Київська Русь у IX – XIІ ст. Поява етноніма "Україна"
У VІІІ-Х ст. відбулося об’єднання східнослов’янських союзів племен (полян, древлян, сіверян, уличів, тиверців, дулібів, бужан, волинян та ін.) навколо Києва та поступово сформувалася ранньофеодальна держава - Русь. Становлення держави східних слов'ян відбувалося протягом тривалого часу і було закономірним результатом внутрішньої еволюції їхнього суспільства. Основними теоріями походження Русі є норманська і антинорманська. Норманську теорію вперше розробили німецькі історики Г.Байєр, Г.Міллер і А.Шлецер, які у XVIII ст. працювали в Академії наук у Петербурзі. Вони вважали, що держава у східних слов’ян виникла завдяки діяльності норманів (варягів), виходців із Скандинавії. Антинорманська теорія теж оформилася у ХVІІІ ст. (М.Ломоносов). Крім того, існують ще інші теорії, наприклад, хозарська (О.Пріцак); візантійська (церковні історики) тощо. Очевидно, Руська держава формувалася століттями місцевим (автохтонним) населенням. На цей процес впливали і нормани, і візантійці, і хозари, і болгари та інші народи. Дискусійним є також питання про походження назви “Русь”. Термін “Русь” може мати різне походження: етнічне (від назви народу), географічне (від назви території, річки, місцевості тощо), соціальне (від певної групи населення) тощо. У вузькому розумінні слова цей термін означав землю полян, тобто Середнє Подніпров’я, а у широкому розумінні – територію всієї держави, куди поширювалася влада київських князів. Розвиток Русі. Київська Русь у своєму розвитку пройшла кілька етапів і залишила помітний слід у світовій історії. Її можна вважати праукраїнською державою. Як правило, історію Русі розпочинають від князювання Олега, але у хронологічній послідовності необхідно насамперед згадувати його попередників, можливо, князів із династії Києвичів, а також правління Аскольда і Дира у ІХ ст. Візан-тійські джерела зафіксували перші походи Русі на Царгород у 860-х рр. Відомо також, що князь Аскольд став першим київським князем, який прийняв християнство разом із підписанням мирної угоди із Візантією. Олег (бл. 882-912 рр.). За Нестором–літописцем, у 882 р. приєднав Північну Русь до Південної, а Київ став “матір’ю городів руських”. Олег підкорив слов’янські племена сіверян, уличів, тиверців та ін. Як писав М.Карамзін, Олег був справжнім засновником держави слов'ян. Він проводив активну зовнішню політику, здійснював успішні походи у Візантію, інші держави. У 907 і 911 рр. були підписані вигідні договори із Візантією, за якими греки були змушені сплачувати данину. Ігор (бл. 912-945 рр.). Після смерті Олега син Рюрика приєднав до Русі непокірних древлян та уличів. Воював із печенігами, здійснював походи на Візантію. Підписаний мирний договір із Візантією у 944 р. був погіршеним варіантом договору 911 року. Здійснив два походи на Кавказ (913, 943 рр.). Восени 945 р. був убитий древлянами за надмірну жорстокість і ненаситність під час збирання данини. Ольга (945-964 рр.). Вдова київського князя Ігоря княжила від імені свого сина Святослава. Жорстоко розправилася з древлянами, здійснила державну реформу, за якою визначався порядок організації й збирання данини. У 946 р. (за ін. даними – у 957 р.) Ольга здійснила візит до Константинополя, під час якого уклала вигідний договір та прийняла хрещення. Княгиня також налагоджувала зв’язки із Заходом. Канонізована православною церквою. Святослав (964-972 рр.). - син Ігоря та Ольги. Усе своє життя провів у походах, підкорив в’ятичів і фінські племена. У 964-966 рр. розгромив Хозарський каганат, розширив кордони Русі до Кавказьких гір. У 968–972 рр. здійснив ряд походів проти Візантії й Болгарії, намагаючись оволодіти землями по Дунаю. Повертаючись із чергового походу з Болгарії, був убитий біля дніпровських порогів печенігами за намовою греків. З його черепа печенізький хан Куря виготовив чашу для вина, намагаючись таким чином перейняти дух непереможності великого мужа землі руської. За Святослава завершується процес об’єднання східнослов’янських племен у єдину велику державу. Володимир Великий (978-1015 рр.) остаточно підкорив племена в’ятичів, радимичів, відвоював у польських королів червенські міста (Червен, Володимир, Белз та ін.). Вів успішну боротьбу проти печенігів та Візантійської імперії. Прилучив до Києва закарпатські землі. Здійснив низку реформ (адміністративну, судову, релігійну, військову, грошову та ін.), що відіграли важливу роль у консолідації руських земель. У сфері управління місцеві племінні вожді і князі були замінені князівськими посадниками - синами та боярами. Князь опрацював новий кодекс правових норм - “Закон земляний” (усний). Сприяв поширенню письма, базованого на абетці, створеній ченцями Кирилом та Мефодієм. Зміцнював державні кордони, будував міста та фортеці, зводив храми, відкривав школи, почав карбувати із срібла та золота монети, на яких було зображено тризуб, що набув значення державного герба. Розвивав та зміцнював політичні, економічні і культурні відносини з Візантією, Болгарією, Польщею. Найголовніша реформа цього періоду - запровадження християнства (988–990 рр.), завдяки чому Русь стала в один ряд з цивілізованими країнами Європи; зростав її авторитет і розширялися міжнародні зв'язки; зміцнювалася влада князя, поступово запроваджувалися норми християнської моралі, відкривалися широкі можливості використання давньої візантійської культури в усіх ділянках суспільного життя (право, освіта, будівництво, мистецтво і т.