ДИПЛОМНІ КУРСОВІ РЕФЕРАТИ

Статистика






Онлайн всего: 2
Гостей: 2
Пользователей: 0



ИЦ OSVITA-PLAZA

Реферати статті публікації

Пошук по сайту

 

Пошук по сайту

Головна » Реферати та статті » Історія України » Політична історія України

Шістдесятники, самвидав, дисидентський рух як вияв політичної опозиції комуністичному режимові в Україні
У роки «відлиги» почало формуватися покоління людей, яке ставило під сумнів офіційно декларовані цінності. Нова морально-психологічна атмосфера в суспільстві дещо оздоровила політичний клімат, розширила можливості для творчої, наукової, культурницької діяльності. Особливо активно відреагувала на тогочасні суспільно-політичні процеси інтелігенція, в системі цінностей якої поступово почали окреслюватися нові орієнтири.
Покоління інтелігенції, яке пройнялося вірою в оновлення суспільства, торжество свободи і демократії, названо «шістдесятниками», оскільки вершина його творчості припала на початок 60-х років. Цей термін саме тоді увійшов до вжитку. Це покоління, маючи високий освітній рівень, художній смак і непересічний талант, а передусім — громадянське сумління, щиро прагнуло до нового, прогресивного, не скованого догмами «соцреалізму». Своєю творчою діяльністю шістдесятники здійснили прорив у системі офіційної радянської культури, розпочали нове українське національне відродження.
Першими серед них були поети, оскільки поезія зачіпає глибинні струни людських почуттів, є наймобільні-піим жанром. В Україні на повний голос зазвучали вірші В. Симоненка, Л. Костенко, В. Стуса, М. Вінграновсько-го, Д. Павличка, І. Драча та ін. У прозі заявили про себе Є. Гуцало, Гр. Тютюнник, Вал. Шевчук, В. Дрозд, у літературній критиці — І. Дзюба, І. Світличний, Є. Свер-стюк,^ малярстві — П. Заливаха,А. Горська, В. Зарець-кий, Й. Якутович, Г. Севрюк, у кінематографі — С. Па-раджанов, Ю. Іллєнко, Г. Осика.
На початку 60-х років у Києві центром духовного життя творчої молоді став клуб «Супутник», заснований У 1959 р. студентами театрального інституту, консерваторії, а також літераторами та художниками. Очолював його Л. Танюк, активно співпрацювали в ньому М. Вінгра-новський, І. Світличний, Є. Сверстюк, І. Драч, А. Горська та інші.
Шістдесятники були досить активними у Львові, Харкові, на Донеччині. У Львові діяв клуб творчої молоді * Пролісок», який очолював М. Косів, у Харкові — гурт Молодої, прогресивно налаштованої інтелігенції на чолі з поетом К. Чичибабіним. Хоча ці об'єднання були не так иже й помітними у вирі суспільного життя республіки,
384
Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність...
Політична ситуація в Україні за лібералізації тоталітарного режиму...
385
надалі їх діяльність стала важливим чинником у пробудженні громадської активності, започаткувала нову хвилю національного відродження. Позиція шістдесятників спочатку була лояльною щодо генеральної лінії КПРС, адже молоді люди, які народилися й виросли за радянських часів, здебільшого вважали соціалізм найсправедли-вішим ладом на Землі. Водночас вони бачили, що реальна дійсність дуже далека від пропагованого ідеалу, а тому серед них визріла концепція поліпшення соціалістичної системи методом критики її деформацій, зокрема щодо національних відносин. Здавалось, така позиція мала б бути підтримана керівництвом країни, зацікавленим в усуненні всього, що заважало прогресу. Однак шістдесятники стали об'єктом цькування компартійних ідеологів.
Письменники-шістдесятники були піддані критиці вже на серпневому (1962) пленумі ЦК Компартії України, що розглядав питання ідеологічної роботи. У грудні того ж року і в березні наступного відбулися зустрічі керівників партії та держави з діячами літератури та мистецтва, на яких прогресивні письменники, художники, режисери були жорстоко розкритиковані. Доклав до цього руку і М. Хрущов. У червні 1963 р. на пленумі ЦК КПРС, який розглядав ідеологічні питання, М. Підгор-ний накинувся на літературного критика І. Дзюбу, поета, режисера С. Голованівського. Секретар ЦК Компартії України з ідеології А. Скаба гостро критикував творчість В. Некрасова, М. Вінграновського, Л. Костенко, І. Драча. За «формалізм» і «бездушні абстракції» були затавровані художники П. Бедзір, Ф. Симон, А. Горська, Ф. Ма-найло, І. Литовченко, Л. Кремницька, скульптори Т. Бриж, мистецтвознавець І. Врона та ін.
