Бібліотека - Регіональна економіка (РПС) - Регіональна економіка (Лекції)

Лекції 11

Упорядники: к.геогр.н. Коротун С.І. Романів О.Я.

Рівне 2007

Зміст
СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО......3
Структура сільського господарства............................3
Сільськогосподарські меліорації ................................5
Зрошувальні меліорації...........5
Осушувальні меліорації...........7
Рослинництво..............................8
Зернове господарство .............8
Технічні культури .....................9
Картоплярство........................10
Овочівництво..........................11
Баштанні культури .................11
Багаторічні насадження.........12
Кормові культури....................12
Інші галузі рослинництва.......12
Тваринництво ............................14
Кормовиробництво ................15
Скотарство..............................16
Свинарство.............................17
Вівчарство і козівництво ........17
Конярство ...............................18
Птахівництво ..........................19
Інші галузі тваринництва .......21
Племзаводи Рівненської області ..............................21
Зональність сільськогосподарського виробництва .................................21
Повідомлення Державного комітету статистики України (січень-серпень 2007 р.) .................23
Основні визначення для розділу сільське господарство ........................24
Транспорт ...................................27
Автомобільний транспорт .....29
Залізничний транспорт ..........34
Річковий транспорт ................37
Морський транспорт ..............38
Повітряний транспорт............40
Трубопровідний транспорт....42
Інші види транспорту .............43
Підсумки роботи галузі транспорту за 8 місяців 2007 року .......................44
Усіма видами транспорту........44
Зв’язок ....46
Мобільний зв’язок (дані на жовтень 2007 року) .....47
Наука і освіта .............................50
Основні визначення .................52
Примітки .53

СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО
Сільське господарство являє собою другу (поряд з промисловістю) сторону матеріального виробництва, яка займається вирощуванням сільськогосподарських культур та розведенням сільськогосподарських тварин для забезпечення населення продуктами харчування, а промисловості - сировиною. “За характером вироблюваної продукції сільське господарство є складовою частиною другого підрозділу суспільного виробництва - виробництва предметів споживання” (М.Пістун, ГЕУ, т.3, с.188). Разом з тим сільське господарство виробляє і деякі засоби виробництва (вирощує посівний і садівний матеріал, продуктивну і робочу худобу, багаторічні насадження тощо), що визначає його особливе положення у загальній структурі економіки країни, де сільськогосподарське виробництво відіграє роль одного з базових напрямків господарювання і одночасно виступає зв’язуючою ланкою між іншими напрямками та галузями народного господарства. Однією з специфічних рис сільського господарства є виразне природне зумовлення його виробничої структури та територіальної спеціалізації - як у жодній з інших галузей економіки, в аграрному виробництві простежується тісний зв’язок з особливостями природного комплексу конкретної території (клімату, грунтового і рослинного покриву, поверхневих і підземних вод тощо). Історично сільське господарство виступає як найдавніший вид господарської діяльності людства. Зокрема, в Україні його зародження пов’язується з періодом трипільської культури (ІІІ-ІІ ст. до н.е.). Саме завдяки безперервному “вростанню” сільськогосподарського виробництва в народне господарство в сучасних умовах високого рівня розвитку продуктивних сил та усуспільнення виробництва розпочалося формування своєрідної сукупності ланок економіки (галузей, підгалузей, виробництв, організацій тощо), яка одержала назву аграрно-промислового комплексу (АПК). Світовий процес формування АПК, як однієї з провідних частин народного господарства, передбачає поєднання трьох основних сфер економіки - промисловості, що виготовляє засоби виробництва для сільського господарства (сільськогосподарські машини, мінеральні добрива тощо), власне сільськогосподарського виробництва та галузей, зайнятих транспортуванням, збереженням, переробкою і збутом продовольства та сільськогосподарської сировини. У розвитку першої і третьої частин цієї тріади світове співтовариство вбачає основні шляхи вдосконалення сучасних територіальних (по окремих країнах, зонах тощо) і галузевих АПК.
Структура сільського господарства
Структурну основу сільського господарства в усьому світі, в тому числі й в Україні, складають два напрямки - рослинництво і тваринництво, які, в свою чергу, складаються з численних галузей і підгалузей. Співвідношення між цими великими групами галузей (напрямками) як за кількістю зайнятих у них працівників, так і за обсягами (вартістю) виробленої продукції, безперервно змінювалося, відображаючи еволюцію економічної політики у світі в цілому та в Україні зокрема. Сільське господарство України завжди було провідним напрямком господарської діяльності, який значно повільніше, ніж промисловість, реагував на різні політичні, соціально-економічні та інші катаклізми, що періодично збурюють суспільство (війни, революції, зміни кордонів тощо). Не знає сільська робота і страйків та заколотів. Показовим у цьому відношенні став і новітній етап економічної історії України - на тлі загального занепаду економіки в 90-х роках сільське господарство залишається чи не єдиною діючою ланкою народногосподарського комплексу країни, хоч на його продуктивності і відбилися всі недолугості нашого часу, насамперед, законодавча неврегульованість взаємин з галузями промисловості, що обслуговують сільське господарство і
переробляють його продукцію (ціновий диспаритет), відсутність чітких державних підходів до організації сільської праці, заполітизованість підходів до проблеми власності на основний засіб сільськогосподарського виробництва - землю і таке інше.

