Тема глобалізації належить до числа найбільш проблемних. Тобто йдеться про те, що це такий тематичний обшир, у якому наразі проблем на порядок більше, аніж відповідей на них. Через це пошуки найбільш адекватних постановок питань, чітке окреслення проблемних зрізів має першочергове зна- чення у плані пошуку відповідей. І чи не найперший із цих проблемних зрізів полягає у тому, що неможливо, абсолютно неможливо осягнути проблеми глобалізації, якщо підходити до них із позицій якоїсь абст- рактної всезагальності, виключно планетарного масштабу, а не із позицій того, що усе це значить для України, для українсь- кої людини. Тому із самого початку слід зазначити, що, попри дійсно планетарні масштаби проблем глобалізації, вони постають по-різному, десь аж до протилежності, для невеликої групи розвинених країн та решти світу. І якщо для розвинених країн вони постають як проблеми лише у своїй результуючій, як наслідки нерозв’язання планетарних проблем: енергоно- сіїв, бідності, продовольчої, екологічної тощо (чи й просто упертого небажання заможних країн вкладати гроші у їх розв’язання), що виявляється передовсім через ті чи ті прояви міжнародного тероризму (який, утім, має причиною й міжцивілізаційне напруження), то для решти країн світу вони постають у своєму відвертому, прямому вигляді, як власне проблеми: болючі, важкі, котрі надзвичайно непросто розв’язувати. Отже, спочатку коротко, пунктиром про ті основні проб- леми, які несе із собою глобалізація для усіх інших країн, окрім розвинених: — це поглиблення, спричинене стрибкоподібним наростан- ням нееквівалентного обміну, прірви між розвиненими краї- нами та рештою світу; — загрозлива деформація фінансово-ринкових механізмів, коли конкуренція перестає бути стимулюючим чинником; — далі, це ажіотажна експансія спекулятивного капіталу — саме спекулятивного, а не виробничо-стимулюючого 46 ;297 — агресивне, нерівноправне хазяйнування у міжнародній економічній сфері транснаціональних корпорацій; — це також ціла низка екологічних негараздів і проблем, спричинених небажанням одних і неспроможністю інших вкладати гроші в очисні споруди та нові, природозберігаючі технології, що у своїй сукупності загрожує екологічним ко- лапсом; — далі, це проблеми антропокультурні: ірраціоналізація міжлюдських стосунків, вихід на передній план не творчих, життєстверджуючих рис людського єства, а рис руйнівних, некрофільських; — це також заміна у міжлюдських стосунках установок со- лідарності на культивування необмеженого індивідуалізму та егоїзму і як результат — ствердження цинічної (тобто проти- лежної для себе та для інших, або ж коли мета виправдовує за- соби) моралі як страхітливої норми взаємин людей; — і тут же нерозривно пов’язані із попередніми проблеми суціокультурні: згортання демократії у низці країн, періодичне виникнення авторитарних режимів; розростання корупції; по- ширення брудних виборчих технологій; зависання, за умови наростання залежності від грошовитого замовника чи від ад- мінресурсу, свободи слова; — і, нарешті, небувале, лавиноподібне наростання відчу- ження: від влади, цінностей культури, згортання нормального, незвідного до рольового спілкування тощо. І як результуюча усього щойно означеного. Вона наступна. Те, про що знали усі упродовж останніх десятиліть як про окремі антропо- та соціокультурні риси облаштування буття, як про окремішні, що нібито існують самі по собі проблемні питання, знали і говорили, але при цьому гадалося, що воно устаткується якось само собою (хоча б за рахунок якихось по- зитивних моментів тієї ж глобалізації), на повірку виявилося лавиноподібним явищем, котре у підсумку становить загрозу як просто планетарному буттю (екологічній виклик), так і ант- ропо- та соціокультурним підвалинам цивілізації на планеті. Отже, що ж усе це значить для України, української лю- дини? Як стоїть перед нею питання адекватної відповіді на виклики глобалізації? Себто, як вона може знайти свою дорогу298 і посісти, зрештою, гідне місце серед розвинених країн світу. На моє глибоке переконання стрижневим, центральним, виз- начальним при цьому виступає розв’язання кардинальної для України, яка знаходиться на індустріальному щаблі розвитку (у той час як країни Заходу перейшли уже до постіндустріа- льної доби), проблеми: проблеми європейського вибору та єв- ропейського шляху України. Не просто у сенсі — що треба особливо підкреслити — зовнішніх орієнтацій (бо вступ до тих чи тих європейських