Не всі шістдесятники змогли витримати цей тиск, але найстійкіші не відмовилися від заявлених позицій, поставивши себе поза тоталітарною системою. Так у суспільно-політичному житті країни з'явився самвидав — непідцензурна, офіційно невизнана, зоборонена, підпільна література. Починався він з поширення віршів В. Си-моненка, Л. Костенко, роману Б. Пастернака «Доктор Жеваго», творів О. Солженіцина та інших. Приблизно на рубежі 1963—1964 рр. стала поширюватися анонімна політична публіцистика («Про сучасне і майбутнє України», «Стан і завдання українського визвольного руху», «Націоналісти?», «Дванадцять запитань для тих, хто вивчає суспільствознавство», «З приводу процесу над По-гружальським» та ін.). У статтях порушувались проблеми принизливого становища української мови та культури, нерівноправного статусу республіки у складі СРСР. Тогочасну самвидавну політичну публіцистику наскрізь пронизувало національне питання.
Органи КДБ всіляко намагалися задушити самвидав, але знищити його не змогли. У його поширенні головну роль відігравали два центри: Київ, де активно діяли І. Світличний, Є. Пронюк, В. Чорновіл, і Львів — М. Горинь, Б. Горинь, І. Гель та інші.
Самвидавна діяльність — це форма дисидентсва (лат. Діззісіепз — незгідний), а дисидентами вважають людей, незгідних з панівною ідеологією, існуючою системою, які борються з існуючим ладом.
Дисидентський рух в Україні був започаткований у середині 50-х років. Його виразниками були підпільні групи, організації, окремі особи. Протягом 1954—1959 рр. в Україні було викрито 229 таких груп, притягнуто до відповідальності понад 2 тис. осіб. Більшість їх діяла у західних областях України й ідеологічно була близько до ОУН—УПА, орієнтувалася на збройну боротьбу за самостійну Україну.
Типовою щодо цього була підпільна організація «Український національний комітет» у Львові, яку каральні органи розгромили у грудні 1961 р. Керівників її — І. Коваля та Б. Грицину розстріляли, 16 осіб засудили до 10—15 років ув'язнення, решту покарали в адміністративному порядку. '
Опір не міг продовжуватися в старих організаційних формах, оскільки це вело до посилення репресій з боку держави, цілковитого винищення борців за визволення. У дисидентських колах тривав посилений пошук нових форм і методів боротьби. Практичним виявом таких пошуків, що започаткував новий етап національно-визвольного руху в Україні, було створення в 1959—1961 рр. Л. Лук'яненком «Української робітничо-селянської спілки» (УРСС) у Львівській області. У проекті програми УРСС вказувалося на мирні, конституційні методи її боротьби, серед яких найважливішими визначалися агітація та пропаганда. Наголошувалося на необхідності боротьби на незалежну Україну на основі чинної союзної конституції, яка формально надавала республікам право виходу з Союзу. Ширшої роботи організація розгорнути не встигла: за доносом підпільників у січні 1961 р. заарештували. У травні того ж року Львівський обласний суд на закритому засіданні засудив Л. Лук'яненка до страти (Верховний Суд УРСР замінив вирок на 15 років ув'язнення), І. Кандибу, С. Віруна, В. Луцьківа, О. Любовича, І. Кіпіша, Л. Боровицького до 10—15 років ув'язнення.
'/, 13 і-'26
386
Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність...
Закриті судові процеси над дисидентами відбувалися майже в усіх областях України.
Одночасно наприкінці 50-х — на початку 60-х років почастішали і стихійні народні виступи проти незадовільних умов праці, підвищення цін, зниження тарифних розцінок, нестачі або дорожнечі продуктів. Один з найбільших виступів стався у Новочеркаську в червні 1962 р., коли робітники, обурені черговим підвищенням цін за одночасного зниження оплати праці, вийшли на вулиці міста. Влада вдалася до розстрілу демонстрантів, а їх лідерів було страчено або покарано тривалим ув'язненням. Робітничі заворушення меншого масштабу відбулися у Донбасі, Кривому Розі, інших містах республіки. Всіх їх нещадно придушували, як і дисидентський рух.
Усім формам опору тоталітарній системі (діяльності шістдесятників, дисидентів, стихійним виступам робітників) була властива організаційна слабкість, локальність дій в часі й у просторі, нечисленність учасників. Робітничий і дисидентський рухи діяли поруч, але не злилися в єдиний опозиційний потік. Це давало змогу тоталітарному режиму порівняно легко розправлятися, довго приховувати від власного народу і світової громадськості наявність опозиційних режимові сил. Водночас цей рух був свідченням нестабільності тоталітарної системи і провісником її краху.
Зміни в кремлівському керівництві в жовтні 1964 р. та їх політичні наслідки для України
«Відлига» не спричинила докорінних демократичних перетворень у державі. Навпаки, наприкінці 1962 р. намітився відхід від заявлених демократичних позицій. Реальні права так і залишились в руках номенклатури, випле-каної тоталітарним режимом. Демократично налаштована інтелігенція, яка сподівалася на суспільні перетворення, була розчарована, її кращі представники потрапили в жорна репресій. Незадоволення висловлювали трудящі. Їх дратували перебої з постачанням продуктів харчування і підвищення цін на них. На селі ремствували проти невдалої аграрної політики, посилення адміністративно-командного тиску на колгоспи, обмеження розмірів особистих господарств. Незадоволеним був офіцерський корпус армії у зв'язку з його поспішним скороченням та зниженням пенсій. Невдачі Хрущова на міжнародній арені («карибська криза», різке погіршення відносин з Китаєм тощо)
