Ця стратегія переважала в міжнародній банківській практиці до 60-х років нашого століття. За такого підходу банкіри сприймали джерела формування ресурсів — зобов’язання і капітал — як такі, що не залежать від банківської діяльності, а визначаються, в основ-ному, можливостями та потребами клієнтів і акціонерів банку. Припускалося, що розмір, види та структура зобов’язань, які міг залучити банк, зумовлювались населенням. Останнє ніби само ви-значало кількісне співвідношення між депозитами, вкладами та по-точними рахунками, які мало намір відкрити в банку. Ключова сфе-ра прийняття рішень керівництвом банку була пов’язана не із залученням коштів, а з розміщенням активів. Управлінські рішення здебільшого, стосувалися того, кому надавати обмежені обсяги на-явних кредитних ресурсів і якими мають бути умови позики. Потреби ліквідності за такого підходу задовольнялися за раху-нок підтримання значної частини активів у високоліквідній формі, придбання достатньої кількості державних цінних паперів, а також завдяки розумному управлінню кредитами. Більшість банківських позик у такому разі мають бути короткостроковими або виданими на строки, що відповідають сезонним потребам клієнтів, з рівномір-ним погашенням протягом усього ділового циклу. Але на практиці банківський актив номер один — позики — не завжди відповідає цим вимогам, особливо коли економіка перебуває у стадії занепаду. За цих умов необхідна реструктуризація деяких видів кредитів (на-приклад, пролонгація), а отже, потрібні пошуки нових джерел кош-тів для підтримання цих кредитів. Переваги стратегії управління активами полягають у відносній простоті застосування, оскільки рішення приймаються лише щодо одного аспекту банківської діяльності — розміщення активів, а для управління ліквідністю застосовуються найпростіші методи, які не потребують значних ресурсних витрат. Банк не має потреби залуча-ти висококваліфікований персонал, завдяки чому вдається скорочу-вати витрати на підготовку та оплату праці фахівців. Такий підхід не максимізує прибуток банку. Адже, з одного бо-ку, банк відмовляється від управління залученими коштами, а отже, і від впливу на їх вартість. З іншого боку, значна частина банківсь-ких активів має знаходитись у високоліквідній формі для підтри-мання достатнього рівня ліквідності, що призводить до зменшення доходів. Стратегія управління активами має свою логіку і в деяких випа-дках, наприклад в умовах жорсткого регулювання видів депозитних та недепозитних джерел коштів і відсоткових ставок за ними, ціл-ком виправдана. В Україні частина банків використовує зазначений підхід до управління частіше, ніж інші методи, що зумовлено рядом причин. До об’єктивних причин можна віднести те, що доходи зна-чної частини населення України істотно нижчі порівняно з багатьма іншими країнами світу. Це не сприяє заощадженню грошей, а отже, звужує можливості банків щодо залучення коштів. Банки змушені працювати в умовах обмеженого обсягу кредитних ресурсів і, як на-слідок, керувати банком через розміщення активів. Для багатьох ба-нків такий підхід є простим, зрозумілим і звичним, а невисокий рі-вень кваліфікації банківських менеджерів не дозволяє застосовувати на практиці підходи до управління складніші, ніж управління акти-вами. У сучасних умовах дедалі більше вітчизняних банків досягають тієї стадії розвитку, за якої саме концепція УАП стає однією з найа-ктуальніших проблем управління.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «СТРАТЕГІЯ УПРАВЛІННЯ АКТИВАМИ» з дисципліни «Фінансовий менеджмент банку»