структур є потрібним, але не визначаль- ним), а у прямому сенсі: антропо- та соціокультурного облаш- тування внутрішньоукраїнського буття у відповідності до засадничих культурних, соціальних, економічних, життєвих, взагалі, європейських цінностей, норм та стандартів. Чому саме так ставиться питання? Та через те, що різні прояви антропокультурної кризи є дійсно прикметною рисою планетарного буття. Йдеться про цілу низку аспектів кризи людської самоідентифікації, у центрі якої стоїть катастрофічне наростання дефіциту гуманності у самих підвалинах цивіліза- ції — стосунках між людьми. Проте при цьому спостерігаються і специфічно українські риси. На Заході, при усіх окремих проявах кризи ідентичності (які там, звичайно ж, наявні), при збереженні ресентиментних явищ, які є споконвічними та невикорінюваними (заздрість, ненависть, жадання помсти й неможливість задовольнити це жадання тощо) за усіх інших обставин зберігається усе ж те го- ловне, що тримає людину на плаву — можливість, за усіх інших негативних моментів, самореалізації, багатовекторної самореалізації (і в особистісному, і в антропо- та соціокуль- турних вимірах), а отже, зберігається й цілковито певний іс- торичний оптимізм. І базується усе це на міцному фундаменті засадничих євро- пейських цінностей: соціальній ринковій економіці та соціально- правовій державі, розвиненій представницькій демократії, правовому захисті особистості, вільній пресі й інших засобах масової інформації тощо. Що, у свою чергу, випливає із реа- лізації таких фундаментальних рис сучасної, некласичної ра- ціональності, як критична раціональність (із обов’язковим, постійно діючим суспільним дискурсом), альтернативність роз-299 витку (котра розблоковує зловісну соціокультурну тенденцію односпрямованості, реальної беззмагальності різних суспільно- економічних й політичних програм і течій, передовсім кон- сервативно-ліберальної та соціал-демократичної, як є у нас) та легітимність влади і її політична відповідальність (коли через вибори за відкритими списками здійснюється реальний вибір із альтернативних програм і, відповідно, парламентська біль- шість формує уряд і бере на себе повну відповідальність за нас- лідки своїх рішень та дій, за напрямок розвитку і результати усіх реформ, що проводяться). У нас же ціла низка обставин створює величезні перепони на цьому шляху, шляху самореалізації особистості, дефор- муючи її, спричиняючи неможливу, немислиму для Заходу (саме у такій формі) проблемність людського буття. Йдеться передовсім про панування в Україні не сучасної європейської моделі суспільно-економічного устрою — соціаль- ної ринкової економіки, а про панування у ній кланово-олі- гархічних структур і про невідомі перспективи переходу до європейських цінностей та норм у цьому найголовнішому, виз- начальному питанні. Йдеться також про принципові вади української демократії, повну відсутність представництва у парламенті 15 мільйонів людей — українських селян і вельми умовну присутність у ньому усіх людей найманої праці (натомість забезпечена присутність у складі Верховної Ради понад 300 мільйонерів), а відтак і норма- льної для Європи змагальності ліберально-консервативної та со- ціал-демократичної ідеологій. Зависли, не вирішуються в українському соціумі і проб- леми суспільного дискурсу, політичної відповідальності парла- менту й уряду, відновлення економічного зростання, бу дівельної галузі та зменшення безробіття, можливість для сімей пересічних українців поступово розв’язувати проблеми своїх дітей — освітні та житлові, що у своїй сукупності розчав- лює особистість, створює прірву між громадянським та дер- жавним життям, породжує у пересічного українця настрої зневіри, байдужості, песимізму, апатії, замикання в особистіс- ний світ, водночас збурюючи у душах нетерпимість та агресив- ність. Саме звідси і висновок про необхідність європейського300 вибору й європейського шляху України, який закладає підва- лини адекватної відповіді викликам глобалізації найрадикаль- нішим чином. При цьому саме така відповідь на виклики глобалізації розглядається нами крізь призму такого вагомого її аспекту, як співвідношення всезагального та індивідуального в куль- турі. Тут необхідно повторити тезу, обґрунтовану мною понад півтора десятиліття тому, від якої я відштовхуюся й нині, що «прикметною рисою культури є те, що індивідуальне у ній не є виявом або ж еманацією всезагального, а всезагальне, у свою чергу, не є узагальненим