Бібліотека - Регіональна економіка (РПС) - Економіка регіонів (Конспект лекцій)

ТЕМА 4. РЕГІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА В УКРАЇНІ

1. Адміністративно-територіальний устрій та економічне районування в Україні
2. Політика регіонального розвитку в Україні. Структура органів регіонального управління та регіональне планування
3. Регіональна бюджетно-податкова система
4. Інноваційно-інвестиційна політика регіонального розвитку України
5. Зовнішньоекономічна діяльність в регіоні

МЕТА ЛЕКЦІЇ:

“Сучасна політика регіонального розвитку є складовою частиною загальнодержавної політики, суспільно-політичних і соціально-економічних перетворень в Україні. Оскільки регіони є органічною частиною країни, то зростання її добробуту цілком залежить від зростання добробуту кожного з регіонів”.
“Регіональна ініціатива”, 2002-2006 роки

1. АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ ТА ЕКОНОМІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ В УКРАЇНІ
Законодавчі основи адміністративно-територіального устрою України викладені в IX розділі Конституції, який має назву "Територіальний устрій України":
Основний Закон України включає до адміністративно-територіального устрою Автономну Республіку Крим, 24 області, райони, міста, райони в містах, селища і села. Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України. Згідно зі ст. 132 Конституції України, територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації та децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних та культурних традицій.
Конституція вказує (ст. 2), що Україна є унітарною державою із застереженням статусу адміністративної автономії для Автономної Республіки Крим, якій присвячено окремий розділ Конституції.
Автономна Республіка Крим має значну самостійність у вирішенні місцевих питань, має власну Конституцію (яку затверджує Верховна Рада України не менш як половиною від конституційного складу, ст. 135), вищі представницький (Верховна Рада Автономної Республіки Крим, ст. 136) та виконавчий (Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, ст. 136) органи.
Автономній Республіці Крим надане право нормативне регулювати питання (ст. 137):
• сільського господарства і лісів;
• меліорації та кар'єрів;
• громадських робіт, ремесел та промислів;
• благодійництва;
• містобудування та житлового господарства;
• туризму, готельної справи, ярмарків;
• музеїв, бібліотек, театрів, інших закладів культури, історико-культурних заповідників;
• транспорту загального користування, автошляхів, водопроводів;
• мисливства, рибальства;
• санітарної та лікарняної служб.
До відання Автономної Республіки Крим належить (ст. 138):
1) призначення виборів депутатів Верховної Ради і затвердження складу виборчої комісії Автономної Республіки Крим;
2) організація та проведення місцевих референдумів;
3) управління майном, що належить Автономній Республіці;
4) розроблення, затвердження та виконання бюджету Автономної Республіки Крим на основі єдиної податкової і бюджетної політики України;
5) розроблення, затвердження та реалізація програм Автономної Республіки Крим з питань соціально-економічного та культурного розвитку, раціонального природокористування, охорони довкілля – відповідно до загальнодержавних програм;
6) визнання статусу місцевостей як курортів; встановлення зон санітарної охорони курортів;
7) участь у забезпеченні прав і свобод громадян, національної злагоди, сприяння охороні правопорядку та громадської безпеки;
8) забезпечення функціонування і розвитку державної та національних мов і культур в Автономній Республіці Крим; охорона і використання пам'яток історії;
9) участь у розробленні та реалізації державних програм повернення депортованих народів;
10) ініціювання введення надзвичайного стану та встановлення зон надзвичайної екологічної ситуації в Автономній Республіці Крим або в окремих її місцевостях.
Законами України Автономній Республіці Крим можуть бути делеговані також інші повноваження.
Деталізація питань адміністративно-територіального устрою країни відображена в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні" (21 травня 1997 р.).
Таким чином, АР Крим, 24 області та міста Київ і Севастополь – це основні компоненти адміністративно-територіальної системи України. Саме вони визначені як регіони в Указі Президента України "Про Концепцію державної регіональної політики" і є мезорегіонами – стрижневими компонентами регіональної структури України.
