ДИПЛОМНІ КУРСОВІ РЕФЕРАТИ


ИЦ OSVITA-PLAZA

Реферати статті публікації

Пошук по сайту

 

Пошук по сайту

Головна » Реферати та статті » Історія Всесвітня » Всесвітня історія

Міжнародні відносини у міжвоєнний період
Світова економічна криза загострила міжнародні відносини і призвела
до появи вогнищ нової війни. На відміну від передодня Першої світової
війни, у 30-ті роки лише незначна кількість держав прагнула до війни. Таке
становище робило реальною можливість усунути загрозу війни за умов
спільних дій усього співтовариства.
Першим спільним випробуванням здатності світового співтовариства
діяти спільно стала економічна криза. Вона була світовою і поставила перед
всіма країнами завдання скоординувати свої зусилля для її подолання. З
самого початку, наприклад, стало необхідним полегшення фінансового
тягаря репарацій і боргів.
США у 1931 р. запропонували оголосити мораторій на один рік по
виплаті боргів і репарацій. Ця пропозиція була прийнята. У 1932 р. було
прийнято рішення взагалі ліквідувати репараційні зобов'язання Німеччини.
Країни-боржники, з свого боку, просто перестали сплачувати борги США.
Здавалося, що був створений прецедент колективних дій перед лицем
спільної загрози. 102
Але майже одночасно США ввели високі митні податки, а
Великобританія відмовилася від «золотого стандарту», вільного обміну
фунтів стерлінгів на золото за фіксованим курсом і спробувала встановити
такий обмінний курс фунта, який би сприяв експорту англійських товарів.
Такими діями США і Великобританія спровокували митні і валютні "війни",
що дезорганізувало світову торгівлю і ще більше поглибило кризу.
У 1933 р. в Лондоні була скликана світова економічна конференція. На
ній обговорювались проблеми стабілізації валют і розроблення шляхів
пожвавлення світової торгівлі. Вона закінчилась безрезультатно. Перемогло
прагнення вирішувати економічні проблеми не спільно, а поодинці, коли
кожна країна намагалася перекласти тягар кризи на сусіда. В результаті
зросло економічне суперництво і зменшилась можливість чинити опір перед
загрозою війни.
Перше вогнище війни виникло на Далекому Сході. У 1927 р. прем'єр-
міністр Японії Танака у меморандумі імператору виклав програму
територіальних завоювань на Далекому Сході і знищення могутності США у
Тихому океані.
Восени 1931 р. японські війська окупували територію Маньчжурії -
важливу в стратегічному й економічному відношенні частину Китаю. Напад
на Маньчжурію стався після провокаційного вибуху на залізниці неподалік
Мукдена, влаштованого японцями 18 вересня 1931 р. Протягом кількох
місяців було окуповано всю територію Маньчжурії, хоча чисельність
японської армії становила 14 тис. чол., тим часом як китайської – 100 тис.
чол. Китай обмежився поданням скарги до Ліги націй. На загарбаній
території Північно-Східного Китаю японці у 1932 р. створили маріонеткову
державу Маньчжоу-Го, призначивши її правителем останнього китайського
імператора Пу І.
Виправдовуючи агресію, Японія заявляла про загрозу проникнення
СРСР в цей регіон і як приклад наводила китайсько-радянський конфлікт
1929 р. Такі дії Японії спонукали світове товариство вжити відповідних
заходів. Ліга націй на прохання Китаю створила спеціальну комісію для
вивчення проблеми. Комісія рекомендувала вивести японські війська і
передати Маньчжурію під міжнародний контроль. Але Японія не була
засуджена як агресор. Ліга націй заявила, що Маньчжурія є невід'ємною
частиною Китаю і не визнала Маньчжоу-Го. У відповідь Японія в 1933 р.
демонстративно вийшла з Ліги націй. Передбачені на цей випадок санкції
проти Японії так і не були введені. З'явився перший прецедент безкарності
