Статистика
Онлайн всього: 9 Гостей: 9 Користувачів: 0
|
 |
Матеріали для курсової |
Моделі та системи медичного страхування різних країн
|
| 06.10.2015, 12:24 |
До теперішнього часу визначаються три основні види фінансування охорони здоров'я: державне, обов'язкове та добровільне медичне страху-вання та змішана форма. Треба зауважити, що ці види у відокремленому вигляді практично не використовуються ні в одній державі, але в деяких державах вони займають домінуюче положення.
Так, наприклад, в Англії, Ірландії, Шотландії, Італії та Данії домінує державна система фінансування. В таких країнах як Німеччина, Франція, Австрія, Бельгія, Нідерланди, Швеція та Японія домінує система обов'язкового медичного страхування, в той час, як у США має перевагу змішана форма фінансування медичної допомоги, де біля 90% американців користуються послугами приватних страхових компаній.
На сьогодні існують три основні принципи системи охорони здоров'я - так звані системи Беверіджа, Семашка та Бісмарка. Окрім того, знайшла своє місце і винятково платна форма надання медичних послуг.
Великобританія
Яскравим прикладом впровадження системи Беверіджа є Велика Британія. У цій країні було відкрито визнано нездатність ринку розв'язати фундаментальні питання охорони здоров'я та введено планування охорони здоров'я. На бюджетне фінансування охорони здоров'я припадає до 85%, і лише 15% медичних послуг приватні особи оплачують самі. Британські політики дійшли висновку, що ринкові механізми не спроможні забезпечити раціональну пропозицію та попит на медичні послуги. Парадоксально, але у сфері медичних послуг надмірність пропозицій лише породжує додатковий попит.
З 1911 року в Англії існувала система страхування здоров'я робітників, яка охоплювала близько третини населення. У цієї системи була одна особливість. Оплата праці лікарів загальної практики здійснювалась за принципом капітації, тобто "за душу". За такого методу оплати бюджет одного лікаря загальної практики залежить передовсім від кількості зареєстрованих на постійній основі пацієнтів. Основний принцип капітації - гроші йдуть за пацієнтом, а пацієнти мають можливість регулювати попит за законами вільного ринку, оскільки можуть вільно обирати лікаря.
Сьогодні у Великій Британії сума, яку отримує лікар загальної практики за рік, залежить від кількості постійно зареєстрованих пацієнтів, від їхньої статі, віку та соціального статусу. Щодо окремих категорій громадян -людей похилого віку, дітей до 4 років, жінок репродуктивного віку, малозабезпечених - встановлено вищі "подушні" виплати. Бюджет передбачає також кошти на так звану домашню реабілітацію, що уможливлює якомога раніше виписування хворого зі стаціонару та змушує лікаря найефективніше використовувати ресурси та активно вести профілактичну діяльність.
Система Беверіджа передбачала всебічну, загальну, безкоштовну діяльність охорони здоров'я. Але при цьому з'являються неочікувані складнощі як у вигляді надмірного використання ресурсів пацієнтами, так і надмірних призначень з боку лікарів. Упродовж десяти років витрати на охорону здоров'я збільшились в кілька разів. З огляду на це було запроваджено регуляторні заходи - пацієнт оплачував частину вартості лікування, що знизило кількість звернень до лікарів. Почала функціонувати система захисту прав пацієнта і лікаря, що дало можливість досить успішно збалансувати ситуацію.
Канада
Система організації охорони здоров'я Семашка існувала в колишньому СРСР і основні її принципи увійшли в канадську охорону здоров'я. Розглядаючи цю систему, слід пам'ятати, що тривалість життя канадців становить 78,2 року (81,4 року для жінок та 74,9 - для чоловіків, за даними 2004 року), що є одним із найвищих показників серед розвинених країн світу.
Громадяни Канади не платять безпосередньо за надані медичні послуги. Охорона здоров'я Канади, по суті, є системою страхових та медичних планів десяти провінцій та трьох територій і фінансується державою з податків - як місцевих, так і державних прибуткових податків та податку на прибуток з підприємств. Деякі провінції для фінансування охорони здоров'я використовують податок з продажу та прибутки з лотереї.
Медичне обслуговування в Канаді підпорядковане місцевій, провінційній владі, а не федеральному уряду, але ці системи пов'язані єдиними принципами, які встановлюються на загальнодержавному рівні. Одною з функцій уряду є забезпечення безпосереднього медичного спостереження за особливими групами канадських громадян: ветеранами, корінними мешканцями Канади, що мешкають у резерваціях, військовими та Королівською кінною поліцією. Діють також програми профілактики і захисту здоров'я населення та пропаганда здорового способу життя.
Система охорони здоров'я Канади в основному спирається на лікарів первинного медичного догляду, які становлять 51% від усіх лікарів-практиків. Вони є проміжною ланкою - між пацієнтом та лікарями-спеціалістами і клінікою, контролюючи діагностичні обстеження та відпуск -гроші йдуть за пацієнтом, а пацієнти мають можливість регулювати попит за законами вільного ринку, оскільки можуть вільно обирати лікаря.