Рис.4.13. Схема загальної структури сільського господарства (на прикладі України)
Основними ланками сучасного сільського господарства в Україні виступають сільськогосподарські підприємства різних форм власності, серед яких чільне місце посідають підприємства, засновані на засадах колективної праці селян. Поряд з ними функціонують різноманітні приватні господарства: особисті підсобні господарства населення, селянські (фермерські) господарства, колективні сади і городи, дачні ділянки тощо. Продукція сільського господарства в цілому визначається у грошовому обчисленні як сума продукції рослинництва і тваринництва. При цьому обсяг продукції рослинництва визначається у порівняльних цінах за обсягом валового збору сільськогосподарських культур у всіх категоріях господарств та незавершеного виробництва звітного року - витратами на посів озимини та на підготовку грунту під посіви ярих культур у наступному році тощо). Обсяг продукції тваринництва визначається кількістю одержаного приплоду та обсягом вирощеного за рік молодняку худоби, приросту дорослої худоби при її відгодівлі, а також кількості основної продукції тваринництва (молока, м’яса, вовни, яєць та ін.) у порівняльних цінах. За обсягами валової продукції окремих культур (або споріднених груп сільськогосподарських культур, наприклад, зернових) визначається середня урожайність цих культур (на 1 га зібраної площі). Саме грошовий вираз продукції сільського господарства відкриває шляхи для порівняльних оцінок ефективності сільськогосподарського виробництва як у часі (в динаміці), так і у просторі, хоч досить часто для цього використовують і натуральні показники (абсолютні - валовий збір окремих культур у рослинництві, виробництво м’яса, молока, вовни, яєць та іншої продукції тваринництва або відносні - урожайність, поголів’я худоби на одиницю площі сільськогосподарських угідь, посівів зернових тощо). Зниженими показниками обсягів сільськогосподарського виробництва характеризуються також посушливі регіони Південного Степу. Крім згаданих вище показників, що відображають продуктивність сільськогосподарського виробництва, при економіко-географічних аналізах ефективності сільського господарства, часто користуються спеціальними економічними показниками, серед яких
згадаємо енергоозброєність (потужність всіх джерел енергії, що обслуговують виробничий процес - механічні та електричні двигуни, електроустановки, жива тяглова сила), виробничі основні фонди (у тому числі основні фонди сільськогосподарського призначення), фондоозброєність праці (частка середньорічної вартості основних фондів, що припадає на одного працівника, зайнятого у сільському господарстві), фондозабезпеченість (розмір основних фондів сільськогосподарського призначення в розрахунку на 100 га сільськогосподарських угідь) та ін.

СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКІ МЕЛІОРАЦІЇ
Земельний фонд України відрізняється надзвичайною строкатістю і неоднорідністю по окремих регіонах держави. Це повністю відноситься і до основного виду земельних ресурсів - земель сільськогосподарського призначення, де на передній план (крім природної родючості ґрунтів, зумовленої наявністю гумусу) виходять режим зволоження, вміст мінеральних речовин (солей) тощо. Саме за цими показниками сільськогосподарські землі України у першому наближенні можна розділити на дві великі групи - землі з надмірним зволоженням (Полісся, Прикарпаття) та недостатньо зволожені, часто засолені ґрунти степової смуги (особливо у Південному Степу). Оптимальні умови для землеробства мають лише порівняно невеликі площі у лісостеповій зоні України. Отже, господарське використання земель в Україні завжди пов’язувалося з необхідністю штучного поліпшення їх якості - меліорації (від лат. melioratio - поліпшення). Активного втручання людини потребує і природний розподіл вологи, про територіальну нерівномірність якого теж ішлося у першій частині посібника. В залежності від господарського призначення меліоративних заходів розрізняють меліорації для лісового господарства, водного господарства, рекреацій, містобудування, транспорту тощо. Проте найпоширенішим видом меліорацій є поліпшення земель, призначених для сільськогосподарського використання. За об’єктами впливу на природу сільськогосподарські меліорації поділяють на водні, земельні, кліматичні, фітомеліорації (перетворення рослинного покриву) тощо. Найбільш поширеним і універсальним видом сільськогосподарських меліорацій є гідротехнічні меліорації, які, спрямовуючись головним чином на раціональний перерозподіл поверхневих і підземних вод, одночасно впливають і на всі інші компоненти природного середовища. Саме тому широко вживаний термін “меліорація” часто розглядається як синонім поняття “гідротехнічні меліорації”. Зважаючи на згадану регіональну специфіку природного комплексу України, розрізняють два основних напрямки гідротехнічних меліорацій - осушувальні та зрошувальні. За поширенням і господарським значенням чільне місце посідають зрошувальні меліорації.

Зрошувальні меліорації
Критерієм для призначення зрошуваних меліорацій або, як їх часто називали іригації (від лат. irrigatio - зрошення), виступає водний баланс території, основним показником якого виступає так званий індекс сухості Кз, що визначається за відношенням випаровуваності (кількості вологи, яка може випаровуватися за даних метеорологічних умов) до кількості атмосферних опадів, які випали на досліджувану територію за відповідний проміжок часу (рік, сезон, місяць): при Кз= 1-2 територія відноситься до зони нестійкого зволоження, при Кз=2-3 - до зони недостатнього зволоження, а при Кз > 3 - до посушливої зони. Більша частина території України (Степ) лежить у межах останніх двох зон, а відтак потребує штучного зволоження. Якщо прийняти до уваги, що у Лісостепу, який належить до зони нестійкого зволоження, і навіть на Поліссі та Прикарпатті, які лежать у зоні достатнього зволоження (Кз<1), періодично повторюються посушливі роки або й серії таких років, стане зрозумілою теза про домінуючу роль зрошувальних меліорацій в Україні.