агресії.
У 1935 р. цим прецедентом скористалась Італія. Вона вважала себе
обділеною результатами Першої світової війни і не приховувала
загарбницьких планів, до яких входили і наміри завоювання Ефіопії.
З жовтня 1935 р. 500-тисячна італійська армія, озброєна авіацією і
танками, вдерлася на територію Ефіопії. Ефіопська армія чинила впертий
опір. Але сили були нерівними. Рада Ліги націй оголосила Італію агресором і
зобов'язала всіх членів Ліги націй застосувати до неї економічні санкції. Ці 103
заходи виявилися малоефективними. США і Великобританія оголосили
нейтралітет і відмовились постачати Ефіопії сучасну військову техніку. Тим
самим жертва і агресор були поставлені на один щабель.
У травні 1936 р. Італія оголосила про завоювання всієї Ефіопії. Вона
була об'єднана з Ерітреєю та Італійським Сомалі в Італійську Східну
Африку. Ефіопський народ розгорнув партизанську боротьбу проти
агресорів, яка завершилась звільненням країни з допомогою англійців у 1941
р.
Після приходу до влади Гітлера Німеччина приєдналась до групи
агресивних держав. До 1933 р. становище Німеччини у межах Версальської
системи було значно полегшено. Вона перестала сплачувати репарації. На
переговорах про роззброєння 1932 р. їй було обіцяно рівноправність в
озброєнні. На офіційному рівні навіть обговорювалось питання про
повернення Німеччині колоній. Важливим кроком на шляху подальшої
ліквідації Версальської системи стало підписання у липні 1933 р. за
пропозицією Муссоліні «Пакту згоди і співробітництва» між Англією,
Францією, Італією і Німеччиною. Цей пакт передбачав широке
співробітництво держав з питань перегляду Версальської системи і
юридично закріплював рівність Німеччини в озброєнні. Однак ратифікацію
цього договору було зірвано. Для Гітлера перегляд умов Версальського
договору був лише першим кроком на шляху світового панування. Другим
кроком повинно було стати об'єднання всіх німців в одній державі, а це
передбачало приєднання Австрії, населених німцями районів Франції,
Бельгії, Чехословаччини, Польщі і Литви. Третім кроком повинно було стати
завоювання «життєвого простору» на Сході. Заволодівши сировинними і
аграрними ресурсами Східної Європи, Німеччина, на думку Гітлера, зможе
перемогти у боротьбі за світове панування.
Таким чином, кожний з визначених Гітлером кроків означав вже не
просто перегляд Версальської системи, а шлях до її повної ліквідації і
докорінної зміни міжнародних відносин, що склалися. Це був шлях до війни.
Свідченням рішучих намірів Гітлера став вихід Німеччини з Ліги націй у
жовтні 1933 р.
У 1934 р. була здійснена спроба приєднати Австрію. На шляху
приєднання стала Італія, яка загрожувала прямим воєнним втручанням.
Гітлер відступив.
1935 рік став переломним. Після виплати Франції компенсації за
вугільні шахти земля Саар внаслідок плебісциту відійшла до Німеччини.
Німеччина відмовилась від статей Версальського договору, які забороняли їй
мати військову авіацію, оголосила про запровадження загальної військової
повинності й формування армії з 36 дивізій.
Між Великобританією і Німеччиною було укладено військово-морську
угоду. За цією угодою Німеччині дозволялось збільшити тоннаж німецького
флоту у 5,5 разів і будувати підводні човни. Тим самим Німеччині
дозволялось мати флот більший, ніж французький. Угода була двостороннім
порушенням Версальської системи. Після цього Гітлер відважився на 104
рішучіші дії: у березні 1936 р. німецькі війська були введені в Рейнську
демілітаризовану зону. Ні Англія, ні Франція не застосували передбачені в
цьому випадку заходи.