Політична ситуація в Україні за лібералізації тоталітарного режиму...
387
підривали його авторитет і в очах світового комуністичного руху, лідером якого була КПРС.
Серед партійно-державного керівництва країни поступово визріла нова змова проти М. Хрущова. Ініціатори її (Л. Брежнєв, О. Шелепін, М. Суслов, Д. Полянський), лицемірно прикриваючись вищими державними інтересами, вирішили усунути Хрущова, змінити політику, ліквідувавши «відлигу». При цьому виразно простежувалися як особисті амбіції учасників змови, так і групові інтереси номенклатури. Зацікавленою у заміні лідера держави й партії була більшість членів ЦК КПРС, наляканих перспективою ротації кадрів, роздратованих безкінечними реорганізаціями партійно-державних структур. 12 жовтня 1964 р. на засіданні Президії ЦК КПРС змовники остаточно сформували сценарій усунення Хрущова, який тоді перебував на відпочинку на чорноморському узбережжі Кавказу. Його викликали до Москви на засідання Президії ЦК. Голова КДБ В. Семичастний заздалегідь змінив охорону Хрущова, відключив телефони, звелів спецслужбам не виконувати жодних його наказів. Засідання Президії ЦК відбувалося дуже бурхливо. Одним з перших на Хрущова накинувся перший секретар ЦК Компартії України Шелест. Неабияку роль у зміщенні Хрущова відіграв Підгорний. Втративши підтримку членів Президії ЦК, Хрущов у ніч з 13 на 14 жовтня 1964 р. змушений був відмовитися від влади.
14 жовтня 1964 р. першим секретарем ЦК КПРС було обрано Л. Брежнєва, рекомендовано на посаду Голови Ради Міністрів СРСР О. Косигіна. В офіційному повідомленні лицемірно стверджувалося про добровільну відставку М. Хрущова у зв'язку з похилим віком і погіршенням стану здоров'я. Так до влади в СРСР прийшла консервативна частина партійної верхівки. Період «відлиги» завершився.
У другій половині 50-х — першій половині 60-х років з ініціативи М.Хрущова та його однодумців у країні відбувся відхід від терористичних методів управління державою, характерних для сталінського режиму, до більш поміркованих. Однак реформи були непослідовними, суперечливими, часто породжували нові проблеми. Характер тоталітарної системи не змінився. І все ж це не применшує значення змін, що відбулися в країні. Припинилися масові репресії, мільйони в'язнів ГУЛАГу повернулися додому, мертвим повернули чесне ім'я. Матеріальний рівень життя народу значно підвищився.
Проте М. Хрущов не зміг вийти за рамки тоталітарної системи. Партапарат не збирався повністю демонтувати сталінізм. Хоч багато йшлося про злочини часів культу
388
Криза тоталітарної системи. Боротьба за державну незалежність...
особи, все ж у критичних для системи ситуаціях партійно-державне керівництво вдавалося до репресивних дій. Жорстко діяла цензура, будь-яке інакомислення, диси-дентство негайно каралося. Партійна номенклатура утримувала всю повноту влади в країні, все життя регламентували центральні відомства. Інтереси України та інших республік СРСР цілком підпорядковувалися центру. Продовжувалася русифікація українського народу.
Усе ж роки «відлиги» справили вплив на суспільство. Повернути країну до сталінських часів уже ніхто не зміг. На ідеях критики культу особи постало «шістдесятництво», виростало нове покоління людей, яке протестувало проти тоталітарної системи. Безумовно, після смерті Сталіна була можливість розвитку країни на демократичних засадах, але в середині 50-х — середині 60-х років для реалізації цієї перспективи не було ні об'єктивних умов, ні реального бажання партійно-державного керівництва. Тому половинчасті реформи М. Хрущова були приречені на невдачу.

Ви переглядаєте статтю (реферат): «Шістдесятники, самвидав, дисидентський рух як вияв політичної опозиції комуністичному режимові в Україні» з дисципліни «Політична історія України»

Заказать диплом курсовую реферат
Реферати та публікації на інші теми: Особливості організації аудиту в агропроми-словому комплексі Укра...
Мотивація інвестиційної діяльності
ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА СПЕЦИФІКА ДІЯЛЬНОСТІ ОКРЕМИХ ВИДІВ КОМЕРЦІЙ...
Інтелектуальні інвестиції
Здравый смысл и механика


Категорія: Політична історія України | Додав: koljan (20.01.2013)
Переглядів: 1339 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Онлайн замовлення

Заказать диплом курсовую реферат

Інші проекти




Діяльність здійснюється на основі свідоцтва про держреєстрацію ФОП