Окрім загальнодержавної системи медичного страхування, провінції та території також забезпечують медичним обслуговуванням ту частину населення, якій потрібні додаткові медичні послуги - людей похилого віку, дітей та безробітних. Це і безкоштовні ліки, і стоматологічна допомога, і послуги окуліста, протезування та інвалідські візки.
Німеччина
Третю систему охорони здоров'я - систему Бісмарка - започатковано у Німеччині в 1881 році. Це була програма страхування робітників та їхніх сімей. Нині у Німеччині існує так зване соціальне забезпечення, до якого входять три основні сфери: пенсії за віком, охорона здоров'я, допомога по безробіттю. Послуги медичного страхування охоплюють до 90% німців. На свій страховий поліс громадянин відраховує 15% від зарплати щомісяця, і ще 15% доплачує роботодавець. Медичні послуги надаються за рахунок коштів, які щомісяця надходять до лікарняних кас. Якщо людина потребує медичної допомоги, останні оплачують надані послуги, але коштів не завжди вистачає на повний обсяг медичної допомоги.
В Німеччині діє децентралізована система медичного страхування. Ним займається біля 1200 страхових кас (страхових фондів) побудованих по професійному принципу, по територіальному принципу та ерзац каси. Територіальні страхові каси беруть на себе страхування тих категорій, що не охоплені страхуванням на підприємствах. Всі три різновиди кас входять у систему керованого державою медичного страхування.
Головна функція уряду по відношенню до медичного страхування; - забезпечення відповідності діяльності страхових кас нормам закону забезпечення виконання страхових програм. Держава надає медичному страхуванню обов'язковий характер та визначає його головні умови – базові ставки страхових внесків, схему фінансування та організації медичної допомоги, бере участь у формуванні цін на медичні послуги, надає недержавним органам - страховим компаніям та асоціаціям лікарів значні функції в управлінні системою з наданням їм прав представляти інтереси застрахованих та інтереси медичних працівників.
Страхові каси в Німеччині - це автономні організації, яким надано право встановлення ставки страхового внеску вище його базового рівня, розширення сфери медичних послуг вище базової програми, вибору форми взаєморозрахунків із лікувально-профілактичними закладами. Звідси їх повна фінансова незалежність від держави. Але це, у свою чергу, не значить, що страхові каси не є часткою системи охорони здоров'я Німеччини. Страхові каси є органічною невід'ємною частиною всієї системи охорони здоров'я, його підсистемою. Страхові каси тісно взаємодіють з урядом, в виконанні активної політики стримування росту вартості медичної допомоги, беручи на себе зобов'язання більш жорсткої системи взаєморозрахунків з медичними закладами, введенням доплат застрахованим та інше, в результаті чого страхові каси не є опонентами органів управління охороною здоров'я та розділяють із ними відповідальність за стан медичної допомоги населенню.
Із фінансової точки зору система охорони здоров’я Німеччини дорога по-рівняно з іншими європейськими країнами. Витрати на охорону здоров’я становили 10,5% ВВП в 2003 pоці і вони постійно збільшуються. У Німеччині не існує єднного бюджету охорони здоров’я, натомість нара- ховується 17 бюджетів, що грунтуються на податках (1 федеральний бюджет і 16 бюджетів земель) й 453 бюджети лікарняних кас (страхових фондів). Дані таблиці дають уявлення про структуру коштів системи охорони здоров’я Німеччини.
Таблиця 2
Основні фінансові ресурси системи охорони здоров’я Німеччини у 1975—2005 рр (%)
Фінансові ресурси Рік
1975 1980 1985 1990 1995 1998 1999 2000 2005
Державні:
медичне страхvвання 58,3 66,7 67,0 66,3 65,4 66,0 67,0 68,2 68,6
податки 14,5 12,4 11,7 11,2 10,8 11,5 10,6 10.0 10,1
Приватні:
плата застрахованих (Оut-оf-росkеt) 13,9 9,6 10,3 11,2 11,1 11,3 11,3 10,8 10,6
приватне страхування 7,5 5,8 5,9 6,5 7,2 6,7 6,8 6,6 6,4
Інші 5,8 5,6 5,1 4,9 5,4 4,4 4,3 4,4 4,3
З даних таблиці видно, що основу фінансового забезпечення охорони здоров’я Німеччини становлять кошти державного медичного страхування. Їхній обсяг залишається постійним і дорівнює 66-68% загальних витрат на охорону здоров’я за останні 25 років.
Окрім державного медичного страхування, існує 3 інших джерела надходжень: податки — близько 10%, безпосередня плата застрахованих (out-of-pocket payments) –майже 11% приватне медичне страхування - близько 7%.
Особливою рисою німецької моделі обов’язкового медичного страхування є безпосередня участь застрахованого в оплаті медичних послуг — 80% вартості лікування сплачує лікарняна каса, 20% — сам пацієнт. Це плата і за лікування, і за ліки. Вартість ліків єдина по всій Німеччині. На рік житель країни споживає ліків у середньому на 274 марки.