У Німеччині йшло нарощування виробництва озброєнь, здійснювались
програми створення синтетичного бензину і каучуку, що зменшило б
залежність країни від імпорту. Йшла відкрита підготовка до війни.
Таким чином, створена після Першої світової війни недосконала система
європейської безпеки була ліквідована.
Спільні інтереси Японії, Італії, Німеччини швидко привели їх до
зближення. 25 листопада 1936 р. Німеччина і Японія підписали
Антикомінтернівський пакт, а 6 листопада 1937 р. до нього приєдналась
Італія. Утворилась «вісь» Берлін-Рим-Токіо. Сторони зобов'язувались
інформувати одна одну про діяльність Комінтерну і вести проти нього
спільну боротьбу. На додаток до договору дали обіцянку на випадок війни
однієї з сторін з СРСР не робити нічого, що могло б полегшити становище
СРСР.
Цей блок агресорів не був монолітним. Німеччина та Італія
суперничали в Австрії і обидві претендували на гегемонію на Балканах,
перш ніж їм вдалося домовитись про розмежування сфер впливу в цьому
регіоні. Тоді ж Німеччина визнала завоювання Італією Ефіопії. Після цього
Німеччина та Італія активно координували свою політику і спільно провели
ряд міжнародних акцій. У 1936 р. вони підтримали фашистський заколот в
Іспанії.
Складніше розвивалися відносини Німеччини та Японії. Вони
ускладнювались тим, що Японія захопила німецькі колонії у Тихому океані
та Китаї і не збиралась їх повертати. Німеччина та Італія під час японської
агресії 1937 р. проти Китаю продавали зброю китайському уряду. Обидві
країни знаходились далеко одна від одної і прагнули зберегти свободу дій у
своїй сфері інтересів.
До середини 30-х років Німеччина, Італія та Японія стали на шлях
прямого порушення умов післявоєнного врегулювання. Над всією
Версальсько-Вашингтонською системою нависла загроза. Альтернативою їй
був запропонований Німеччиною, Італією та Японією заснований на
пануванні сили «новий порядок», який зводився до розподілу світу між цими
державами. Шлях до нового порядку йшов через війну.
В умовах, які виникли у другій половині 30-х років, мир означав збереження
Версальсько-Вашингтонської системи, яка, незважаючи на її недоліки,
забезпечувала відносну стабільність і визнавала силу права. Ця система
містила принцип запобігання міжнародним кризам. Він передбачав
колективні дії проти агресора через Лігу націй. Колективної відсічі не
вийшло, механізм не спрацював. Насамперед тому, що здатність країн
Заходу до колективних дій проти агресора знизилась через загострення
взаємного суперництва у пошуках шляхів подолання економічної кризи. До
того ж скрутне економічне становище відволікало увагу суспільства і
політиків на внутрішні проблеми. Вирішення їх було пріоритетним. 105
Колективний опір агресорам потребував застосування різноманітних, в
тому числі і силових методів. Захист миру в тих умовах вимагав мужності,
волі і готовності до певних втрат. Однак сама думка про це для людей, які
щойно пережили війну, здавалася зловісною. Громадськість в Англії і
Франції була налаштована категорично проти використання сили. Китай,
Ефіопія здавались занадто далекими, щоб вбачати у них загрозу
європейській безпеці. Розуміння цілісності і неподільності світу не було
притаманним для тодішньої суспільної свідомості. Такі настрої знайшли своє
відображення у політиці «умиротворення», яка вела країни до пасивності і
зайвої обережності.
Прихід Гітлера до влади не відразу був сприйнятий поворотним у
політиці Німеччини. Тривалий час у ньому вбачали лише сильного
національного лідера, який прагне відновити для Німеччини справедливість.
Плани нацистів про переділ світу спочатку оцінювались як данина