У цілому в Україні сформувалася достатньо складна п’ятирівнева адміністративно-територіальна структура, причому в рамках 3-го і 5-го рівнів існують своєрідні підструктури.
Своєрідне місце в адміністративно-територіальній і регіональній структурі України займають міста та інші населені пункти міського типу:
• столиця України – м. Київ є урбанізованим регіоном;
• серед міст обласного значення виділяються декілька крупних і великих міст, що фактично є урбанізованими субрегіонами (міста-мільйонери: Харків, Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса, великі міста: Запоріжжя, Львів, Кривий Ріг, Маріуполь, Миколаїв, Луганськ, а також м. Севастополь);
• частина міст обласного значення, включаючи обласні центри (45 великих міст) і райони в містах (120), можна віднести до урбанізованих мікрорегіонів;
• решта міст обласного значення (більш 100 середніх і малих міст) – до урбанізованих мінірегіонів.

2. ПОЛІТИКА РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ В УКРАЇНІ. СТРУКТУРА ОРГАНІВ РЕГІОНАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ ТА РЕГІОНАЛЬНЕ ПЛАНУВАННЯ
Суть регіональної політики – звести до мінімуму ті нерівності, які створюють підґрунтя для виникнення соціальних конфліктів, перешкоджають соціально-економічному розвиткові країни в цілому. Тому, для того, щоб визначити задачі регіональної економічної політики і засобу їх рішення, необхідно виявити нерівності і їхні причини (див. мал. 4.1.).
У роботах закордонних регіоналістів до числа найбільш розповсюджених причин регіональних нерівностей відносяться:
- різкі розходження природнокліматичних умов життя і підприємництва в окремих регіонах країни;
- масштаби, якість і напрямки використання природних ресурсів, що визначають "продуктивність" регіонів. Цей фактор впливає не тільки на сільське господарство, рибальство, видобуток корисних копалин і лісове господарство, але і на умови економічної діяльності і життя людей;
- периферійне або глибинне положення регіону, унаслідок чого підвищуються транспортні витрати, ростуть виробничі витрати і звужується ринок збуту;
- застаріла структура виробництва, запізнювання з введенням інновацій;
- агломераційні переваги (перетинання міжгалузевих зв'язків і розвита інфраструктура) і агломераційні недоліки (перенаселення);
- стадія технологічного розвитку, що виражається в перевазі тих або інших видів виробництв і виробничо-технологічних укладів;
- демографічні розходження (структура населення, динаміка відтворення, у тому числі обумовлена етнорелігіозними особливостями);
- підприємницький клімат (податкова система, ступінь адміністративного контролю над фірмами і т.д.);
- політичні та інституціональні фактори (наприклад, ступінь регіональної автономії);
- соціально-культурні фактори (ступінь урбанізації, освіченість населення, наявність наукових і культурних центрів та ін.).
Відповідно до чинного законодавства однією з найважливіших функцій місцевих органів влади є забезпечення комплексного і збалансованого розвитку адміністративних областей, районів та міст. Реалізація таких завдань потребує від місцевих органів активної діяльності з метою регулювання багатьох відтворювальних процесів, що відбуваються на території регіону.
У програмі конкретного регіону в залежності від природних умов і структури господарства, ступеня концентрації промисловості та її особливостей варто враховувати своєрідність цілей, завдань та засобів вирішення економічних і соціально-культурних проблем.
Однак і в цих умовах принциповим залишається положення про необхідність дотримання пріоритетів загальнодержавного значення й органічної єдності розвитку продуктивних сил регіонів із завданнями структурної й інституційної перебудови народного господарства країни в цілому.
З метою комплексного вирішення проблем Одещини облдержадміністрацію були визначені основні напрямки регіонального розвитку, які містяться у програмі "Регіональна ініціатива".
Основні пункти програми "Регіональна ініціатива".
1. Реформування системи оплати праці, у тому числі зменшення оподаткування заробітної плати, забезпечення випереджаючого зростання росту заробітної плати.