індивідуальним. Людська культура існувала завжди і не може існувати інакше як сукупність ет- нічних культур. І усе загальнолюдське, всезагальні аспекти у ній, будь то сфера економіки, суспільних стосунків, духовного життя, науки, мистецтва, традицій і звичаїв, виникають не десь поза простором і часом, а саме у процесі функціонування та розвитку тих чи тих етнічних культур (звичайно, за умови, що йдеться про справжні культурні цінності, а не сурогати чи архаїзми)» 47 . Отже, у такому контексті про кардинальне питання — пи- тання адекватної відповіді на виклики глобалізації, відповіді, якою для України є передовсім її європейський вибір. Слід іще і ще раз підкреслити, що це проблема не лише зовнішніх орієн- тацій України (абсолютно зрозуміло, що євразійство як ідео- логія для України не тільки не може бути взірцем, а навпаки, викликає лише почуття та установку неприйняття і відторг- нення), а проблема її внутрішніх орієнтирів: як загальних, со- ціокультурного ґатунку, так і стосовно окремого індивіду, кожного закрема. А стосується вона культури і як способу сус- пільної діяльності, і як певної системи цінностей, і як вихід- них смисложиттєвих орієнтацій нашого сучасника. Усі вищенаведені міркування щодо європейського вибору України як передусім переоблаштування внутрішньоукраїн- ського буття у відповідності до європейських цінностей, норм та стандартів означає не лише вагому підставу повернення українській людині соціального оптимізму й креативної на- лаштованості, але й може послужити достатньою підставою для розблокування теперішнього стану речей, тобто фактич-301 ного співіснування двох самостійних, паралельних світів, між якими відсутній нормально функціонуючий зворотний зв’язок: світу можновладців та світу реального існування де- сятків мільйонів пересічних українських громадян із їхніми повсякденними турботами, негараздами, радощами та споді- ваннями. Ніколи не слід забувати, що така справді фундаментальна особливість українського національного характеру, як довго- терпимість, не існує сама по собі, ні з чим не перетинаючись. Рано чи пізно, але неодмінно, вона гостро зіткнеться із непе- реборним прагненням пересічного, середньостатистичного ук- раїнського громадянина (а це 95 відсотків населення, котрі не живуть на ізольованому від світу острові, а в епоху масових комунікацій: телебачення, подорожей — човникова торгівля та масове закордонне заробітчанство, хоча б, широких міжнарод- них контактів) до стандартів повноцінного, європейського ґа- тунку існування, справжньої представницької демократії, рівня та якості життя. І що при цьому виявиться більш перс- пективним, а отже, почне брати верх: довготерпимість чи щойно означене, цілковито нормальне, об’єктивно існуюче прагнення, — зовсім не важко передбачити. Та й потім навіть на емпіричному рівні: про яку підт- римку вітчизняного товаровиробника може йтися, коли його продукцію — через масові злигодні — просто ніхто не зможе купувати? Отже, найперша проблема, яка вимагає свого розв’язання на шляху адекватної відповіді загрозам глобалізації, — це проблема ствердження на українській землі справді представ- ницької, а не позірної, декоративної демократії і громадянсь- кого суспільства як суспільства громадян держави Україна. Наступна проблема, надзвичайно тісно, нерозривно по в’я - зана із попередньою і яка також, як це не парадоксально на перший погляд, стосується насамперед внутрішніх, а не зов- нішніх орієнтацій, — це проблема позиції і поведінки України за умов глобалізації. Чомусь дуже часто можна почути і про- читати в українських авторів якісь надзвичайно абстрактні, котрі стосуються світу в цілому, роздуми із цього приводу, аб- солютно відірвані від реалій.302 А реалії такі. Україна, без сумніву, впродовж ХХ сторіччя досягла певних успіхів в економічному розвитку, досягла стану індустріального суспільства. Але до пост індустріального не до- тяглася. Це по-перше. А по-друге, вона зараз, як і впродовж віків, стоїть «між», на перехресті шляхів між Сходом і Заходом. Отже, у такому контексті — стосовно проблем глобаліза- ції — Україна опинилась в положенні країни третього світу — так реально до неї ставляться просунуті країни планети. І так воно, власне, і є. Ми живемо в умовах кланово-олі- гархічного суспільства, де процвітає корупція і тіньовий капітал, де за лічені роки утворилася прірва між статками і можливостями 5 відсотків населення і злигоднями решти, де буденним явищем стали масове