націоналістичній риториці і не сприймалися серйозно. Лідери Англії і
Франції не бачили причин для зміни політичного курсу, який активно
впроваджувався у 20-х роках і був націлений на поступове послаблення
тягаря Версальської системи. Стає зрозумілою відсутність реакції Англії і
Франції на дії Німеччини, хоч вони носили відкрито зухвалий характер і
порушували один з принципів міжнародного права: договору потрібно
дотримуватись.
Нацизм у Німеччині ще не встиг показати своє хижацьке обличчя.
Країни Європи не зазнали жахів окупації. Гітлер здавався політиком, з яким
можна домовитись.
Особливо слід сказати про позицію США. Криза там прикувала увагу
суспільства до внутрішніх проблем. Наростання напруги у світі породило у
США прагнення відгородитися від всього в своїй "американській фортеці".
Після прийняття у 1935 р. закону про нейтралітет найбагатша країна світу, із
значними ресурсами і здатністю впливати на світову політику, неначе випала
з неї. Це різко підвищило шанси агресорів.
Найбільш активним прихильником політики «умиротворення» був
прем'єр-міністр Великобританії у 1937-1940 pp. Невіл Чемберлен. На його
думку, небезпека полягала не в агресивних намірах Німеччини, а в
недооцінці міжнародної кризи. Він вважав, що Перша світова війна виникла
тому, що великі держави на певний час втратили контроль над розвитком
подій і в результаті місцевий конфлікт переріс у світову війну. Для того, щоб
відвернути таку небезпеку, потрібно зберегти контакти з усіма учасниками
міжнародного конфлікту і вирішувати існуючі проблеми на основі взаємних
поступок.
На ділі Гітлер висував нові і нахабніші претензії. Вони ставали
об'єктами обговорення і все закінчувалось задоволенням територіальних
домагань Німеччини.
Кульмінацією політики «умиротворення» став «аншлюс» Австрії і
Мюнхенська угода по Чехословаччині. 106
Приєднання Австрії було одним із важливих завдань політики
Німеччини. У лютому 1938 р. канцлер Австрії Шушніг підписав з
Німеччиною угоду, яка поставила Австрію під контроль Німеччини. 12
березня 1938 р. німецькі війська при підтримці австрійських нацистів
окупували Австрію. Наступного дня австрійський фашист Зайс-Інкварт
проголосив возз'єднання Австрії з німецькою імперією. Ні великі держави, ні
Ліга націй ніяк не прореагували на це. Тільки СРСР висловив протест проти
таких дій.
Наступною жертвою фашистської агресії стала Чехословаччина, від
якої Німеччина зажадала Судетської області, де проживало 3 млн. німців. 13
вересня 1938 р. судетські фашисти вчинили заколот. Після його придушення
Німеччина стала загрожувати Чехословаччині розправою.
Але тоді співвідношення сил було не на користь Німеччини.
Чехословаччина мала добре озброєну і підготовлену армію з 45 дивізій, яка
спиралась на прикордонні оборонні споруди. Німеччина мала 47 недостатньо
озброєних дивізій. До того ж уряд СРСР запропонував Чехословаччині
відповідно до договору 1935 р. всебічну допомогу.
Виникла міжнародна криза. Для її розв'язання Чемберлен двічі
зустрічався з Гітлером. Вони домовились, що конфлікт буде вирішено у
Мюнхені.
Під час мюнхенської зустрічі Гітлер заявив, що Судетська область -
остання територіальна вимога Німеччини в Європі. Це, а також англо-
французький ультиматум чехословацькому уряду про негайну передачу
Німеччині територій ЧСР, заселених німцями, розчистили шлях до
Мюнхенської угоди. її було укладено за спиною Чехословаччини главами
урядів Великобританії, Франції, Німеччини та Італії 29-30 вересня 1938 р.
Наслідком угоди стало відторгнення від ЧСР на користь Німеччини
всіх прикордонних західних і північно-західних районів. ЧСР втратила 20%