Отже, в Німеччнні діє механізм багатоканального фінансування охорони здоров’я, найвагомішим джерелом якого є фонди обов’язкового медичного страхування. Наявність інших джерел фінансування має позитивне значення - зменшує фінансове навантаження на всіх учасників системи (на федеральний і місцевий бюджети, роботодавців, самих застрахованнх), чим зумовлюється ефективність і достатність надходжень коштів у цю галузь, сталість системи фінансування охорони здоров’я.
Таким чином, можна визначити основні характеристики німецької моделі соціального медичного страхування:
• соціальна справедливість — обсяг і якість допомоги не залежать від розміру сплачених внесків;
• чітке розмежування обов’язкового і приватного страхування. Приватне страхування дає переваги тільки сервісного характеру, воно проводиться окремими юридичними особами, що не займаються обов’язковим страхуванням;
• захист інтересів пацієнтів, застрахованих на умовах обов’язкового страхування;
• участь пацієнтів у витратах на охорону здоров’я: сплата 50% внеску зі свого заробітку; доплата за лікування у стаціонарі, доплата за ліки;
• страхування тими, хто працює, не лише себе, а і непрацюючих членів родини;
• участь приватного лікарсько-амбулаторного сектору в суспільній охороні здоров’я через договори з лікарняними касами;
• переважання державних і суспільних лікарень у лікарняному секторі;
• передача державою своїх функцій самоврядним незалежним організаціям - лікарняним касам і асоціаціям лікарів з обов’язковим членством.
Водночас система охорони здоров’я Німеччини має низку проблем і недоліків. Це велика кількість лікарняних ліжок — 919,6 на 100 тис. населення (2005 р.) при середній нормі 595,53 у країнах ЄС (2005 р.), довготривалість перебування хворого у лікарні (16,6 дня у 2005 р.). А ще стрімке зростання вартості лікування, відсутність соціально гарантованого мінімуму, жорсткого планування ресурсів. Крім того, у Німеччині фінансування охорони здоров’я ускладнилося у зв’язку із приєднанням східних земель.
Отже, на сьогодні система охорони здоров’я Німеччини перебуває в стані реформування й трансформації. Основний акцент робиться на якість надання медичної допомоги і на матеріально-технічне забезпечення лікувальних закладів. При цьому вартість лікування відходить на другий план. Однак населення підтримує таку політику.
Франція
У Франції медичне страхування було введено в 1910 році спочатку у вигляді фондів взаємодопомоги, а починаючи з 1928 року ці фонди, були перетворені в страхові компанії. На сьогодні у Франції існує єдина ієрархія страхових кас, діє вертикальна система медичного страхування: могутня страхова організація - Національна страхова організація (національна каса страхування найманих робітників), яка знаходиться під контролем Міністерства соціального забезпечення та праці й обіймає собою 78% населення, має 129 місцевих відділень, кожне з яких відповідає за страхування в окремому регіоні і не конкурує між собою. Місцеві відділення мають певну автономію, але, в цілому, підлягають адміністративному контролю з центру.
Фермери Франції зберегли свої страхові компанії, але і вони, в цілому, підпорядковані загальним правилам, встановленим урядом. Ці фермерські та інші професійні страхові каси обіймають 12% населення. Окрім цього, Франція має розвинуту сітку приватних страхових компаній. У випадку отримання страхового поліса у приватній страховій компанії остання, як і будь-яка страхова каса, оплачує госпітальні затрати та рахунки пацієнта за прийом лікарями. Шкала додаткових послуг варіює та являється предметом конкуренції приватних страхових компаній.
Французька модель медичного страхування характеризується ефективною інтеграцією з усією системою соціального страхування. У системі соціального страхування існує понад двадцяти різних видів, у тому числі медичне страхування – на випадок хвороби, тимчасової непрацездатності, нещасного випадку, вагітності тощо.
Законодавством затверджено єдиний порядок страхування, яким охоплено 80% населення. Система страхування, яка налічує понад 90 страхових компаній, контролюється загальнонаціональною організацією. Фонди соціального страхування, сформовані на національному рівні, здійснюють фінансування обов'язкової програми страхування здоров'я. Поповнення фінансових коштів здійснюється шляхом введення страхових податків, які складають 90% обсягу фонду. При цьому страховий податок дорівнює 60% фонду оплати праці.
У Франції медичне страхування введено в 1910 році спочатку у вигляді фондів взаємодопомоги, а починаючи з 1928 року ці фонди, були перетворені в страхові компанії. В теперішній час у Франції існує єдина ієрархія страхових кас, діє вертикальна система медичного страхування: могутня страхова організація - Національна страхова організація, яка знаходиться під контролем Міністерства соціального забезпечення та праці й обіймає 78% населення.
Крім обов'язкового державного страхування існує мережа добровільного страхування і місцеві фонди соціальної допомоги. За рахунок останніх отримують медичне обслуговування незастраховані французи, число яких не перевищує 2%.