безробіття і ціла низка різко означених проблем: житлова, освіти, медицини, культури. Із усього цього і потрібно виходити. Себто, наше місце не серед грандів світової економіки, а серед тих, хто на узбіччі, кому потрібно постійно прикладати зусилля до подолання неоколонізаторського по суті підходу до себе з боку будь-кого, передовсім північного сусіда. До того ж живемо у якийсь дивний час. Чільні зверхники усіх народів світу настирливо твердять про необхідність між- національної поваги, толерантності, виваженості у стосунках. А насправді, як і десять, і сто років тому, — йде обстоювання виключно національних інтересів: американських, російських, англійських, пакистанських, ізраїльтянських, китайських тощо. Звідси висновок: необхідність обстоювання національних інтересів українців — у цьому світі, котрий глобалізується яки- мось дивним чином, коли невеличка купка народів усе більше жирує, а інші — втрачають усе більше параметрів нормального людського буття. Із усього щойно сказаного й потрібно виходити. Виходити по усім трьом головним напрямкам української відповіді на виклики глобалізації: внутрішньополітичного, зовнішньополі- тичного плану (але які обидва мають прямий стосунок до сус- пільного самопочування пересічного українця) й нарешті безпосередньо становища пересічного українського громадя- нина у цьому глобалізованому світі.303 Стосовно внутрішньополітичного зрізу відповідей на вик- лики глобалізації слід зазначити, що окрім уже окреслених завдань (переходу до соціальної ринкової економіки, системи дискурсу, повновагої представницької демократії тощо) стоять як надзвичайно гострі проблеми, які вимагають з боку влада- рюючої еліти (якщо вона є дійсно відповідальною) негайних зусиль з їх розв’язання. Перерахуємо ці проблеми, найбільш гострі із них, роз в’я - зання яких і є адекватною відповіддю на виклики глобалізації. Перша проблема, яка стосується найбільш традиційної га- лузі виробництва в Україні — чорної металургії. Нинішні її власники не мають жодного бажання вкладати гроші у техно- логічне її оновлення, щоб було й енергозбереження (передовсім газу), й екологічний ефект. А українська влада упродовж років не має бажання й волі примусити їх це зробити. Наступна проблема у цьому плані. Є надзвичайно дивною позиція уже кількох останніх урядів стосовно фінансування оборони: близько 1% від ВВП, коли усі сусідні країни витра- чають на оборону 2, а то й 3% ВВП. (Зокрема, не менше 2% ВВП є нормативною вимогою до країн—членів НАТО). І це за умов цілковито реальної військової загрози для України. Відповідно, також дивною є позиція останніх українських урядів стосовно фінансування підприємств військово-промис- лового комплексу, які, на щастя, залишилися нам у спадок від попередньої держави. А відтак йдеться про достатнє й абсо- лютно необхідне, враховуючи цілковито реальні зовнішні заг- рози, постійне оновлення матеріально-технічної бази збройних сил держави Україна. Далі, йдеться також про зовсім незрозумілу позицію про- відних політичних сил держави у питанні дійсного входження України у коло сучасних, тобто технологічно просунутих держав, які єдино можуть виступати повноцінними гравцями у добу глобалізації. Про ставлення до вирішення цих нагальних, першочерго- вих питань свідчить й уперте небажання усіх урядів України виконувати норму закону про фінансування НАН України на рівні 1,7% від ВВП, і таке ж зовсім не наполегливе (а воно по- винно бути повсякчасним, перебувати у центрі уваги будь-304 якого уряду) ставлення до оновлення виробництва, просування інноваційних технологій, за усіма напрямками, а також сто- совно усієї території держави, усіх її міст і містечок. Сконцентрованість на просуванні проривних, інноваційних технологій, турбота про оновлення виробництва — це показник державної відповідальності будь-якого уряду. І це також те, що сприяє консолідації суспільства, робить життя пересічного українця змістовним й наповненим. Поруч із демократією науково-технічний прогрес робить суспільство дійсно модерним, буття людей у ньому, буття кожного пере- січного, середньостатистичного громадянина держави при цьому стає дійсно змістовно наповненим й повновагим. Далі, про антропокультурний вимір, нормальне самопочу- вання пересічного громадянина у плані зовнішньополітичних векторів держави. Цей пересічний громадянин відчуває себе спокійним і за- хищеним лише тоді, коли здатна протистояти усім загрозам й викликам глобалізації його