населення і майже 50% важкої промисловості. Кордон з Німеччиною став
проходити у 40 км від Праги. Мюнхенська угода зобов'язала ЧСР
задовольнити претензії Польщі та Угорщини. Польщі була передана
Тешинська Сілезія, Угорщині - частина Словаччини і Карпатської України.
Чехословаччина перетворилась у федеративну державу.
Мюнхенська угода – одна з найбільш ганебних сторінок західної
дипломатії. Англія і Франція зрадили Чехословаччину, країну, саме
виникнення якої було пов'язане з Версальською системою, одну з небагатьох
реальних демократій в Європі. Цинічним було посилання на право націй на
самовизначення, на право німців, угорців, поляків об'єднатися зі своєю
батьківщиною, тому що у 1919 р. у Парижі це право було принесено у
жертву стратегічним антинімецьким і антиугорським інтересам, як у 1938 р.
у жертву політиці «умиротворення». Мюнхенська угода означала
перетворення Німеччини у найсильнішу державу Центральної Європи. Всі
малі держави цього регіону зрозуміли, що ні Ліга націй, ні Англія з
Францією не можуть гарантувати їхній суверенітет і пішли на зближення з
Німеччиною. У цьому розумінні Мюнхенська угода була стратегічною 107
поразкою Англії і Франції і наблизила початок війни. Але на той час на
Заході результати змови були сприйняті з полегшенням. Чемберлен заявив,
повернувшись у Лондон, що він привіз мир цьому поколінню. Такі думки
панували недовго. Вже взимку 1938-1939 pp. лідери Англії і Франції
зрозуміли хибність своїх міркувань.
Тим часом Німеччина не залишала часу на роздуми. 15 березня 1939 р.
німецькі війська окупували Чехію і Моравію, Словаччина була проголошена
незалежною, а Угорщина захопила всю Карпатську Україну.
Далі Німеччина почала домагатися від Польщі згоди на передачу їй
Данцига і на побудову через польський коридор екстериторіальної траси, яка
б зв'язала Німеччину з Пруссією. Німецькі війська вступили у Мемельську
область (Клайпеда), яка належала Литві. У квітні 1939 р. Італія здійснила
агресію проти Албанії і захопила її.
Крах політики «умиротворення» став очевидним. У суспільній
свідомості стався злам. Від урядів вимагали жорсткості і рішучості у
ставленні до Німеччини. Англія і Франція обмінялися нотами про взаємну
допомогу на випадок агресії і надали відповідні гарантії державам, які мали
спільний кордон з Німеччиною. Почались приготування до війни.
Виникнення безпосередньої загрози війни вимагало від урядів Англії і
Франції зближення з СРСР.
Протягом 20-30-х років політика СРСР зазнала суттєвих змін.
Зрозумівши нездійсненність найближчим часом світової революції,
радянське керівництво шукало виходу з міжнародної ізоляції. В роки світової
економічної кризи СРСР прагнув використати суперечності між
капіталістичними країнами з метою забезпечення перетворень першої
п'ятирічки. Невдовзі стало зрозуміло, що дії Німеччини і Японії загрожують
безпеці СРСР. Це змінило його зовнішньополітичну доктрину. Загроза з боку
Японії змусила СРСР піти на зближення з Чан Кайши і рекомендувати КПК
діяти спільно з Гомінданом у боротьбі проти Японії. СРСР виступив за
створення системи колективної безпеки і стримування агресорів.
Провідником цього курсу став народний комісар закордонних справ СРСР
М.Литвинов. СРСР вдалося зміцнити своє становище. У 1933 р. були
встановлені дипломатичні відносини з США, а в 1934 р. СРСР був
прийнятий у Лігу націй як член Ради, що означало визнання його великою
державою.
Успіхом на шляху створення системи колективної безпеки стало
укладення у 1935 р. радянсько-французького договору про взаємну
допомогу. Правда, у ньому були відсутні військові статті, але у будь-якому