У Франції питання про організацію страхування здоров'я, виплати пенсії по старості та інвалідності вперше було розглянуте ще Конвентом, який створив реєстр - "Книгу національної добродійності", і Законом "22 флореаля другого року", що визначили, які категорії населення підлягають запису до цього реєстру. Але після опублікування цього Закону, Конвент із фінансових міркувань відмовився від його виконання. І лише через 100 років французький уряд приступив до втілення в життя принципів, проголошених Великою французькою революцією.
У липні 1913 р. у Франції був прийнятий закон, відповідно до якого проводилося страхування робітників від нещасних випадків і професійних захворювань. За цим законом підприємець зобов'язаний був виплачувати грошову допомогу протягом календарного року з моменту звільнення працівника, це питання розглядалось комісією, до якої входили депутати, співробітники страхових організацій, робітники і підприємці. Закон мав дуже важливе значення в становленні системи страхування здоров'я.
Нідерланди
У Нідерландах медичне страхування зародилось у 1901 році і на той час являло собою декілька сот товариств взаємодопомоги та страхових компаній. Деякі з них були великими, але більшість була маленькими ор-ганізаціями, які представляли інтереси населення невеликого міста, підприємства.
В 1940 році почалось введення керованого медичного страхування, яке вимагало введення стандартизації в створенні системи медичного страхування у зв'язку з чим більшість невеликих компаній з'єднались в більш великі страхові фонди. Діяльність територіальних страхових організацій в теперішній час регулюється Центральною Радою страхових фондів, яка складається із представників роботодавців, профспілок, медичних асоціацій, органів управління. Цей орган не є урядовим, але йому делеговані ряд важливих повноважень - слідкувати за тим, щоб страхові компанії не відмовляли населенню в наданні страхових медичних послуг, контролювали витрати ресурсів, надавали інформацію, необхідну для визначення нормативу централізованого фінансування страхових організацій, розрахунку страхових внесків та тарифів. Більша частина населення була включена в систему керованого страхування з наданням права самостійно вибирати страхову компанію.
До 1990 року 60% населення Нідерландів знаходилось в системі регульованого страхування. Більш як 30% населення були застраховані у приватних страхових компаніях. Приватний сектор страхування намагався притягнути клієнтів меншим розміром страхового внеску. Понад 40% приватного страхування складають групові угоди страхування між підприємцями та страховими компаніями. Підприємці сплачують половину і більше від суми страхового внеску, останнє доплачують працівники. Також має місце персональне або сімейне страхування.
Після реформ схема «пропозиції Деккера» по регулюванню конкуренції була замінена більш поступовим реформуванням при більш обмеженій сфері проведення реформ. Кінцевою метою як і раніше залишається система керованої конкуренції, хоча б і для частини системи охорони здоров'я.
Страхова компанія, що взялась за страхування, повинна знати, що незалежно від складу застрахованих вона отримає відрахування, що відображують реальний можливий об’єм затрат. В Нідерландах також враховані в нормативі витрати. При цій системі відповідальність уряду за стан охорони здоров’я зберігається, але багато функцій управління та планування переходять до страхових компаній.
Зараз у Нідерландах більшість населення охоплено обов'язковим медичним страхуванням (ОМС) через лікарські фонди. Фінансування медичної допомоги в основному лежить на товариствах медичного страхування (лікарські фонди) і приватних страхових компаніях. Лікарські фонди укладають договори з лікарями загальної практики на індивідуальній основі чи з лікарями-фахівцями на основі оплати за послуги.
Відповідно до Закону про лікарський фонд 1964 р., понад 60% населення — державні службовці, пенсіонери, робітники, утриманці і члени їхніх родин з доходом нижче щорічно встановленого рівня підлягають ОМС.
До 1992 р. кожен лікарський фонд був зобов'язаний укладати контракт на медичну допомогу на своїй території. Єдині умови такого контракту обговорюються на національному рівні і схвалюються Радою по медичному страхуванню (державний орган, що контролює діяльність лікарських Фондів).
Розмір страхових внесків визначається урядом щороку. Це єдиний відсоток від доходу, що не залежить від розміру родини.
У Голландії добре розвинуте приватне медичне страхування. Воно охоплює понад 1/3 населення, у тому числі працівників з високим доходом, підприємців і державних службовців.
Важливою рисою голландської системи медичної допомоги є чітко встановлена різниця між лікарями загальної практики і лікарями-фахівцями. Страховики відшкодовують витрати на послуги, зроблені пацієнту лікарем загальної практики. Практика одного лікаря є переважною, хоча останнім часом значно збільшилася і частка групової практики.
Реформа охорони здоров'я 1989 р. була викликана наступними причинами. По-перше, були незадовільними результати детального державного регулювання цін на медичні послуги. По-друге, через фрагментарне фіксування медичної допомоги вибір лікування часто залежав від джерела оплати і не був економічно виправданий. По-третє, як у лікарських фондів, так і у лікарів були відсутні стимули до ефективного надання медичної допомоги. По-четверте, зростала диференціація страхових внесків, що впливало на приступність медичної допомоги у секторі приватного страхування.