2. Подолання безробіття, створення нових робочих місць, стимулювання розвитку малого та середнього підприємництва.
3. Фінансова підтримка сільського господарства, створення обласного земельного банку для кредитування сільгосппідприємств з використанням структур колишнього банку "Україна".
4. Продовження газифікації сіл і селищ. Газифікація м. Білгорода-Дністровського - найстарішого міста області та єдиного міста обласного значення, яке не забезпечене газом.
5. Забезпечення населення сільських районів якісною питною водою: протягом 2002-2005 років забезпечити централізованим водопостачанням 82 населені пункти в найбільш критичних районах області, закінчити спорудження Кілійського, Дністровського, Суворівського і Татарбунарського групових водоводів.
6. Реконструкція водоочисної станції "Дністер" для забезпечення якісною питною водою м. Одеси та інших населених пунктів.
7. Будівництво каналу Дунай-Чорне море по українській території за умов. що узгоджений проект дозволить покращити ситуацію у придунайських портах і вирішити гострі соціальні проблеми населення.
8. Становлення українського морського флоту, який відродить могутність України як морської держави.
9. Реконструкція залізничної лінії Одеса-Ізмаїл, діючих залізничних станцій та вокзалів, будівництво нової ділянки автомобільної траси Одеса-Рені поза межами українсько-молдавського кордону біля села Паланка на основі науково-обґрунтованого проекту. Реконструкція автомобільної дороги "Обхід міста Одеси". Будівництво окружної автомобільної дороги, яка прилягає до автодороги Одеса-Мелітополь-Новоазовськ (на Таганрог).
10. Реалізація регіональної комплексної програми "Меліорація Одещини - 2001 - 2010 роки", що передбачає забезпечення сталого та гарантованого функціонування діючих меліоративних систем, які перебувають у задовільному стані, їх реконструкцію і технічне переоснащення, підвищення екологічної безпеки зрошення.
11. Прийняття Закону України "Про економічний експеримент щодо стабілізації роботи підприємств верстатобудівної промисловості Одеської області", спрямованого на покращання ситуації у цій галузі.
12. Реформування житлово-комунального господарства, удосконалення системи управління житловим фондом, систем встановлення тарифів на комунальні послуги, будівництво житла для військовослужбовців і працівників правоохоронних органів.
13. Облаштування державного кордону, покращання матеріально-технічного забезпечення прикордонників, закінчення будівництва стаціонарного причалу на острові Зміїний.
14. Посилення енергетичної самодостатності області: реконструкція Одеської ТЕЦ, відновлення електроенергетичного обладнання. будівництво в Ізмаїльському енергорайоні парогазової теплової електростанції, яка дозволить значно покращити енергозабезпечення південних районів області.
15. Вирішення проблем працевлаштування молоді, випускників вузів і середніх спеціальних навчальних закладів.
16. Збереження історично-архітектурної і культурної спадщини Одещини: продовження реконструкції будівель театрів, музеїв і культурних центрів, підтримка талановитої молоді - майбутньої слави області.
17. Покращання медичного обслуговування сільських мешканців, реалізація законів України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку", забезпечення центральних районних лікарень сучасним обладнанням, а також ремонт і будівництво нових шкіл.
18. Затвердження міжнаціонального миру і примирення, підтримка національно-культурних громад, друкованих видань і телерадіоорганізацій, які висвітлюють діяльність національних громад, покращання підготовки кадрів для національних шкіл.
19. Вирішення соціально-екологічних проблем населених пунктів, розташованих навколо озера Сасик і придунайських озер, відродження лісів на півночі області, які постраждали внаслідок стихійного лиха в листопаді 2000 року.
20. Відродження лікувальних курортів Одещини.

3. РЕГІОНАЛЬНА БЮДЖЕТНО-ПОДАТКОВА СИСТЕМА
До діючих інструментів реалізації потенційних можливостей кожного регіону слід віднести формування і використання його фінансових ресурсів. Регіональні фінанси – це економічні відносини у процесі формування, розподілу і використання коштів у регіонах. Їх відображують у територіальних зведених фінансових балансах, балансах доходів і витрат населення, регіональних бюджетах. Для здійснення активної політики регіонального розвитку, підвищення життєвого рівня населення країни потрібно нарощувати обсяги фінансових ресурсів.
