Термін втіха (φρ. jouissance) має стосунок до щасливого, зумовленого оргазмом сексуального задоволення. Оскільки французьке слово має в собі конотації сексуальної неповноти в "насолоді", його звичайно залишають неперекладеним. Запровадження цього терміна до постмодерно-го критичного словника приписують французькому психоаналітикові Жакові Лакану. Хоч у своїх ранніх лекціях Лакан подає цей термін як синомім насолоди в загальному та в сексуальному задоволенні, — у своєму семінарі "Етика психоаналізу" 1959—1960 pp. jouissance протиставляється насолоді як такій. Для Лакана jouissance — це ключ до розуміння потягу до смерті, що його описав Фройд: якщо принцип насолоди ставить межі тому, що суб'єкт може переживати як втіху або насолоду (наприклад, задовольняючи свій апетит), jouissance є результатом потягу суб'єкта до того, щоб переступити межі, поставлені насолоді, й вийти "поза принцип насолоди". Проте, оскільки існують межі для стимулювання, що його суб'єкт може відчувати й при тому знаходити в ньому радість, будь-який надмір насолоди переживається як біль. Так, у психоаналітичній парадигмі jouissance ілюструє логіку суб'єктової прив'язаності до симптому: біль, пережитий у гонитві за насолодою, стає насолодою в переживанні болю. Заборона jouissance — це невід'ємний складник мовного та суспільного поля, яке Ла- 75 кан називає символічним. Щоб налагодити стосунки з Едиповим трикутником і ввійти в поле символічного, суб'єкт змушений відмовитися від втіхи, піддавши себе кастрації й облишивши надію знову з'єднатися з матір'ю. Проте, оскільки кастрація неминуча, а повернення до матері — неможливе, ця заборона виглядає надлишковою і має своїм наслідком те, що об'єкт бажання видавався б доступним для суб'єкта, якби не заборона символічного. Таким чином, у формі втіхи (jouissance) символічне створює бажання свого власного переступу. Ролан Барт у "Насолоді від тексту" пристосовує термін Лакана до модерністського літературного контексту. Різниця, яку Лакан бачить між насолодою і щастям, паралельна тій, яку він відзначає між насолодою і jouissance. Виходячи зі своїх концепцій тексту та текстуальності, Барт твердить, що текст насолоди є сутнісно буржуазним і ствердним, що підкріплює й матеріалізує вірування читача. Проте текст щастя "розвіює історичні, культурні, психологічні очікування читача, постійність його смаків, цінностей, спогадів, призводить до кризи його зв'язку з мовою" (Barthes, 1975: 14). Проте в кінцевому підсумку насолода и щастя не такі протилежні, якими вони є у Лакана: фактично відмінність між ними часто стирається в тексті Варта. Це неминуче до тієї міри, до якої "чисте" або неослабне щастя незабаром, черствіючи, перетворюється на насолоду. Таким чином, саме в проміжку, який виникає внаслідок коливань, що відбуваються між насолодою й щастям, виражене правдиве щастя. На думку Варта, щастя — це, в кінцевому підсумку, утопічний процес, що не підпорядковує собі й не пригнічує нічого, навіть найбільшу земну насолоду. Тут важливо відзначити, що для Лакана jouissance асоціюється з фройдівським поняттям лібідо, яке є маскулінним. У своєму семінарі 1972—1973 pp. "Про жіночу сексуальність. Межі любові й знання" Лакан переглядає це поняття знову, висунувши припущення, що іс- нує специфічно жіноча jouissance. Елен Сісу, Люс Іріґаре та Юлія Кристева належать до тих, що досліджували конкретно жіночі відгалуження jouissance, маючи на меті розкритикувати есенціалізм, внутрішньо притаманний психоаналітичним описам жіночої суб'єктивності. Чимало теоретиків фемінізму вважають, що жіноча втіха (jouissance) дає точку опори, від якої можна прийти до утвердження специфічно жіночої сексуальності, що робить можливою жіночі творчі спроможності, незалежні від деспотичних патріархальних детермінант. Іріґаре, наприклад, розглядає jouissance, як потенційний інструмент для руйнування негнучких бінарних ієрархій статевих відмінностей, що віддають перевагу мові чоловічості, показуючи, наскільки такі бінарні опозиції зумовлювали структуру західної філософської та культурної традиції. Елен Сісу розглядає jouissance, як важливу складову саме жіночої мистецької та культурної творчості, відкритої та багатопланової. Втіха (jouissance) виразно ототожнюється з революційною мистецькою творчістю також у працях Юлії Кристевої, де вона тісно пов'язана з її поняттям семіотичної, доедипової повноти, яка передує статевій диференціації і якій нічого не бракує.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Втіха» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
