфляція зумовлює загальне падіння купівельної спроможності та зниження курсу національної валюти, перерозподіл частки національного багатства на користь підприємств-монополістів (в тому числі й опігополістів) держави, тіньової економіки та мафіозних структур.
Є декілька пояснень причин сучасної інфляції. Найбільш відомі з них (теорії інфляції) – квантитативна та її продовження — монетаристська теорія (вони стверджують, що причиною інфляції є збільшення кількості грошей в обігу та швидкості цього обігу), кейнсіанська (причина інфляції - збільшення сукупного попиту) та структурна теорії. Квантитативна (монетаристська) та кейнсіанська теорії пояснюють інфляцію з позицій зміни у сукупному попиті та звертають увагу лише на інфляцію в короткостроковому періоді. Структурна ж теорія орієнтується на зміни в сукупній пропозиції та вивчає інфляцію в довгостроковому періоді. З цієї причини українськими економістами їй віддається перевага саме структурній теорії, оскільки вона найбільше відповідає реаліям нашого життя. Хоча насправді структурна теорія, розроблена в Скандинавії ще у 70-х роках, сьогодні вважається застарілою. Західний світ орієнтується на монетаристську і кейнсіанську.
Розглянемо докладніше структурну теорію інфляції на прикладі України. Ця теорія пояснює інфляцію незбалансованістю між структурою попиту та структурою пропозиції. Україна успадкувала від радянського режиму вкрай викривлену структуру сукупної пропозиції, найбільше у промисловості. Через слабку мобільність ресурсів зміна структури пропозиції вимагає довгого часу — десяток років щонайменше. Проте зміна структури сукупного попиту може бути дуже швидкою, як це і сталося в українській економіці. Від середини 80-х років неухильно зростав попит на продукцію зовсім нерозвинутих сфери послуг і сфери виробництва предметів споживання. Це — наслідок колись придушеного попиту на житло, одежу, електроніку тощо. Відсутність збалансованості в Україні підсилювалася катастрофічним зниженням виробництва, до якого насамперед спричинилися багатократне підвищення цін на паливні та енергетичні ресурси і значне скорочення їх надходжень із Росії. Важливим чинником був також розрив комерційних зв'язків із різними підприємствами в інших республіках колишнього СРСР.
Якщо підсумувати положення усіх теорій інфляції, то основними причинами інфляції можна вважати:
1. Дефіцит державного бюджету, для покриття якого випускають державні цінні папери чи просто паперові гроші.
2. Високий рівень непродуктивних (особливо військових) витрат держави.
3. Товарний дефіцит, що призводить до відриву попиту від пропозиції і відповідно – до зростання цін.
4. Монопольне становище окремих виробників, що дозволяє їм необґрунтовано підвищувати ціни на свою продукцію.
5. Відрив зростання заробітної плати від зростання продуктивності праці тощо.
Інфляція викликає розладнаність грошової системи, створює фінансове напруження в країні і, як наслідок, призводить до підвищення вартості життя, натуралізації процесів обміну, послаблює зацікавленість працівників у результатах своєї праці. У період інфляції падає курс національної валюти.
|