Наукове визначення місцевих фінансів як сукупності теоретичних положень і певної суми знань і вмінь остаточно сформувалося наприкінці XIX ст. Це явище об'єктивне й зумовлене розвитком демократичних засад у суспільстві. Так, у цей період завершилось становлення в більшості країн світу, насамперед у Західній Європі, місцевого самоврядування, яке одержало законодавче закріплення в конституціях. Місцевими органами влади визначались комуни, общини, муніципалітети, штати тощо. Вони наділялися правами й відповідальністю в загальній системі державного управління та відповідною фінансовою базою.
У XX ст. відбулися значні зміни та певна уніфікація органів місцевого самоврядування більшості європейських країн. У 1985 році було підписано Європейську Хартію про місцеве самоврядування, яка заклала загальноєвропейські принципи організації місцевого самоврядування У листопаді 1996 року до Європейської Хартії про місцеве самоврядування приєдналася й Україна.
Нині через місцеві фінанси перерозподіляються значні фінансові ресурси. До європейських країн з найвищими показниками муніципальних витрат щодо ВВП належать: Швеція – 25,5%, Данія – 19,9%, Норвегія – 18,9%, Угорщина – 19%, Фінляндія – 18%, Литва – 13,1%. Понад 10% ВВП перерозподіляється через муніци-пальні витрати в Австрії, Латвії, Великобританії, Швейцарії. Близько 10% - у Болгарії, Чехії, Німеччині, Люксембурзі.
В Україні цей показник становив у різні роки від 15 до 18%, отже, Україна належить до європейських країн із високими показниками перерозподілу ВВП через місцеві фінанси. Наведені дані ще раз підтверджують, що місцеві фінанси є важливою ланкою фінансової системи держави. За своєю економічною суттю, місцеві фінанси — це сукупність фінансових відносин щодо створення й використання фондів фінансових ресурсів для забезпечення органами місцевого самоврядування виконання покладених на них функцій у галузі економічного й соціального розвитку відповідних територій.
В Україні місцеві фінанси перебувають нині на стадії свого становлення й розвитку. На сьогодні вже створено певне правове підґрунтя. У Конституції України одинадцять розділів присвячені місцевому самоврядуванню, де зазначено, що матеріальною та фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме й нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що с власністю територіальних громад, сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності.
Ці та інші положення Конституції України відобразилися і в Законі "Про місцеве самоврядування в Україні", ухваленому в травні 1997 р.
Місцеві фінанси охоплюють:
• Місцеві бюджети
• Бюджети адміністративно-територіальних одиниць
• Фінанси суб’єктів господарювання
Місцеві бюджети — визначальна ланка місцевих фінансів. У них зосереджено понад 80% від усіх фінансових ресурсів, що перебувають у розпорядженні місцевого самоврядування.
У промислово розвинених країнах їм належить значна роль в економічному й соціальному розвитку. Так, у США, Японії, Німеччині з місцевих бюджетів фінансується майже 40% від усіх бюджетних витрат держав.
До місцевих належать обласні, районні, міські, селищні та сільські бюджети. Це фонди фінансових ресурсів, що зосереджені розпорядженні місцевих рад народних депутатів та органів місцевого й регіонального самоврядування. Компетенція кожного з них у галузі бюджету й фінансів розмежована, усього місцевих бюджетів в Україні понад 14 тисяч. Найчисельніша група – це сільські, селищні та міські бюджети.
Згідно з чинним законодавством органи місцевого самоврядування в межах своєї компетенції самостійно розробляють, затверджують і виконують бюджети місцевого самоврядування. Втручання в цей процес із боку державних органів не припускається. Бюджети місцевого самоврядування не включаються до інших місцевих бюджетів і до державного бюджету України. Ці бюджети містять видатки на фінансування підприємств й організацій місцевого господарства, на фінансування здійснюваних місцевими органами заходів у сфері освіти, культури, охорони здоров'я, фізичної культури, соціального забезпечення, на утримання місцевих органів влади та управління.