д.). Ярослав Мудрий (1019–1054 рр.). Після смерті Володимира протягом чотирьох років точилися міжусобні війни, у яких переміг Ярослав. Об’єднав під своєю владою землі на схід від Дніпра, поширив свої володіння до Чудського озера, остаточно розгромив печенігів. За його князювання на Русі утвердилося християнство, було засновано Київську православну митрополію. Розвивалася культура, будувалися фортеці, міста, собори, монастирі. у т. ч. - собор Святої Софії, при якій було створено бібліотеку. За Ярослава укладено збірник законів “Руська правда”. Турбувався Ярослав і про зміцнення міжнародного авторитету Київської Русі. Історики називають його “тестем Європи”. Сам він був одружений з дочкою шведського короля Інгігердою; доньки Єлизавета, Анна, Анастасія вийшли заміж за королів Норвегії, Франції, Угорщини; син Всеволод одружився з дочкою візантійсь-кого імператора Марією. Політика князів Володимира Святославовича і Ярослава Мудрого сприяла політичній, економічній і культурній консолідації східних слов’ян, найвищому піднесенню й розквіту Київської Русі. За цих князів Русь досягла зеніту своєї могутності і світового визнання. За формою правління Русь у цю добу була ранньофеодальною монархією. На чолі держави стояв великий київський князь, який був володарем усієї землі Руської. Територія держави складала 800 тис. кв. км (майже половина її - у межах сучасної України) із чисельністю населення від 3 до 12 млн. осіб. Її простори простягалися від Балтійського моря до Чорного моря та від Закарпаття до Волгодонського межиріччя. Основною категорією населення Русі були феодально залежні селяни – смерди, які вели власне господарство, працювали на феодала, сплачували князеві данину, виконували інші повинності. Велику групу становили закупи і рядовичі - селяни, які потрапляли у залежність через позику та невиконання договору. У дворі феодала мешкали і працювали холопи. Ще була челядь, тобто раби, але поширення класичного рабства у Русі не простежується. Соціально-економічні відносини у державі регулювалися “Руською правдою”. Цей кодекс законів забезпечував недоторканість феодальної власності, відображав правові норми у державі. Обмежувалась кровна помста, а у пізніших редакціях смертна кара взагалі була відсутня. Київська Русь складалася і розвивалася як поліетнічна, багатонаціональна держава. Разом із слов’янами, що становили більшість, тут проживали понад 20 неслов’янських народів (балтські, фінсько-угорські, тюркські та ін.). Після смерті Ярослава Мудрого землі Русі були поділені між п’ятьма його синами. Старші сини Ізяслав, Святослав та Всеволод майже двадцять років спільно правили країною (т. зв. "тріумвірат Ярославичів", 1054–1073 рр.). У цей період новими статтями була доповнена "Руська Правда" ("Правда Ярославичів", 1072 р.). У 1068 р. брати зазнали поразки від половців на р. Альті. Перед загрозою зовнішніх ворогів, особливо кочівників-полов-ців, князі намагалися припинити чвари й об’єднатися. Вони скликають “снеми” (з’їзди), перший з яких літопис зафіксував у 1072 р. у Вишгороді. На з’їзді 1097 р. у Любечі (Чернігівщина) було запроваджено вотчинну форму землеволодіння, тобто фактично закріплено приватну власність на землю і відмінено принцип сеньйорату (старшинства) успадкування земель. Це узаконювало роздроблення Київської держави на окремі князівства-держави, хоча було ухвалено, що всі князі повинні слухатись великого київського князя. Однак князі порушили встановлені домовленості, внаслідок чого підступно був осліплений теребовлянський князь Василько. Найпопулярнішим і наймогутнішим великим князем наприкінці ХІ - у першій чверті XII ст. був Володимир Мономах (1113-1125 рр.). Він відновив великокнязівську владу на більшій частині давньоруських земель, успішно воював з половцями, поновив “Руську правду”, написав філософський твір “Повчання” (бл. 1117 р.), де виклав поради, як правити державою, обґрунтував правила та норми моралі. Князь підтримував тісні стосунки із правителями країн Західної Європи. Одружився з дочкою англійського короля Гідою. Його син Мстислав був одружений зі шведською королевою, а дочки вийшли заміж у Норвегію й Данію. Добрі відносини склались з Візантією. За Мстислава Володимировича (1125–1132 рр.) ще зберігалася могутність Русі. Але поступово Русь втрачала єдність і згодом розкололася на десятки князівств та земель. Київська Русь вступила у завершальний