випадку договір відкривав шлях до спільної боротьби з агресором.
Аналогічний договір у 1935 р. був укладений з Чехословаччиною.
Ставлення країн Заходу до створення системи колективної безпеки
було прохолодним. Радянсько-французький договір був ратифікований
Францією лише через рік. Сумніви викликало насамперед те, що СРСР не
має спільного кордону з Німеччиною і щоб виконати свої зобов'язання,
довелося б радянським військам перетинати територію Польщі та Румунії. А 108
ці держави боялись СРСР більше, ніж Німеччини, і категорично
відмовлялись пропускати радянські війська. У французів складалось
враження, що СРСР хоче втягнути Францію у конфлікт з Німеччиною, а
самому залишитись осторонь. Коли на Заході стали відомі наслідки репресій
у радянській армії, то військовий союз з СРСР розцінювався як малозначний.
Мюнхен у повній мірі показав радянському керівництву неможливість
створити систему колективної безпеки. Радянсько-французький і радянсько-
чехословацький договори виявились простими клаптиками паперу. Для
радянського керівництва Мюнхен став сигналом, що його хочуть усунути від
участі у європейських справах.
Незабаром Франція і Німеччина уклали угоду, рівноцінну пакту про
ненапад. СРСР розцінив це як спробу Заходу направити агресію Німеччини
на Схід.
Поразка СРСР на європейському дипломатичному фронті проходила
на тлі загострення відносин з Японією, що вилилось у конфлікт біля озера
Хасан у липні 1938 р. На думку радянського керівництва, СРСР опинився
перед перспективою агресії зі Сходу і Заходу.
Втративши надію на можливість створення системи колективної
безпеки, опинившись у політичній ізоляції, пройнявшись недовірою до
Англії і Франції, радянське керівництво починає пошуки шляхів зближення з
Німеччиною. Важливою ознакою зміни зовнішньополітичної орієнтації
СРСР стала заміна Литвинова на посаді наркома закордонних справ. Новим
наркомом став В. Молотов, а це означало, що сам Сталін береться за
керівництво зовнішньою політикою.
Перелом у зовнішній політиці СРСР збігся з початком перегляду
політики країн Заходу. СРСР рухався від Англії і Франції до Німеччини, а
Англія і Франція шукали зближення з СРСР. Англія і Франція, стурбовані
непередбаченим ними розвитком подій, виступили з заявою про гарантії
допомоги ряду європейських держав - Польщі, Румунії, Бельгії, Голландії,
Швейцарії та ін. Гарантії створили нову ситуацію в Європі. Німеччина не
могла здійснити агресію проти СРСР, не порушивши суверенітету Польщі та
Румунії і, відповідно, не ризикуючи опинитись у стані війни з Англією і
Францією.
У березні 1939 р. Англія запропонувала СРСР підписати спільно з
Францією і Польщею загальну декларацію про взаємодію. У квітні 1939 р.
західні держави звернулись до Радянського Союзу з пропозицією дати
гарантії Польщі і Румунії. У відповідь СРСР запропонував пакт про
взаємодопомогу між Англією, Францією і СРСР з одночасним наданням
гарантій всім прикордонним з СРСР державам. Однак переговори, що
почались з цього питання, виявились непростими через взаємну недовіру між
учасниками і небажання сторін йти на компроміс. Сторонам не вдалося
подолати суперечку з питання про непряму агресію. Англія і Франція
вбачали у радянському формулюванні загрозу для суверенітету сусідніх з
ним держав, тому що будь-які зміни у прикордонних з СРСР державах могли
бути кваліфіковані радянським керівництвом як агресія і туди б вводились 109
радянські війська. До того ж Англія розглядала ці переговори як засіб тиску
на Німеччину і не бажала укладення угоди. Поряд з політичними
переговорами Англія, Франція і СРСР домовились розпочати переговори