У доходи республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, обласного, міського (міст Києва та Севастополя) бюджетів зараховуються:
- частина податку на додану вартість та акцизного збору, яка визначається Законом про державний бюджет України на наступний рік, але не менше 20%;
- податок на прибуток підприємств і організацій усіх форм підпорядкування й власності (крім комунальної) в розмірі, що становить 70% від ставки, передбаченої чинним законодавством для відповідної категорії платників, та 100% податку на прибуток підприємств і організацій комунальної власності цього рівня;
- частина прибуткового податку з громадян:
- податок на майно підприємств і організацій усіх форм підпорядкування і власності;
- плата за землю до обласних бюджетів і 70% — до бюджетів міст Києва й Севастополя;
- надходження від внутрішніх позик і грошово-речових лотерей, ще проводяться за рішенням відповідних представницьких органів влади згідно із законами України;
- частина доходів від приватизації державного майна, яка визначається Законом про державний бюджет на рік;
- відрахування, дотації та субвенції з державного бюджету України
- надходження від оренди цілісних майнових комплексів, що перебувають у комунальній власності цього рівня;
- дивіденди, одержані на акції та цінні папери, що належать державі в акціонерних підприємницьких структурах, створених за участю підприємств комунальної власності цього рівня.
Найактуальнішою проблемою для зміцнення фінансової бази місцевого самоврядування і насамперед дохідної частини місцевих бюджетів є чітке розмежування доходів і видатків між місцевими бюджетами і державним бюджетом України.

4. ІННОВАЦІЙНО-ІНВЕСТИЦІЙНА ПОЛІТИКА РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ
Інвестиційна політика має бути спрямована на створення у кожному регіоні оптимальних за структурою основних фондів, виробничих потужностей і соціально-культурної бази. У зв’язку з цим пріоритети політики регіонального розвитку повинні включати: забезпечення оптимального співвідношення між великими, середніми і малими підприємствами; територіальне розосередження промисловості, розвиток на периферійних територіях (малі міста, міські і сільські населені пункти) дрібного виробництва, що ґрунтується на інтенсивній технології та використанні місцевої сировини.
Відносно окремих територій заходами політики регіонального розвитку є: створення пільгових умов для підприємництва у певних зонах; визначення напрямів державного інвестування, кредитів, субсидій і дотацій на розвиток соціальної сфери; установлення і диференціація обмежень та нормативів тощо. Ці заходи можуть бути разовими, короткочасними, середньо- та довгостроковими.
Важливим завданням держави у процесі реалізації політики щодо інвестиційної діяльності є прогнозування інвестиційного клімату. Його моніторинг в Україні здійснюють різні державні органи, у тому числі Адміністрація Президента України і Кабінет Міністрів України. У структурі окремих органів виконавчої влади, зокрема місцевого рівня, створено підрозділи, які визначають інвестиційний клімат на відповідному рівні. Однак ці дослідження потребують загальновизнаних теоретичних і методичних розробок із проблем визначення інвестиційної привабливості регіонів.
У фаховій літературі подано різні методики оцінки інвестиційної привабливості регіонів. Наприклад, за даними Б. Губського, лондонський фінансовий журнал «Euromoney» розраховує так званий інтегральний показник надійності, що вимірюється за стобальною шкалою. У США регулярно публікуються індекси, що характеризують рейтинг штатів за різними критеріями і мають різну спрямованість: політичну, економічну, соціальну, екологічну. Низка відомих наукових центрів та інвестиційних компаній періодично публікують ранговий за рівнем інвестиційної привабливості перелік країн з метою орієнтації потенційних інвесторів.