період своєї історії – період політичної (феодальної) роздробленості та монголо-татарського нашестя. Роздробленість Русі. Політична роздробленість була закономірним етапом у розвитку середньовічних держав, подібно як і розпад великих імперій. Роздробленості Русі сприяли: юридичне закріплення вотчинної форми феодального землеволодіння; слабкість адміністративно–державного апарату; величезні простори держави, етнічна неоднорідність населення; князівські міжусобиці, занепад шляху “із варяг у греки”, постійні напади кочівників та ін. Раніше за всіх, у 30-ті роки ХІІ ст., відокремились від Києва ті землі, яким не загрожували половці – Новгород і Полоцьк). Слідом за ними Київ втратив владу над іншими князівствами, у тому числі над Волинським, Галицьким, Новгород-Сіверським, Переяславським, Чернігівським, що знаходилися на території сучасної України. Так почала формуватися нова політична карта руських земель. Утворилося приблизно півтора десятка самостійних князівств (земель), згодом чисельність їх зросла майже до 50. Одночасно послабилася їх обороноздатність, чим скористалися у ХІІІ ст. монголо-татари. Відокремившись від Києва, кожне князівство хотіло бути цілком суверенним і самостійно визначати “лад земельний”, тобто внутрішній порядок, право війни й миру, зовнішньополітичний курс. Але Київ, як і раніше, продовжував залишатися заповітною мрією всіх князів. Вони прагнули закріпитися в ньому та розповсюдити свій вплив на інші руські землі. Серед династій, що вели багаторічну боротьбу за Київ, були Юрійовичі з володимиро-суздальської землі, Ольговичі з чернігівської, Мстиславовичі з київської, Романовичі з галицької та ін. Чернігівсько-сіверські князі вславилися боротьбою із половцями, але не завжди їх походи проти кочівників були успішними. Так, у знаменитому "Слові о полку Ігоревім" розповідається про один із таких невдалих походів у степ, що був організований у 1185 р. На відміну від інших князівств, Київська земля не перетворилася на спадкову вотчину якоїсь однієї князівської династії, а вважалася найпрестижнішою спадщиною усіх Рюриковичів. Протягом століття (1146-1246 рр.) у Києві 47 разів змінювалися князівські династії, причому 35 князювань тривали менше одного року. Найстрашніший погром Києва у домонгольські часи відбувся у 1169 р., коли суздальський князь Андрій Боголюбський організував похід 12 князів на місто. Однак, як стверджують сучасні дослідники, ні після погрому 1169 р., ні навіть після монгольської навали 1240 р. роль і значення Києва як “матері міст руських” остаточно не занепало. У Галичині найвідомішими правителями у період роздробленості були князі Володимирко (1124-1153 рр.) та Ярослав Осмомисл (1153-1187 рр.). Останній, зокрема, брав активну участь у боротьбі за Київ, посилав свої полки проти половців, постійно вів боротьбу з місцевими боярами, користувався авторитетом на міжнародній арені. Його слава сягала на Заході Угорщини і Польщі, на півдні - аж до гирла Дунаю. Володимиро-волинське князівство включало в себе землі в басейні річок Прип’яті і Західного Бугу. Волинська земля мала давні державницькі традиції й об’єднувала територію колишніх племінних союзів дулібів, бужан та волинян. Вона лежала на торговому шляху з Києва на Захід і ніколи не поривала тісних зв’язків із Києвом. На західних рубежах у Х ст. князь Володимир Великий заснував місто Володимир (вперше згадується у 988 р.). Іншими важливими містами у цьому і сусідніх регіонах були Дорогобуж (1084 р.), Луцьк (1085 р.), Острог (1100 р.), Пересопниця (1149 р.) а також Берестя (Брест), Белз та ін. На Волині окрему князівську династію започаткував внук В.Мономаха Ізяслав. У середині ХІІ ст. при князюванні Мстислава Ізяславича Волинь відокремилась від Києва. Авторитетним і впливовим князем тут став Роман Мстиславович (1170-205 рр.), який згодом об’єднав Волинь і Галичину в одне князівство. Перші літописні згадки етноніма “Україна” (1187 р.). У період роздробленості уперше з’явився термін “Україна”, який став етнонімом наших земель. Уперше він зустрічається у літописному оповіданні про смерть переяславського князя Володимира Глібовича у 1187 р. Літописець записав “О нем же Оукраина много постона”. Під 1189 р. той же київський літописець назвав Україною пониззя Галицької землі. Існують різні тлумачення походження терміну “Україна”: від слова край, країна (у значенні - край, країна, земля); від слова окраїна (погранична, прикордонна місцевість); від слова украяти, відрізати та ін. Історики вважають, що спочатку слово "Україна" означало прикордонну територію, окраїну, і лише згодом воно почало означати етнічну територію українського народу. Стосовно назви Русь, то вона залишалася загальновживаною у Подніпров’ї до пізнього середньовіччя, а для західноукраїнських земель ─ аж по ХХ століття.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Київська Русь у IX – XIІ ст. Поява етноніма "Україна"» з дисципліни «Історія України»