військових місій для укладення спільної конвенції. Вони теж виявились
малоефективними.
Формальною перешкодою для підписання конвенції стало небажання
Польщі та Румунії пропустити через свою територію радянські війська.
Радянське керівництво вивчало питання про зближення з Німеччиною.
У серпні 1939 р. СРСР опинився у центрі світової політики. Його
прихильності домагались як Англія з Францією, так і Німеччина. Перед
радянським керівництвом стала проблема остаточного вибору орієнтира, від
якого залежала доля світу.
На думку Сталіна, союз з Англією і Францією, у кращому випадку, міг
принести напружені відносини з Німеччиною, а в гіршому, війну з нею.
Союз же з Німеччиною залишав би СРСР осторонь світового конфлікту.
Можна було розраховувати на припинення бойових дій з Японією на річці
Халхін-Гол (точились з травня по серпень 1939 р. на території МНР), на яку
могла вплинути лише Німеччина, і на територіальні придбання за рахунок
Польщі, Прибалтики, Фінляндії і Румунії. Німеччина була згодна на це, аби
тільки вивести СРСР з гри і розв'язати собі руки для агресії проти Польщі,
яка була призначена на 26 серпня, а згодом на 1 вересня.
21 серпня Сталін отримав від Гітлера телеграму, в якій той заявляв, що
прагне до укладення пакту про ненапад з СРСР і готовий підписати будь-яку
додаткову угоду, яка стосується всіх суперечливих питань. Гітлер просив
прийняти міністра закордонних справ Німеччини Ріббентропа для
підписання відповідних документів.
Того ж дня Сталін дав розпорядження перервати переговори з Англією
та Францією і направив Гітлеру телеграму з висловленням надії на суттєвий
поворот у радянсько-німецьких відносинах. Він погоджувався прийняти
Ріббентропа у визначений термін.
Після нетривалих переговорів Ріббентроп і Молотов підписали у
Кремлі 23 серпня 1939 р. договір про ненапад і таємний протокол до нього. У
протоколі сторони домовлялись про розмежування «сфер інтересів» у
Східній Європі. Німеччина визнавала сферою інтересів СРСР Фінляндію,
Латвію, Естонію і Бессарабію. Литва визнавалась сферою інтересів
Німеччини. Протокол передбачав розподіл Польщі. Лінія, розподілу повинна
була проходити приблизно по річках Нарев, Вісла, Сян.
Зміст підписаних у Москві документів чітко виявив характер
переорієнтації зовнішньої політики СРСР. Суть цього повороту полягала не
просто у зміні зовнішньополітичних орієнтирів і не зводилася тільки до
спроби забезпечити безпеку через безпосередні відносини з Німеччиною.
Таємний протокол свідчив про відмову СРСР від визнання пріоритету
міжнародного права. СРСР неначе повернувся до політики, яку проводив
царський уряд: її рисами були таємна дипломатія і територіальна експансія. Підписавши протокол, СРСР фактично опинився серед держав –
«підпалювачів війни».
Безпосереднім підсумком підписання цих документів стало те, що
німецькі війська вранці 1 вересня 1939 р. здійснили напад на Польщу. 3
вересня Англія і Франція оголосили війну Німеччині. Спалахнула Друга
світова війна.

Ви переглядаєте статтю (реферат): «Міжнародні відносини у міжвоєнний період» з дисципліни «Всесвітня історія»

Заказать диплом курсовую реферат
Реферати та публікації на інші теми: Что значит «преодолеть инерцию»
Аудит податків. Мета і завдання аудиту
Все про стандарт CDMA
МЕХАНІЗМ ЗМІНИ МАСИ ГРОШЕЙ В ОБОРОТІ. ГРОШОВО-КРЕДИТНИЙ МУЛЬТИПЛІ...
Доходи, витрати і прибуток банку


Категорія: Всесвітня історія | Додав: koljan (07.04.2013)
Переглядів: 4083 | Рейтинг: 3.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Онлайн замовлення

Заказать диплом курсовую реферат

Інші проекти




Діяльність здійснюється на основі свідоцтва про держреєстрацію ФОП