Ключовим моментом реформи стало поширення ОМС на всіх громадян і введення регульованої конкуренції серед лікарів і страховиків. Пакет основних послуг ОМС включає близько 95% усіх медичних витрат. Приблизно 85% витрат на послуги по ОМС цілком оплачуються за рахунок страхових внесків, що збирає Загальний національний фонд. Замість індивідуального нормативу страховики одержують з цього фонду страховий внесок за застрахованого. Частина витрат на основний пакет послуг по ОМС виплачує сам застрахований безпосередньо страховику за ставкою страхових внесків.
Результатом реформи стало те, що всі послуги в системі ОМС надаються за принципом: застраховані мають право не на "допомогу в реабілітаційному центрі", а на "реабілітаційні послуги", оплата яких визначається контрактами, що дозволяє розширити взаємозамінність медичних установ. Очікується, що страховики, діючи від імені застрахованих, будуть ретельно оцінювати інформацію про клініки, що надають медичну допомогу, і зупиняти свій вибір на найбільше ефективно працюючих.
Особливістю реформи в Голландії є те, що вона спрямована в першу чергу на реформування ринку медичного страхування. В усіх країнах така реформа спонукала розвитку конкуренції серед тих, хто надає медичні послуги. Передбачається, що в Голландії покупці медичних послуг (страхові компанії чи регіональні органи охорони здоров'я) повинні укладатися контракти з конкуруючими між собою лікарнями чи лікарями.
Виникла дискусія щодо того, чи потрібно втягувати в конкуренцію страхові компанії чи необхідно зберегти їхню регіональну монополію. Основний аргумент на користь регіональної монополії той, що страховики начебто повинні докладати максимальних зусиль для одержання кращої медичної допомоги за мінімальною ціною, особливо, якщо на ринку медичних послуг йде сильна конкуренція. Інший аргумент полягає в тому, що при регіональній монополії страховиків їхні витрати на ведення справ будуть нижчі, ніж на конкурентному ринку, оскільки сторона, що надає медичну допомогу, буде укладати контракти тільки з одним платником.
Швеція
Швеція має один з найвищих життєвих рівнів у світі. Всезагальне обов’язкове медичне страхування було введено в 1955 році і обіймало всіх громадян віком до 16 років. Національна система соціального страхування - загальна й обов’язкова для всього населення країни. Особливо медичне та стоматологічне страхування є його невід’ємною частиною. Управління всією системою здійснюється 26 регіональними бюро соціального страхування.
Однією з особливостей шведської системи страхування являється передача застрахованими до страховиків своїх юридичних прав по питанням медичного страхування.
У Швеції проект закону про соціальне страхування робітників був внесений у риксдаг у 1883 р., але не був прийнятий. У 1907 р. урядом Швеції була створена спеціальна комісія, у результаті діяльності якої 21 травня 1913 р. риксдагом був прийнятий "Закон про обов'язкове страхування на випадок хвороби, інвалідності, старості". За цим законом обов'язково повинні були страхуватися усі шведські громадяни віком від 16 до 66 років.
Страхування здійснювалося з єдиною метою - забезпечити кожного 67-річного громадянина, а також при втраті працездатності (тимчасовій чи постійній) грошовою допомогою з коштів, отриманих шляхом внесення внесків страхувальників і дотацій від громад і держави.
Майже в цей період відбувалося реформування законів про соціальне страхування в Австрії, Бельгії, Швейцарії, Норвегії, Португалії та інших країнах, де законодавча влада тією чи іншою мірою регламентувала суспільно-економічні відносини в державі.
«Шведська дилема»: чи може Швеція як і раніше забезпечувати високий рівень всеосяжної охорони здоров'я для всіх, незалежно від платоспроможності (тобто, проводити політику солідарності) чи варто зважитися на введення все зростаючих обмежень на витрати по охороні здоров'я і наданню послуг (тобто, на проведення політики «стримування вартості»).
Дослідження тенденцій в організації охорони здоров'я Швеції, показали, що для нормальної роботи «шведської системи» необхідне внесення змін до складу персоналу і наданих послуг; інтеграція охорони здоров'я і соціального обслуговування літніх громадян; впровадження конкуренції між постачальниками послуг; встановлення пріоритетів у лікуванні і заохочення приватного сектора.
Шведам вдалося досягти великих успіхів у стримуванні витрат – не тільки за допомогою «ринкових механізмів», але і завдяки урядовому контролю над бюджетом і скороченням послуг. Більш того, створюється враження, що зміна системи може вплинути на рівний доступ до послуг.