Назріла потреба в оцінюванні інвестиційної привабливості регіонів України, яке може здійснюватися за такими узагальненими показниками:
- рівень загальноекономічного розвитку регіону;
- рівень розвитку інвестиційної інфраструктури регіону;
- демографічна характеристика регіону;
- рівень розвитку ринкових відносин і комерційної структури регіону;
- рівень криміногенних, екологічних та інших ризиків.
Кожний синтезований показник визначають за сукупністю аналітичних показників, що входять до його складу. Кількісне значення кожного синтезованого показника отримують підсумуванням рангових значень (у системі регіонів), що входять до складу аналітичних показників. Структура прямих іноземних інвестицій в регіони України представлена на табл. 4.1.
Інвестиційний паспорт регіону.
У країнах з перехідною економікою потрібний значно більший, ніж у стабільних системах (як ринкових, так і адміністративних), обсяг інформації для прийняття рішення про інвестування. Крім загальної інформації про інвестиційні проекти необхідна детальна інформація про підприємства — об'єкти інвестування та про інвестиційний регіон.
Інвестиційний регіон поки що не є загальновизнаним поняттям, але використовується у практиці досліджень, пов'язаних з передпроектним обґрунтуванням інвестицій. Як правило, інвестиційний регіон окреслюється адміністративною одиницею або групою адміністративних одиниць (райони, області, республіки), але може включати в себе частини інших адміністративних одиниць за різними ознаками.
Інвестиційні регіони можуть формуватися виходячи із різних задумів, але завжди з урахуванням цілей, що поставлені інвестором перед дослідником. Інформаційним забезпеченням регулювання регіонального розвитку слугує інвестиційний паспорт. Складання змісту інвестиційного паспорта здійснюється з урахуванням системи інформаційних даних за такою схемою.
1. Загальні відомості про регіон, коротка економіко-географічна довідка. Подаються найзагальніші дані: чисельність населення, площа території, основні населені пункти; відомості про економічну спеціалізацію регіону, рівень розвитку порівняно з іншими регіонами, природний потенціал, геополітичне положення.
2. Адміністративна структура регіону, основні державні органи, адміністративна карта. Як правило, йдеться про базовий регіон.
3. Транспортно-географічне положення і територіальна організація господарства. Економічна карта території.
4. Ґрунти, кліматичні умови та екологічна ситуація. Типи ґрунтів і регіональна спеціалізація сільськогосподарського виробництва. Для екологічно несприятливих регіонів необхідна інформація про заходи щодо покращання ситуації.
5. Політична ситуація, національний склад населення, рівень соціального напруження, основні релі-гійні конфесії та їх місцеві особливості. Політична ситуація має особливо важливе значення для інвесторів як чинник, що визначає стабільність. Багатонаціональність сприймається як чинник стабільності (наприклад, у Закарпатській області). Для багатонаціональних регіонів необхідно наводити відомості про національну структуру і міжнаціональні відносини.
6. Природні ресурси і сировинна база, карта родовищ корисних копалин. Це один із головних об'єктів інтересу, що його виявляють іноземні інвестори. Тут бажано показати можливості комплексного використання сировини на місці.
7. Населення регіону, трудові ресурси, кваліфікація робочої сили, продуктивність праці, рівень заробітної плати, зайнятість, структура доходів і витрат населення, система підготовки кадрів. Важливим показником не тільки цього розділу, але і всього інвестиційного паспорта є наявність кваліфікованої робочої сили у співвідношенні з оплатою праці.
8. Економіка регіону. Загальна характеристика. Цифрові дані за галузями матеріального виробництва подаються у вигляді таблиць з виділенням інформації по підприємствах і зведених даних по об'єднаннях, адміністративних одиницях, інвестиційних регіонах.
9. Виробнича інфраструктура. Транспорт, зв'язок, енергопостачання, газопостачання з картосхемами відповідних мереж.
10. Соціальна інфраструктура. Показники розвитку, стан комунального господарства міст, основні статті витрат на соціальні потреби.
11. Інвестиційна інфраструктура. Відомості про банки, біржі, страхові компанії.
12. Стан інвестиційного законодавства. Відомості щодо діючих нормативно-законодавчих актів.
