Гетьманський режим мав порівняно вузьку соціальну базу, представники якої угледіли в Українській державі порятунок від катаклізмів революції, встановлення порядку і звичних норм життя, а національний характер державності сприймали індиферентно. Оточення гетьмана складалося з помірковано-консервативних чиновників, військових і цивільних діячів, пов'язаних з Україною з дореволюційних часів. Ядро гетьманського уряду становили кадети. Головою кабінету міністрів був призначений Федір Лизогуб, полтавський політик, виходець із старовинного козацького роду, колишній голова земства Полтавської губернії, за партійною приналежністю - октябрист. 12 із 16 членів уряду за походженням були українцями, але всі вони (за винятком Д.Дорошенка) виховувались на російській політичній культурі, яка не шанувала українську ідею. Консервативні діячі, що увійшли в уряд, змушені були примиритися з існуванням Української держави, стати на службу до неї. Лише внаслідок тимчасових, конюнктурних на їхню думку обставин. В українській державі шукали порятунку колишні панівні верстви Росії. В Києві було багато російської інтелігенції. Тут можна було зустріти екс-міністрів, генералів, лідерів російських партій кадетів і октябристів. Для російських офіцерів і чиновників гетьманський режим був "чепухой". Вони пішли на службу до гетьмана з прагматичних міркувань, бо в Україні панувала стабільність. Вони хотіли використати Україну у боротьбі з більшовиками Росії. Як тільки владу більшовицьку буде повалено, потреба в державі Скоропадського відпаде. У внутрішній політиці гетьман все більше спирався на стару дореволюційну бюрократію. На чолі губерній і повітів були призначені старости. Поліція називалася державною вартою і в ній служило чимало колишніх жандармів. Державні установи і суди вивіски поміняли на українські, але зберігали російський характер. Гетьман залучав до роботи кваліфікованих фахівців із досвідом роботи. Згідно із законом "Про урочисту обітницю урядовців і суддів та присягу на вірність Українській державі" від 30 червня 1918р. у всіх державних установах і військових частинах України було складено присягу на вірність гетьману та українській державі. Тих, хто відмовлявся її скласти, звільняли з державної та військової служби. Тоді ж Скоропадський затвердив закон, за яким значно підвищувалася матеріальна винагорода за роботу в державних органах влади. Старі чиновники доклали чималих зусиль до зміцнення державної влади, діючи звичними для себе, репресивними методами. Після перевороту в Україні прокотилася хвиля арештів і розстрілів тих, хто ще недавно на чолі місцевих Рад і ревнаркомів конфісковував поміщицьку власність, розподіляв землю і майно великих землевласників. До законності й правопорядку, які обіцяв гетьман, його чиновники йшли через сваволю і беззаконня, залякування і терор. Такі методи давали тимчасовий ефект, адже вони не зменшували число невдоволених: арештовували, а часто й страчували не лише активних революціонерів, але і їхніх родичів, сусідів, випадкових людей. Ще не розвіяв вітер попіл на згарищах поміщицьких маєтків, як запалали селянські хати. Орієнтація на кваліфікованих, з досвідом роботи чиновників досить швидко дала свої результати: в Україні запрацював адміністративний аппарат, який узявся творити в суспільстві елементарний порядок, ліквідовувати безвладдя. Але посилення апарату за рахунок службовців старої генерації несло загрозу Українській державі, бо саме в середовищі старого чиновництва була сильна опозиція національно-державному курсу уряду Ф.Лизогуба. Багатоурядовців вбачали в Українській державі лише етап до неминучого відновлення "єдиної і неділимої Росії". Наведений в Україні (при допомозі німців і австрійців) порядок і спокій був оманливий, політична стабільність була нетривка. Старі антагонізми не зникли, до них долучалися нові. Великі землевласники при допомозі німецьких і австрійських військ почали спішно відновлювати свою власність на землю і майно. На їх вимоги власті примушували селян повертати не лише землю і реманент, а й відшкодовувати втрати, яких зазнали поміщики під час революції. Особливо широкого розмаху набула сваволя поміщиків у перші тижні після гетьманського перевороту. Їх повернення в маєтки нерідко супроводжувалося масовими насильствами. Німецькі й австрійські воєнні власті надавали в розпорядження поміщиків озброєні загони. Під час жнив 1918р. уряд видав розпорядження, за яким надав право поміщикам використовувати примусову працю селян. За ухиляння селян штрафували, або увязнювали. 10 вересня 1918р. окупаційні власті підписали з гетьманським урядом нову економічну угоду, за якою мали право вивезти з України 75 млн.пудів хліба, 11 млн.пудів живої ваги худоби, 300 тис.голів овець. Щоб виконати угоду перед союзниками, кабінет міністрів прийняв закон, який запроваджував державну монополію на хліб і тверді закупівельні ціни. Фактично селяни змушені були врожай здавати до хлібних бюро. Хто не здавав добровільно, у тих зерно реквізовували. В села посилалися карні експедиції. Сам гетьман намагався відмежуватися від таких заходів. Його аграрна програма була поміркованою і нагадувала реформу П.Столипіна. Гетьман хотів сформувати сильну верству заможних селян, які б були опорою режиму. Проект земельної реформи в Україні готувала аграрна комісія. Однак прихильники реформи були в меншості. Її здійснення блокували землевласники, які зволікали з обговоренням кожного пункту проекту реформи. Скептично до неї поставився й міністр земельних справ В.Колокольцев. З метою прискорення реформи П.Скоропадським у жовтні 1918р. було створено Вищу аграрну нараду, котру очолив сам гетьман. Як згадував один з її членів, коли у ній головував П.