Ізраїль
У державі Ізраїль немає державної системи медичного обслуговування, але 94% його населення охоплено всебічним страхуванням здоров'я. В основному медичне страхування здійснюється в рамках медичного страхового фонду величезного профспілкового об'єднання Гістадрут (83% випадків), а також на інших фондів медичного страхування (17% випадків). Медичні заклади знаходяться у відомстві різних агентств, головними з яких, є профспілки та уряд. У відомстві робочої профспілки Ізраїлю Купат Халім знаходяться найбільші й найкращі в країні лікарні. У приватній власності знаходиться невелика кількість лікарень. Найбільша профспілка Ізраїлю є головним поставником медичних послуг через посередництво Всезагального робочого фонду допомоги хворим. [68]
Не менш цікаві в Ізраїлі і програми страхування дітей. Лозунг “все краще – дітям” в цій державі не пусті слова. Наприклад, програма “Алюмім” страхової компанії “Менолайф-Менора” передбачає придбання страхового поліса для дітей будь-якого віку до 18 років за досить невелику ціну. Щомісячний внесок залежить від віку дитини і батьків: чим молодші батько й дитина, тим нижче внесок. При цьому, у випадку втрати працездатності страхувальник звільняється від щомісячних виплат, а компанія гарантує щомісячну допомогу на дитину до досягнення нею 21 року. В цьому віці поліс переходить у власність дитини. Посередником між страховими компаніями та їх потенційними клієнтами виступають приватні агенти, як правило, освічені і добре підготовлені спеціалісти. Працюють вони на контрактній основі і можуть співпрацювати відразу з декількома компаніями – агенту це вигідно. Причина зрозуміла: різні компанії надають чисельні послуги з різних програм і, природньо, ціни також різняться. Тому агент завжди може підібрати клієнту те, що йому підходить. Оплата здійснюється на розрахунковий рахунок компанії, а агент отримує комісійні з кожної угоди. При цьому, податкові та фінансові служби держави суворо контролюють діяльність не тільки компанії, але й страхових агентів.
США
У США існує система медичного страхування, що базується на сполученні центрального страхового фонду із сіткою місцевих незалежних страхових організацій. Кошти акумулюються в центральному фонді, що не несе адміністративних функцій, а потім розділяється страховим організаціям на основі законодавче затвердженої форми розрахунків. Система діє в США в частині програм "Медікер" та "Медікейт". Ці системи обіймають більш ніж 20% населення, групове страхування за місцем роботи складає 58% населення та добровільного медичного страхування не за місцем роботи 2%. Біля 15% населення не мають доступу до медичного страхування і являють собою малозабезпечені, безробітні, бездомні та члени сімей працівників підприємств, що не мають системи медичного страхування. Наявність роботи не гарантує отримання медичної страховки. Найбільш широко медичним страхуванням охоплені робітники промисловості, державні службовці, члени профспілки, робітники, що працюють повний робочий день. Втрата робочого місця автоматично приводить до втрати медичної страховки.
Таким чином, у США медичне страхування - тісно пов'язане із трудовою діяльністю. Економіка медичного обслуговування в США - парадоксальне об'єднання недоліків та надмірностей. США витрачують на охорону здоров'я 11,5% валового прибутку - більш ніж будь-яка інша країна в світі і, в той же час, більш ніж 15% населення американців не мають ніякого фінансового захисту від великих витрат на медичну допомогу у зв'язку з відсутністю у них страхових медичних полісів [40].
Серед приватних страхових компаній у США найбільш розповсюджені та відомі дві найбільші некомерційні страхові компанії "Блу крос" та "Блу шилд", що проводять добровільне медичне страхування, яке забезпечує відповідно оплату госпіталізації або лікарсь-кої амбулаторної допомоги та медичних послуг для їх членів, що проживають в даному районі. Сьогодні діють багаточисельні асоціації цих товариств, що платять за всі види медичної допомоги.
З 1981 року в США розроблена система класифікації випадків госпіталізації або діагностичних груп. Розрахунок за медичне об-слуговування за програмами "Медікер" та "Медікейт" виконувався при цьому в залежності від кількості медичних послуг. Така система розрахунків приводила до безпідставного затримання хворих в стаціонарі, зросту числа операцій без показників, клінічних, лабораторних та інших досліджень. При цьому, основна ціль вседоступності медичної допомоги для всіх громадян так і не була досягнута.
В таких умовах функціонують практично всі медико-соціальні програми США. Нові моделі Національної системи охорони здоров'я передбачують збільшення розмірів страхових внесків, що супроводжують зріст цін. Тому, обов'язкове медичне страхування не зустрічає широкої підтримки серед малозабезпеченого прошарку населення у США.
Австралія
В Австралії основу системи медичного страхування складає програма "Медікер", згідно з якою всьому населенню сплачується 85% вартості різних медичних послуг, окрім стоматологічної, оптикометричної та швидкої допомоги. Фінансування виконується за рахунок страхових внесків в розмірі 1% заробітної плати. Малозабезпеченим медичну допомогу надають безкоштовно в державних медичних закладах. Добровільне медичне страхування малорозвинуте та надає додаткові послуги.