На загал землі, що потребують штучного зрошування (пересушені, недостатньо зволожені, надмірно засолені тощо), об’єднують під назвою меліоративний фонд зрошування або іригаційний фонд. Саме за поширенням таких земель та рівнями їх меліоративного перетворення (освоєння) можна скласти уяву про сучасну географію галузі. Південь нашої держави, що став основною ареною розвитку зрошення, характеризується переважанням плоскорівнинного рельєфу, який сприяє спорудженню велетенських зрошувальних систем (з площами зрошування у десятки тисяч гектарів). Основними джерелами води для зрошування тут служать пониззя великих річок (Дніпро, Південний Буг, Інгул, Інгулець та ін.), системи штучних каналів і водосховищ, звідки вода подається до зрошуваних ланів за допомогою насосів через зрошувальну мережу - відкриті і закриті водогони (канали, лотки, трубопроводи). Сучасна зрошувальна система складається з кількох основних елементів: джерела зрошування, головної водозабірної споруди (насосної станції), зрошувальної мережі, гідротехнічних споруд на каналах та їх перетинах. До складу меліоративної системи входять також шляхи сполучення, лінії енергопередач і зв’язку, лісосмуги, що простягаються здебільшого вздовж каналів, і різноманітні об’єкти експлуатаційного призначення (виробничі, адміністративні, комунально-побутові та інші будівлі . За особливостями конструкції розрізняють три типи зрошувальних систем - відкриті, закриті та комбіновані. На практиці розрізняють кілька основних видів зрошувальних меліорацій. Регулярно діюче правильне зрошування забезпечує подачу води у встановлені терміни в необхідній кількості у будь-яку частину зрошувальної системи. Цей вид зрошування є основним на зрошуваних масивах України. Він поширюється більш як на 85% зрошуваних площ. Обводнення являє собою поліпшення водозабезпечення господарської діяльності та побутових заходів у маловодних районах шляхом раціонального використання місцевого поверхневого і підземного стоку або подачею води через канали з районів, що мають більші запаси води. Одноразове зрошення (лиманне чи паводкове) передбачає затримування за допомогою земляних валів талих або паводкових вод, що стікають по поверхні, причому затримана вода просочується в грунт, створюючи в ньому необхідний для сільськогосподарських рослин запас вологи. Спеціальні види зрошування опираються на використання стічних вод підприємств і каналізаційних систем населених пунктів, які містять у собі різноманітні поживні речовини для рослин (підживлюючи зрошування) або на подачі до ланів відпрацьованих вод теплових, атомних та інших електростанцій (утеплюючи зрошування). Розміщення зрошуваних площ в Україні має виразні зональні ознаки - у степовій зоні концентрується майже 84% зрошуваних земель і ними користується близько 43% розташованих у Степу господарств, в той час як у лісостеповій - близько 16% (14% господарств), а у Поліссі зрошення взагалі носить фрагментарний характер і проводиться на невеликих масивах лише в окремих господарствах. Ще більш виразно сучасна територіальна диференціація зрошувальних меліорацій в Україні простежується при співставленні рівнів (масштабів) зрошування по окремих областях. Так, основна маса зрошуваних площ концентрується у межах Херсонської, Запорізької, Одеської, Дніпропетровської областей та Кримської АР. Основними джерелами водопостачання для зрошуваного землеробства, як згадувалося, виступають південні водосховища Дніпровського каскаду (особливо Каховське), пониззя Дунаю, Дністра, Інгулу, Інгульця, інших великих і середніх річок південної України та описані раніше унікальні комплексні і спеціалізовані зрошувальні канали. Майже всі зрошувані землі на Україні використовуються як сільськогосподарські угіддя, причому основна маса зрошуваних площ іде на поповнення найбільш важливого й інтенсивно освоюваного виду цих угідь - орних земель (ріллі). Помітне місце посідають на масивах зрошення багаторічні насадження, особливо у Криму, Херсонській та
Одеській областях. Значно меншу роль на зрошуваних землях України відіграють пасовища, незначна частка зрошуваних земель відведена під сіножаті. Серед основних сільськогосподарських культур, що вирощуються на зрошуваних землях України, - зернові, цукрові буряки, соняшник, картопля, овочі, кормові коренеплоди тощо.