держава. Зрозуміло, що забезпечення такого стану держави мож- ливе при розв’язанні низки питань. Найперше, це економічне забезпечення суверенності держави. Усім добре відома проб- лема диверсифікації у постачанні енергоносіїв, тому я не буду на цьому детально зупинятися. А зупинюсь, передовсім, на ін- шому питанні, яке є не менш, а може, й більш тяжким — пи- танні подальшого науково-технічного розвитку як ви рішального чинника антиглобалістської стійкості держави. Держава повинна постійно дбати про інноваційний розви- ток виробництва, як і про повернення нормального життєвого статусу працівникам села, і лише на цій основі вона може ви- рішити найболючіше питання — експортозалежність свого еко- номічного існування. Лише тоді, коли економічний розвиток — саме як розвиток високотехнологічного виробництва та як повернення людського статусу мешканцям села — здійсниться й буде помножений на факт існування достатньо об’ємного внутрішнього ринку (що, звісно, неможливо без ствердження соціальної ринкової еко- номіки й соціальної держави), лише тоді й будуть закладені головні, визначальні підвалини дійсного суверенітету країни.305 Ясно, далі, що таке забезпечення суверенності держави не- мислиме й без стабільного демократичного процесу, консолі- дації етнічної й політичної нації, розвиненого громадянського суспільства. Лише усі щойно наведені обставини є підставою дійсної консолідації суспільства навколо визначальних завдань циві- лізаційного вибору України. А вибір у нас один, альтернативи просто немає: це не лише розбудова внутрішньоукраїнського буття у відповідності до за- садничих європейських цінностей, норм та стандартів, але й паралельний, поступовий, проте усе ж неухильний й без - альтернативний рух у Європейський Союз і лише до нього, на- буття повноправного членства у ньому, євроатлантичний вибір як повна зовнішньополітична гарантія державного суверені- тету України. Але поки що потрібно думати про нагальне: це нормальне, достатнє, не менше 2% від ВВП фінансування збройних сил України, турбота про їхнє постійне технічне переоснащення, прийняття програми випуску ракет середньої дальності та тур- бота про тих людей, які присвятили себе захисту Вітчизни. Зрозуміло, що Україні потрібно вести активну зовнішньо- політичну та зовнішньоекономічну роботу зі всіма можливими стратегічними й просто партнерами. Це спосіб нормального співжиття у цьому дійсно глобалізованому й небезпроблемному світі. Стосовно стосунків із Росією. Як головне тут існує зав- дання переходу у цих стосунках від «братерських» — у дусі старшого та молодшого брата — до дійсно рівноправних та парт- нерських. Відповідно, наступний договір із Російською феде- рацією повинен носити іншу, а саме таку назву: «Договір про добросусідські відносини». Необхідні економічні стосунки із Росією залишаються завжди, не лише торгівельні, але й у зв’язку із транзитом ро- сійського газу та нафти до Європи. Проте усе інше вимагає роз- думів, вимагає думати й аналізувати. Йдеться і про модель керованої демократії у цій країні й уже традицію виборів без вибору, і про переведення усього оборон- ного комплексу Росії на режим самодостатності, і про її неба-306 жання здійснити реальну делімітацію ро сійсько-українського державного кордону, і про її уперте небажання обговорювати реальні аспекти питання виведення Чорноморського флоту із Севастополя (а згідно з міждержавним договором, до цього за- лишилося усього сім років), і стосовно відвертої асиметрич- ності вирішення взаємних гуманітарних питань тощо. Стосовно усього цього потрібно думати й робити належні висновки. Відповідно й потрібно думати над питанням євроінтегра- ції як вагомого підґрунтя ствердження державного суверені- тету України за усіма напрямами. Зокрема, йдеться про включення у європейську (і взагалі стосовно технічно передо- вих країн) систему науково-технічного обміну і взаємообміну. Тут існує маса напрямків. Як найкращий приклад можна на- вести залучення передових технологій переробки сміттєзва- лищ, териконів, відходів виробництва, очищення й підготовки до споживання питної води тощо. Не менш цікавий, показовий та надзвичайно корисний досвід євроінтеграції України у плані залучення європейсь- ких промислових корпорацій до створення, технічного укомплектування й виробництва серії суден — українського корвету. Треба сподіватися, що те ж саме буде відбуватися у майбутньому й з українським фрегатом, українським гелі- коптером, зрештою — із добудовою