13. Зведений фінансовий баланс. Подається фінансовий баланс базової адміністративної одиниці.
14. Потенціальні інвестиційні проекти. Альтернативні варіанти проектів, попередня оцінка ефективності капітальних вкладень.
15. Перспективи розвитку регіону. Загальна характеристика, концепція модернізації економіки, програма соціально-економічного розвитку, оцінка перспектив регіону провідними експертами тощо.
За наявності гнучкого фінансово-кредитного механізму регулювання регіонального розвитку управління реалізацією програми можна вважати забезпеченим. Розробка інвестиційного паспорта регіону ґрунтується на використанні економічних методів управління. Він є єдиним документом, що визначає засади економічного регулювання інвестиційних процесів у єдності виробничого і регіонального рівнів, а також відбиває взаємодію підприємств з регіональним органом управління.
Перші спеціальні (вільні) економічні зони (СВЕЗ) у сучасному вигляді виникли у 30-х роках у США в період виходу країни з «Великої депресії». Тоді було започатковано створення вільних зовнішньоторговельних, а згодом і бізнесових зон.
СВЕЗ як форма організації господарської діяльності особливо інтенсивно почали створюватись в країнах Західної Європи та Америки у 50-х роках 20 ст., і вже в 70-х роках вони набули значного поширення. Водночас, почали виникати «особливі економічні зони». Першу особливу економічну зону було створено в 1960 році. Вона включала аеропорт і місто Шеннон (Ірландія). Саме досвід її діяльності став вихідним при масовому поширенні таких формувань у всьому світі.
Правовою базою для розробки СВЕЗ у нашій країні є Закон України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» від 13 жовтня 1992 р. Він визначає порядок створення і ліквідації та механізм функціонування СВЕЗ на території України, загальні правові, економічні основи їх статусу, а також єдині правила регулювання відносин суб'єктів економічної діяльності зон з місцевими органами і органами державної виконавчої влади.
Згідно із Законом метою створення СВЕЗ є залучення іноземних інвестицій, активізація спільно з іноземними інвесторами підприємницької діяльності для забезпечення виробництва, експорту товарів та послуг, поставок на внутрішній та зовнішній ринки високоякісної продукції.
Основними типами СВЕЗ є: зовнішньоторговельні (експортні, імпортні, транзитні, порто-франко, вільні митні зони, митні склади тощо), комплексно-виробничі (експортно- або імпортноорієнтовані), науково-технічні зони (у формі регіональних інноваційних центрів, науково-виробничих парків та локально-інноваційних центрів), туристично-рекреаційні, офшорні (банківсько-страхові) та зони прикордонної торгівлі.
З точки зору формальних критеріїв до найпривабливіших міст і регіонів створення СВЕЗ можна віднести Одесу, Ізмаїл, Іллічівськ, Херсон, Миколаїв, Маріуполь (порти), Волинську, Одеську, Львівську, Закарпатську, Чернівецьку області, Автономну Республіку Крим, міста Київ, Рені, Скадовськ, Керч, Севасто-поль. Наведений перелік не включає тих областей, що межують та економічно тісно пов'язані з прикордонними регіонами Росії, Білорусії, Молдови, але в деяких випадках можуть бути базою для створення зон спрощеної торгівлі та прикордонної виробничої кооперації. Як доповнення до них, існують перспективні проекти будівництва «сорок п'ятої паралелі» і створення Чорноморської зони економічного співробітництва.
Територія пріоритетного розвитку – це спеціально визначена частина території держави, межі якої, найчастіше збігаються з межами існуючих адміністративно-територіальних утворень і на якій запроваджується особливий (пільговий) режим інвестиційної діяльності, спрямований на залучення інвестицій та забезпечення соціально-економічного розвитку регіону.