Японія
Система медичного страхування у Японії складна та багатобічна. В 1984 році відбулось злиття декількох програм і сьогодні функціонує дві програми: державна та суспільна. Страхуванню підлягають всі працівники на підприємствах із числом працюючих 5 та більше чоловік, а також члени їх сімей. Сума страхового внеску нараховується зі стандартного заробітку, що визначається щомісячно. Страхові компанії також проводять добровільне медичне страхування для підвищення комфортності об-слуговування.
Росія
Росія прийняла закон про страхову медицину. Внески від громадян отримують страхові компанії, у зв'язку з чим виникли великі проблеми у фінансуванні охорони здоров'я, зокрема, у виплатах за надання медичної допомоги, послуг, заробітної плати медичним працівникам. Безпосереднє втручання російського уряду дало змогу підвищити зарплату медичним працівникам.
Використання ринкових механізмів не виправдало себе. Фонди та страхові організації виявилися неспроможними підвищити якість медичних послуг для населення та ефективність використання наявних коштів. Зібрані кошти використовували переважно на організаційні потреби, а не на лікування та профілактику захворювань. Було досягнуто в цілому протилежного результату - загальні витрати на охорону здоров'я значно знизилися.
Хоча в багатьох державах приватне медичне страхування й охоплює значну частку населення, у всіх країнах воно є лише додатковою частиною сукупного фінансування (табл. 3) [40].
Таблиця 3
Порівняння добровільного приватного медичного страхування
між країнами ОЕСР та Україною
Країна Тип основної системи охорони здоров’я Частка населення в приватному медичному страхуванні (%) Частка приватного медичного страхування в сукупних видатках на охорону здоров’я (%) Приватне медичне страхування, % ВВП
Франція Бісмарк 86 12,8 1,20
США Приватне страхування 70,3 34,8 4,59
Канада Беверідж 70 11,2 1,03
Австралія Беверідж 44 7,1 0,65
Німеччина Бісмарк 10 12,5 1,34
Україна Семашко 1 0,25 0,01
Дані таблиці відображають доповнюючу природу приватного медичного страхування як додаткового елемента державної системи охорони здоров‘я.
Різні рівні покриття та популярності приватного медичного страхування в розвинених країнах пояснюються насамперед різним державним регулюванням та наявністю певних стимулів. Крім того, щоб стимули були ефективними, вони повинні відповідати рівню доходів громадян. Наявні доходи домогосподарств є серед найважливіших факторів, що впливають на індивідуальний попит на приватне медичне страхування.
Отже, в основі кожною з розглянутих моделей організації системи охорони здоров'я лежить різне розуміння того, що ж є товаром у сфері охорони здоров'я. Відношення до медичної послуги як до приватного, суспільного або квазісуспільного блага визначає і роль держави в системі охорони здоров'я, і формування цін на ринку медичних послуг, і оплату праці людей, зайнятих в цій сфері.
Яка ж з моделей охорони здоров'я є найбільш ефективною: ринкова, державна або соціально-страхова? Як наголошувалося раніше, кожна з моделей володіє своїми достоїнствами і недоліками. Для того, щоб виділити їх чіткіше, проведемо порівняльний аналіз і представимо його результати у вигляді таблиці. (табл.4).
Таблиця 4.
Національні моделі охорони здоров'я
Німеччина Японія Канада Франція Великобританія США Країна
Здоров'я – чинник, що визначає якість “людського капіталу”.
Медична послуга – витрати, необхідні для підтримки здоров'я. Медична послуга – квазісуспільне благо.
Програми ОМС повинні відшкодовувати тільки частину витрат на медичну допомогу. Медична послуга – суспільне благо.
Систему охорони здоров'я повинна контролювати держава. Медична послуга – квазісуспільне благо.
Програми ОМС повинні відшкодовувати тільки частину витрат на медичну допомогу. Медична послуга – суспільне благо.
Багатий платить за бідного, здоровий – за хворого. Медична послуга – приватне благо, т. е. звичайний товар, який може бути куплений або проданий. Принцип, що лежить в основі моделі.
8,1% 6,6% 8,7% 8,5% 6,0% 14% Частка витрат на охорону здоров'я у ВВП
ОМС – 60% ДМС – 10%
Гос. бюджет – 15%
Особисті засоби – 15%. ОМС – 60% Гос. бюджет – 10%
Суспільні фонди – 10%
Особисті засоби – 20%. Федеральні фонди і фонди провінційних бюджетів – 90% Фонди приватних страхових компаній і добровільні пожертвування – 10%. ОМС – 50% ДМС – 20%
Гос. бюджет – 10%
Особисті засоби – 20%. Державний бюджет. Приватне страхування – 40% Особисті засоби – 20%
Програми для немолодих і малоімущих – 40%. Джерела фінансування.
Контроль здійснюють приватні і державні страховики. Контроль здійснюється страховими фірмами – приватними страховиками. Контроль здійснює держава. Контроль здійснюють страховики: приватні страхові фірми і державна організація соціального страхування. Контроль здійснює держава в особі Міністерства охорони здоров'я. Контроль здійснюється страховими фірмами – приватними страховиками. Контроль за ефективністю витрачання засобів.