Осушувальні меліорації
Під осушуванням розуміють комплекс гідромеліоративних та інших заходів, спрямованих на ліквідацію або запобігання надмірного зволоження земель. Осушування проводиться з різною метою (для різних видів будівництва, транспорту, рекреацій тощо), проте головним напрямком проведення осушувальних робіт стало забезпечення оптимальних умов для вирощування сільськогосподарських культур (насамперед з огляду на ступінь зволоження ґрунту на глибині розташування кореневих систем сільськогосподарських рослин). За особливостями будови і перезволоження прикореневого шару ґрунтів розрізняють три основних види надмірно зволожених земель. - Надмірно зволожені мінеральні землі - це території, на яких широко розвинений дерново-підзолистий процес грунтотворення і які підлягають періодичному перезволоженню (навесні, восени або й влітку, під час тривалих циклонічних дощів), що призводить до затримки сільськогосподарських робіт, вимокання культур, і зрештою - до зниження або й повної втрати врожаю. - Заболочені землі характеризуються розвитком на них вологолюбної рослинності та початковими стадіями торфоутворення (потужність торфового горизонту не перевищує 30 сантиметрів). - Болота - це частини земної поверхні, де завдяки надмірному зволоженню розвивається вологолюбна рослинність і активно протікають процеси торфотворення (потужність торфу у неосушеному стані перевищує 35 см). Всі три типи надмірно зволожених земель, що потребують гідромеліоративних заходів для вирощування сільськогосподарських культур, а отже становлять основний об’єкт осушувальних меліорацій, об’єднують під умовною назвою “меліоративний фонд осушення”. Меліоративний фонд осушення визначається або в абсолютних одиницях гектарах чи квадратних кілометрах, або у відсотках від загальної земельної площі розглядуваного господарства, природного чи адміністративного регіону). До складу меліоративного фонду включаються також меліоровані землі, на яких проведеними раніше меліоративними заходами не повністю були ліквідовані (або й породжені) різноманітні несприятливі фактори та процеси (вторинне заболочування, ерозія, дефляція, замулення, засолення тощо). Ефективність осушувальних заходів на конкретній території залежить від методів та способів осушення. Основними ланками при проведенні осушувальних робіт, як і при зрошуванні, виступають гідромеліоративні системи, тобто комплекси функціонально взаємопов’язаних гідротехнічних споруд, машин та механізмів, водойм, лісонасаджень, ліній зв’язку й енергопередач, шляхів сполучення, адміністративних та інших споруд, необхідних для забезпечення і підтримання оптимального водного, повітряного, споживного та теплового режимів ґрунтів. Серед основних елементів осушувальних систем виділяються регулююча мережа, провідна мережа, огороджувальна мережа, водоприймачі, гідротехнічні споруди на каналах меліоративної мережі тощо. Осушувальна система може включати всі згадані елементи або лише деякі з них, що залежить від особливостей природного комплексу і господарських вимог. Осушені землі майже повністю (89,8%) використовуються як сільськогосподарські угіддя, хоч загалом на них розміщується лише 2,8% цих угідь (для порівняння згадаємо, що зрошувані сільгоспугіддя становлять понад 22% всіх сільськогосподарських угідь України). Як і на зрошуваних землях, на масивах осушення домінує рілля, а серед

інших різновидів сільськогосподарських угідь переважають сіножаті та пасовища, в той час як багаторічні насадження відходять на задній план. При цьому підкреслимо, що найвищими рівнями використання осушених площ під орні землі виділяються області Карпатського регіону та Західного Полісся. Так, в середині 90-х років на Волині осушена рілля становить майже 22% загальної площі орних угідь, на Рівненщині - 28,1%, у Чернівецькій області - 32,8%, на Львівщині та Івано-Франківщині - по 39%, а у Закарпатті навіть 60,8%. В цілому на характер сільськогосподарського використання осушених земель теж позначаються зональні фактори. За період 1990-2000 років площі осушених земель збільшилася з 3220 до 3300 тис.га, а зрошувальних зменшилася з 2601 до 2441 тис.га. 16 листопада 2000 року була прийнята Постанова Кабінету Міністрів України «Про Комплексну програму розвитку меліорації земель і поліпшення екологічного стану зрошуваних та осушених угідь у роках 2001-2005 та прогноз до року 2010», яка передбачає реконструкцію меліоративних систем та поліпшення екологічного стану меліорованих земель.