на 95% готового ракет- ного крейсера. А ще ж є і низка суто цивільних галузей, де залучення Ук- раїни до технологій просунутих країн (як, втім, і взаємообмін технологій), як-от у народженні вітчизняного виробництва так необхідного Україні електромобіля (точніше, гібридного авто- мобіля) і стане відповіддю по суті на усі можливі глобаліза- ційні виклики. І ще про один аспект проблеми. Йдеться про дуже болюче для усього світу питання збереження культурної самобутності. Тут потрібно учитися у всіх просунутих країн, наприклад, у Франції, де існують закони і про державну мову кіно- й те- лепродукції, і про обов’язковий відсоток відрахувань на фран- цузьке кіно й естраду від показу усіх зарубіжних фільмів й виступів усіх закордонних естрадних виконавців. Чому аналогічних законів немає у нас? Дивина, та й годі.307 Ну зрозуміло ж, що без продуманої, активної й фінансово забезпеченої політики неможлива надалі жодна культурна са- мобутність України. Передовсім, звісно, це стосується молоді, але не лише її. Йдеться про абсолютну необхідність для України у щоріч- них кількамісячних концертних турне провідними індустріаль- ними містами України найкращих представників української поп- та рок-музики, про відкриття в усіх обласних та просто ін- дустріальних центрах спеціалізованих магазинів із продажу дисків із записами сучасної української, особливо танцюваль- ної, музики. Зрозуміло, що йдеться про відповідне державне фінансу- вання, якщо влада в Україні є дійсно відповідальною та ук- раїнською. Це стосується як української поп- та рок-музики, так і усього того, про що йтиметься далі. А далі йдеться про підтримку української книжки і ринку цієї книжки, про українське кіно та його кіно- та телепрокат, про українські театри, музеї, історичні пам’ятки, заповідники тощо. Йдеться також про українські дубляжі найкращого євро- пейського та світового кіно. Йдеться про необхідність підтримки й розвитку українсь- кого сегменту Інтернету. Йдеться, звісно, також про повноцінне плекання історич- ної пам’яті громадян держави Україна. Ідеться також про відслідковування, по суті, обстоювання українських інтересів на українському радіо, телебаченні, в українській пресі. Ну і, нарешті, стосовно безпосередньо суспільного самопо- чування пересічного українця у зв’язку зі всіма холодними віт- рами глобалізації. Звісно, держава щось робить, щоб український громадя- нин почував себе хоч якось затишно у цьому глобалізованому світі. Але хочеться сказати про найболючіше. Безробіття, яке трусить Україну, змусило шукати собі ро- боту за її межами кілька мільйонів людей: одну половину — у Росії, іншу — у країнах Європи. Як їм там «весело» живеться —і там, і там — про це можна щодня дізнаватися і з преси, і з радіо, і з телебачення, і просто у спілкуванні з тими, хто там побував. Проблема, яка є і про яку треба думати. Як думати і про наслідки цього вимушеного заробітчанства: поламані сім’ї і не- доглянуті діти, яких не одна тисяча. Далі, розбазарений український торгівельний й риболове- цький флоти — за часів СРСР одні із кращих у світі. Відповідно, людям ніде працювати й близько 70 тисяч ук- раїнських моряків постійно працює на кораблях інших держав. Можна лише здогадуватися, яке суспільне самопочування, їхнє та членів їхніх родин. Відтак думати про відновлення морської держави Україна, і щодо торгівельного, і щодо риболовецького флоту — пряме завдання будь-якого уряду держави. Можна й далі розмірковувати над долею пересічного ук- раїнця у світі, але й наведених зрізів проблеми достатньо для того, щоб зрозуміти, що суспільне самопочування цього пере- січного українця, а відтак і антропокультурний вимір буття української людини у глобалізованому світі є вельми й вельми непростим. А яким воно буде надалі, напряму залежить від того, чи вистачить розуму й волі у провідних політичних сил України адекватно й відповідально осмислити всі підняті у підрозділі проблеми, зробити із цього осмислення належні висновки й док- ласти необхідних зусиль для втілення у життя цих висновків. А головне, що природних сил вистачало українцям завжди, у всій їхній тисячолітній історії, за будь-яких життє- вих негараздів та бід. Вистачить їх і зараз, щоб протистояти будь-яким холодним вітрам глобалізації, яка є реальністю і не рахуватися із якою не є можливим.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Українська людина у глобалізованому світі» з дисципліни «Інтелект у структурі людського буття»