Скоропадський, справа просувалася швидше. Однак за його відсутності більшість гальмувала розробку земельної реформи. Тільки в листопаді Нарада завершила свою роботу. Основні положення підготовленого нею проекту проголошували, що всі земельні маєтки мають бути примусово викуплені державою, а потім продані за допомогою Державного земельного банку, проте не більше ніж по 25 десятин одній особі. Господарствам, що мали високе агрокультурне значення, залишалося до 200 десятин землі. Більшими за розміром могли бути маєтки цукрових заводів, племінні та пас…єві господарства. Однак вони не могли перевищувати пятикратного розміру земельного цензу. Цей проект гетьманський уряд почав обговорювати у листопаді 1918р. Проект такої земельної реформи не сприймала більшість селянства. Негативно її зустріли й засліплені класовим егоїзмом великі землевласники. Із свого боку, нічого реального щодо впровадження в життя проекту реформи гетьманський уряд зробити не встиг. Гетьман і його уряд намагалися розвязати складні проблеми в галузі фінансів і грошового обігу. На Україні тоді крім царських банкнот були в обігу "керенки", карбовані УНР, марки та крони. З метою подолання проблеми гетьман створив Фінансову раду. У липні 1918р. вона подала на затвердження низку заходів, спрямованих на подолання становища у цій галузі. Складовою частиною цих заходів була підготовка грошової реформи, яка передбачала запровадження Єдиної української валюти - гривні. Нові гроші ще на замовлення Центральної Ради друкували в Німеччині. Їх перші партії почали надходити в Україну. Однак загострення політичного становища. Завдання урядові завершити розпочатку роботу. Цілковито взяти під свій контроль стан справ у фінансовій сфері гетьману так і не вдалося. Для реалізації цих задумів історія відвела йому дуже мало часу. Відновилися старі порядки і в промисловості. Власті повертали націоналізовані підприємства фабрикантам і заводчанам. У травні 1917р. в Києві відбувся з'їзд представників промисловості, фінансистів і політиків, який утворив Раду промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства (Протофіс). Під його тиском гетьманський уряд перейшов у наступ на робітництво з метою зліквідувати поступки, завойовані в революційну добу. В Україні була обмежена свобода профспілкової діяльності, хазяї на свій розсуд визначали рівень заробітної плати. Відновлено дореволюційне законодавство про покорання за участь у страйках. Швидко збільшувалося безробіття. На багатьох підприємствах адміністрація почала запроваджувати замість 8-годинного, 10 і навіть 12-годинний робочий день. Однобічна орієнтація уряду на великих землевласників і буржуазію поступово відштовхувала від нього селянство, національну інтелігенцію, робітництво. Необхідного компромісу між різними соціальними групами гетьману домогтися не вдалося. П.Скоропадський виношував великі плани в галузі створення української армії. Вона задумувалася у складі 8 армійських корпусів, гвардійської дивізії сердюків, 4 кавалерійських дивізій. Чисельність такої армії мала сягати 300 тис.чол. Однак німецько-австрійські власті не давали згоди на те, щоб розпочати роботу по формуванню регулярної національної армії. Їм було вигідно, щоб Україна платила за "послуги", а не утворювала власні збройні сили. Війська гетьмана складалися з Запорізської дивізії, двох дивізій синьожупанників, а також сформованої в Австро-Угорщині з полонених українців дивізії сірожупанників. Улітку 1918р. сформовано на добровільних засадах сердюцьку дивізію. Восени в Білій Церкві почала відтворюватися бригада січових стрільців. Загальна чисельність збройних формувань не перевищувала 65 тис.чол. Гетьман зробив спробу поновити українське козацтво як окремий стан населення і резерв національної армії. У жовтні 1918р. Скоропадський окремим універсалом відновив козацтво як окремий стан, з якого мали формуватися козацькі військові частини. Однак, як і багато інших намірів гетьмана, ці полки не було сформовано. Значних здобутків гетьман досяг у галузі національно-культурної політики. Як нащадок козацького роду, П.Скоропадський вважав відродження національних традицій державною необхідністю. Він виявив наполегливість у спробах за короткий час українізувати державний аппарат, який складався переважно з колишніх царських чиновників. По військовому міністерству (міністр О.Рогоза) наказувалося вести діловодство державною мовою, а в усіх установах і частинах негайно організувати курси українознавства. Звичайно, не обходилося без опору при українізації школи. Щоб уникнути конфліктів, міністр освіти та мистецтв Микола Василенко пішов шляхом, второваним відповідним міністерством Центральної Ради і замість того, щоб українізувати російські гімназії, засновував поряд із ними українські. Восени 1918р. в Україні вже налічувалося близько 150 українських гімназій. Було прийнято закон про обовязкове навчання українській мові та літературі, історії, географії України по всіх середніх школах. Почалось заснування українських університетів у Києві та Камянець-Подільському. При російськомовних університетах відкрито комплекс українознавчих кафедр - мови, літератури, історії, права. У листопаді 1918р. гетьман оголосив про утворення Української академії наук і призначив своїм наказом перших 11 академіків. Президентом ВУАН став В.Вернадський. Тоді ж було започатковано Національну бібліотеку України, національний архів України, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Український національний театр.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Внутрішня політика П.Скоропадського» з дисципліни «Новітня історія України»