РОСЛИННИЦТВО
Рослинництво ( у широкому розумінні - землеробство) є провідним напрямком сільськогосподарського виробництва в Україні. Головним предметом праці у рослинництві виступає зелена рослина, основним засобом виробництва - земля, а найважливішою організаційною ознакою - сезонність виробництва. Рослинництво тісно пов’язане з іншим напрямком сільського господарства - тваринництвом, забезпечуючи його різноманітними кормами (грубими, соковитими, концентрованими) та одержуючи від нього органічні добрива, необхідні для вирощування високих і стійких врожаїв, особливо на малопродуктивних ґрунтах. Організація рослинництва передбачає виконання цілої низки польових робіт, що здійснюються у певній послідовності: обробіток ґрунту - внесення добрив - посів сільськогосподарських культур - догляд за рослинами - збирання врожаю - первинна доробка рослинницької продукції. Одним з об’єктивних показників, що характеризує територіальний (регіональний) і часовий (динамічний) розвиток рослинництва, виступають розміри посівних площ, тобто тієї частини сільськогосподарських угідь (ріллі), які відводяться для вирощування тих чи інших сільськогосподарських культур. Не менш важливими характеристиками розвитку рослинництва виступають показники продуктивності (середня урожайність, валовий збір та ін.), проте з ними доцільно знайомитися при галузевому аналізі землеробства. оскільки по окремих культурах ці показники змінюються у широкому діапазоні.

Зернове господарство
Вирощування зернових культур становить основу світового рослинництва. Під цими культурами на Землі зайнято понад 720 млн. га, тобто майже половина всіх посівних площ. Приблизно така пропорція зберігається і у більшості окремо взятих країн: від 50-60% всіх посівів у Великій Британії, Франції, Італії та 60-65% (Росія, Польща, Угорщина, Румунія, Японія) до 70% (Німеччина) і навіть до 80% (В’єтнам, Монголія). Підвищена увага до розвитку зернового господарства цілком зрозуміла, оскільки саме зернові культури, точніше їх хлібні різновиди, становлять основу продовольства для людства, забезпечують кормовий раціон тваринництва тощо. Пересічно у світі щороку виробляється 350 кг зерна на душу населення. При цьому основу зернового господарства в усьому світі становить пшениця. Друга за поширенням зернова культура - рис. Третя з базових зернових культур світу - кукурудза. У структурі зернового господарства України виразно простежується поділ на дві групи зернових культур - озиму та яру, що витікає з особливостей помірного клімату на території держави, в свою чергу визначаючи зміст і послідовність польових робіт. Крім
розмірів та якості земельних угідь, які відводяться під зернові культури, на продуктивності зернового господарства, як і рослинництва взагалі, відчутно позначаються погодно-кліматичні умови окремих років, насамперед - характер зволоження і теплозабезпечення та їх розподіл у часі (в зв’язку з стадіями розвитку рослин), а також рівень організації агротехнічних робіт (сівозміни, підживлення і захист рослин, селекційна робота, якість збирання врожаю та ін.). Саме кліматичні та антропогенні фактори найбільш виразно позначаються на обсягах валового збору і показниках урожайності зернових культур в окремі роки. Якщо головними виробниками пшениці (насамперед основної зернової культури України - озимої пшениці) виступають степові області, де зосереджується і виробництво ярого ячменю та зерна кукурудзи), то найбільшими виробниками сірих хлібів, особливо озимого жита, традиційно є поліські області. Важливими виробниками гречки теж здавна виступають поліські та лісостепові регіони України. У Лісостепу зосереджені і головні посіви проса і зернобобових культур, в першу чергу - гороху, в той час як вирощуванням люпину займаються переважно на Поліссі. У поліських областях та у Прикарпатті традиційною зерновою культурою завжди був також овес. Відносно новою для України зерновою культурою став рис. Рисосіяння було започатковане у нашій державі у 30-х роках ХХ ст., а найбільшого розмаху набуло протягом 60-70-х років в зв’язку з розвитком зрошуваного землеробства. І сьогодні основне виробництво рису зосереджується виключно на поливних землях Криму, Херсонської та Одеської областей. Загальні обсяги виробництва зерна (разом з продуктами його переробки у перерахунку на зерно та зернобобовими культурами) останнім часом в Україні невпинно знижуються. Протягом останніх десятиріч у суспільстві настійно насаджується думка, що власного зерна в Україні не вистачає. Формальним підтвердженням такої позиції стали закупки зерна за кордоном, які розпочалися ще у 1963 р. і перетворилися на систему з 1972 року, знаменуючи собою один з найбільших економічних парадоксів другої половини ХХ ст., коли один з головних експортерів зерна перетворився на його стабільного імпортера. Серед багатьох причин цієї метаморфози відзначимо найважливіші - низький (як для сучасного світового розуміння) рівень сільськогосподарського виробництва, величезні втрати зерна на полях за рахунок недобору врожаю (нестача добрив, засобів захисту рослин, відсталі технології обробітку землі), при збиранні та перевезенні зерна, недосконалість, а часом і недолугість, діючого законодавства та урядових постанов, що обмежують економічну зацікавленість виробника у нарощуванні обсягів виробництва тощо. Останнім часом намітилися деякі позитивні зрушення у цій проблемі. Свідченням таких зрушень стали як розширення масштабів державного замовлення й виробництво зерна, так і підвищена увага до створення модернізованої вітчизняної техніки (насамперед зернозбиральних комбайнів), часто у співдружності з провідними зарубіжними фірмами. Певною мірою таким свідченням можуть бути і розрахунки зернового балансу за останні роки.