Ефективному використанню інвестиційного чинника має сприяти створення виробництв на територіях пріоритетного розвитку. Проте спеціального законодавства, яке б визначало загальні питання створення і функціонування ТПР із спеціальним режимом інвестиційної діяльності, у нашій країні й досі немає. В Законі України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1998 р. лише запроваджено поняття «територія пріоритетного розвитку». Нині прийнято 12 законів і близько 30 підзаконних актів, які регламентують лише деякі конкретні питання діяльності ТПР. Державну стратегію і тактику в розбудові ТПР визначає насамперед Постанова Кабінету Міністрів України № 1756 «Про заходи щодо створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон і територій із спеціальним режимом інвестиційної діяльності» від 24 вересня 1999 р.
На ТПР формується особливий режим здійснення підприємницької діяльності, який передбачає податкові, митні, валютно-фінансові, організаційні пільги. Причому структура і норми спеціального режиму ТПР встановлюються окремо для кожної території.
Право на користування пільгами отримують лише ті суб'єкти підприємницької діяльності, які відповідають галузевим пріоритетам, пройшли конкурсний відбір, підписали угоду з уповноваженим органом і прийняли рішення здійснювати узгоджений інвестиційний проект. Перелік пріоритетних видів діяльності визначає Кабінет Міністрів України.
Як правило, ТПР – це «проблемні» або «депресивні» регіони, що характеризуються монополізацією або стоять перед перспективою примусового зростання регіоноутворюючих виробництв; є трудонадлишковими, з недостатнім розвитком сфери прикладання праці, високим (порівняно із середнім по державі чи області) рівнем безробіття та низьким (порівняно із середнім по державі чи області) рівнем доходів населення; зазнали впливу природної чи техногенної катастрофи; мають у своїй структурі наукомісткі галузі та істотний науково-технічний потенціал, а також перспективний (з огляду на поточну кон'юнктуру) виробничий і ресурсний потенціал.
Нині в Україні територіями пріоритетного розвитку є Луганська, Донецька, Харківська, Чернігівська, Сумська, Житомирська, Волинська та Закарпатська області, Автономна Республіка Крим (див. мал. 4. 2.).
Необхідність запровадження спеціальних режимів інвестиційної діяльності на окремих ТПР зумовили такі головні проблеми:
- структурне безробіття у вугільних регіонах (закриттю підлягає 63 шахти у Донецькій, Луганській та Волинській областях з вивільненням понад 23 тис. працівників);
- екологічні катастрофи (аварія на Чорнобильській АЕС, забруднення середовища гірничо-хімічним виробництвом «Сірка» (Львівська обл.), паводок у Закарпатській області);
- закриття і реструктуризація підприємств ВПК (насамперед у Харкові та Шостці, у зв'язку з чим кількість безробітних у цих містах становить 24 тис. осіб).
Термін «технополіс» складається із двох слів грецького походження: «техно» - майстерність, уміння; «поліс» - місто, держава. Ідея створення технополісів - компактних науково-промислових міст, що займаються розробкою інноваційних технологій і розвитком наукомістких виробництв, - зародилась на початку 50-х років у США.
Ареал поширення технополісів досить масштабний – вони склалися в Західній Європі, Північній Америці і Північно-Східній Азії. За ознаками функціональної організації до них близькі технологічні парки (США, Франція, Велика Британія, Ірландія, Фінляндія, Швеція, Іспанія), наукові парки (США, Фінляндія, Данія, Нідерланди, Велика Британія, Бельгія, Японія, Тайвань), дослідницькі промислові парки (США, Велика Британія), парки-клуби і ділові комплекси (Франція), бізнес-парки (Велика Британія), інноваційні центри (Велика Британія, ФРН, Франція).
Технополіси істотно різняться за масштабами, структурою та обсягом послуг, які надаються, за рівнем наукомісткості, складом учасників. У склад технополісів можуть входити: технопарки (науковий, промисловий, екологічний, конверсійний, інноваційний, бізнес-парк та ін.); інкубатори (інноваційний центр, інкубатор бізнесу, науковий готель та інше). Регіони науки і технології можуть включати в себе технополіси, технопарки та інкубатори, а також розгалужену інфраструктуру, яка підтримує наукову та виробничу діяльність.