90% населення охоплено програмами ОМС ; 10% – програмами ДМС ; при цьому 3% застрахованих в ОМС мають ДМС . 40% населення охоплено національною системою страхування; 60% – професійно-виробничою системою страхування. 98–99% населення охоплено програмами ОМС . 80% населення охоплено програмами ОМС . Загальна доступність. Обмежується платоспроможністю пацієнтів, програми для немолодих і малоімущих розповсюджуються не на тих, що всіх мають потребу. Доступність медичного обслуговування.
Широкий спектр послуг за рахунок поєднання програм ОМС і ДМС . Широкий спектр послуг за рахунок поєднання програм ОМС і ДМС . Програми ОМС забезпечують необхідний набір медичних послуг, впровадження нових методик обмежено. Широкий спектр послуг за рахунок поєднання програм ОМС і ДМС . Широкий спектр профілактичних заходів, набір лікувальних послуг обмежений виробничими можливостями. Найрізноманітніші лікувальні і профілактичні медичні послуги. Асортимент доступних медичних послуг.
Попит на різноманітні медичні послуги стимулює впровадження нових технологій. Попит на різноманітні медичні послуги стимулює впровадження нових технологій. Важко переборні бар'єри на шляху впровадження нових технологій. Попит на різноманітні медичні послуги стимулює впровадження нових технологій. Відсутні стимулюючі чинники, нові методи упроваджуються поволі. Найбільші інвестиції в НИОКР здійснюються у сфері охорони здоров'я. Використання нових технологій.
Ціни, виражені в окулярах”, ціна “очка” переглядається при зміні економічній ситуації. Ціни затверджуються Міністерством охорони здоров'я і соціального забезпечення. Ціни регулюються урядом, щорічно переглядаються, але змінюються поволі. Ціни регулюються урядом, переглядаються 2 рази на рік (як правило, зростають). Фінансові кошти розраховуються на основі нормативів, що враховують половозрастной склад населення. Регулювання практично відсутнє. Ціна формується в результаті угоди між пацієнтом, страховиком і ЛПУ . Регулювання цін на медичні послуги.
Підсумовуючи закордонний досвід, можна завважити, що приватне медичне страхування різних країн світу забезпечує паралельне, доповнююче або ж додаткове покриття в сполученні із державною системою охорони здоров‘я. В усіх розвинутих країнах приватне медичне страхування відіграє значну роль, незважаючи на тип системи охорони здоров‘я.
Страхування в закордонних країнах є частиною міжнародного страхового ринку. Воно є важливим сектором національних економік, забезпечуючи перерозподіл 8-12% валового національного продукту. Кошти, що акумулюються через страхування служать джерелом великих інвестицій. Фінансові потоки страхових компаній значною мірою орієнтовані на обслуговування державного внутрішнього боргу. Державне регулювання страхової діяльності за рубежем в основному спрямовано на контроль за фінансовою стороною роботи страхових компаній.
Нові світові реалії, що сформувалися після подій 11 вересня 2001 року, призвели до виникнення підвищених вимог до якості широкого спектру страхових продуктів, а також до рівня функціональної й інституціональної зрілості ринку страхових послуг у цілому. Збитки, понесені провідними страховими компаніями світу в результаті згаданих подій, а також збитки, що несуть страховики через природні катаклізми і військових конфліктів, істотно підвищили увагу до ринку страхових послуг як з боку відповідних державних органів, так і з боку безпосередніх споживачів страхових послуг. Значному зростанню такої уваги сприяє тенденція на світових фінансових ринках до злиття банківського і страхового бізнесу і появі фінансових конгломератів, що поєднують у собі практично усі види фінансових послуг.
Необхідно звернути увагу на посилення тенденцій по проникненню іноземних страхових структур на страхові ринки колишніх республік СРСР та країн Східної Європи, в тому числі і український ринок у формі різних спільних страхових компаній. Наприклад, в Україні створені такі компанії, як українсько-американське АСТ «Росток», українсько-шведська СК у формі ЗАТ «АКВ Гарант», українсько-ірландське АСТ ЗТ «Гала СКД», українсько-бельгійська СК «Союзспецстрах» Тз ДВ.
В цілому, для наших умов має інтерес в системі страхування розвинутих країн національна система координації і функціонування страхових організацій при провідній ролі держави у розробці програм і стратегії розвитку страхування, у практиці страхування і розвитку кооперативних страхових організацій, в тому числі і товариств взаємного страхування, які успішно конкурують на страховому ринку багатьох держав з традиційними страховими компаніями.
В більш широкому плані в нашій державі, по суті стоїть питання розвитку страхового захисту як окремого напряму державного регулювання розвитку бізнесу і підприємництва в різних галузях народного господарства, тобто шляхом прийняття спеціальних законів, визначення обов’язкових видів страхування, регламентації діяльності страхових організацій.
|
| Категорія: Медичне страхування | Додав: admin
|
| Переглядів: 2390 | Завантажень: 0
|
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ] |
|
|