Технічні культури
Під умовною назвою “технічних” об’єднують сільськогосподарські культури, що постачають сировину для подальшої промислової переробки. Умовність цієї назви цілком очевидна, оскільки практично вся продукція сільського господарства (в тому числі й зерно) зрештою проходить промислову переробку перед споживанням. Більш логічним виглядає поділ рослинних культур за їх промисловим призначенням - цукросировина (в Україні - цукровий буряк), прядильні (льон), олійні (соняшник, соя, рапс), наркотичні (тютюн, мак, конопля), барвники (марена) тощо. Проте, зважаючи на поширення цього терміну, ми виділяємо ці культури в окрему галузь рослинництва, хоч вони мають істотні відмінності як у природній зумовленості посівів (характер ґрунтового покриву, режим тепла і вологи тощо), так і в технології вирощування. Співвідношення між основними різновидами технічних культур, що вирощуються в Україні, протягом другої половини ХХ ст. безперервно змінювалася. Буряківництво - одна з провідних галузей вітчизняного рослинництва, що займається вирощуванням єдиної у нашій державі цукроносної сировини - цукрових буряків. За площею посівів цієї культури Україна посідає перше місце в світі. Відносно високими показниками характеризувався валовий збір і середня урожайність цукрових буряків, на початку 90-х років, - при пересічних врожаях 270-310 ц/га цілий ряд господарств і навіть адміністративних районів досягали врожайності по 350-400 ц/га, а окремі ланки навіть по 500-600 ц/га. Сьогодні урожайність цукрового буряка складає 248ц/га (2005р.) в порівнянні з 276 ц/га (1990). Внутрішньодержавний розподіл ареалів бурякосіяння зумовлюється зональною і регіональною специфікою природних комплексів (рельєф, ґрунти, клімат тощо). Найкращими умовами для вирощування цукрових буряків виділяються Лісостеп і частково північна окраїна Степу, кліматичні умови цих територій дозволяють досягати і високої цукристості буряків (17-19%). Олійні культури поєднують сільськогосподарські рослини, з плодів та насіння яких на спеціалізованих олійно-жирових підприємствах одержують рослинну олію для харчових і технічних потреб. У світі щорічно виробляється до 200-220 млн. т олійного насіння, причому провідну роль відіграють бавовна, арахіс, олива, олійна і кокосова пальми, тунгове дерево. В Україні до цієї групи відносяться соняшник, соя, ріпак; виготовляється олія й з деяких інших рослин (окремі різновиди льону, конопля тощо). Друга за значенням і поширенням олійна культура України - соя. В Україні загальні показники виробництва цієї важливої культури, з якої виготовляються харчові продукти (соєва олія) та цінні добавки до кормового раціону тварин, значно скромніші ніж в інших країнах світу, що пояснюється насамперед особливостями агрокліматичних умов країни. Основне виробництво сої зосереджується у степовій зоні (Одеська, Херсонська, Дніпропетровська області), меншою мірою - у Лісостепу (південь Київщини). Важливою олійною культурою, особливо поширеною на Поділлі, у Західному Поліссі та Прикарпатті, виступає озимий ріпак - однорічна культура з роду капусти, з насіння якої виготовляється харчова і технічна олія. Вирощуванням ріпаку, у тому числі й ярового (кользи)